Але Сагайдачний у всіх відношеннях був їм, сивочубим полковникам, батьком. Після короткої мовчанки за всіх як було досить часто, відповів Михайло Дорошенко.
– Мудро кажеш, батьку, так і зробимо.
Завжди після таких нарад присутні розходились не зразу. Ще про щось перемовлялися, обмінювалися думками, домовлялись про наступні зустрічі. Але цього разу полковники розходились майже мовчки. Вони були змучені багатоденним переходом, стривожені подією на Софіївській площі. Виступ Якова Бородавки то лише вершина айсбергу того незадоволення, яке росло серед козаків, особливо низовців, наслідками московського походу. А грамота, яку зачитав київський воєвода, то була як лій до вогню. Вона дала зрозуміти низовцям, які й так не дуже жалували козацьку старшину, що вона отримала від короля свої привілеї в той час як прості козаки ще навіть платні не отримали. Воєвода своїм куцим розумом не досягав того, що розбрат серед козаків приведе до втрати такого надійного союзника у війні з турками, яка мала розпочатись з місяця на місяць. Але чим міг зарадити Сагайдачний?..
Коли полковники розійшлися, Максим підійшов до Сагайдачного.
– Пане гетьмане, батьку, може й нам вже пора, пані Анастасія з Марічкою вже напевне змучились чекати. Та й гостей маєте, Збігнев з Зосею приїхали нас зустрічати і Оксана з ними, Вони ще з площі забрали Василька і дядька Степана. Чекають лише нас з Вами.
Поглянувши на Максима Сагайдачний ніби лише тепер зрозумів, що він вдома, в Києві, що лише здаля бачив рідні обличчя Стасі і Марічки. І відчув як заскучив за ними. Десь під грудьми відчув тепло яке розлилось по всьому тілу і розпукло в голові думкою: "Який же я щасливий!". Люблячі дружина і донька де б він не був завжди його чекають!
Стася так і не звикла до його козацької долі. До походів, з яких він міг не повернутися. Та хіба до того звикнеш! Але більше ніколи не намагалася говорити з ним про це. Вона просто кохала свого Петра і жила цим коханням, чекаючи його з походів.
За якийсь час в будинку Сагайдачних знялася весела "хурделиця". Жінки бігали виставляючи страви та напої на столі в світлиці. Василько з Максимом, сміючись, допитували Збігнева чи не зобиджає його молода дружина, і при цьому по черзі дивились на дівчат, що снували з кухні до світлиці. Василько на Оксану, Максим на Марічку. У всіх був святковий веселий настрій. По кожній дотепній дрібничці, сказаній кимось, всі дружно і весело сміялися.
Вже після випитого келиха грецького вина, Сагайдачний скоріш не від вина, а від щастя захмелів і з щасливою дитячою посмішкою дивився на свою помолоділу Стасю. Правда вона, незважаючи на роки, лишалась такою ж стрункою й тендітною, як в ті юні роки, коли він пристрасно закохався в неї і навіть сьогодні не бачив жінки гарнішої за свою Стасю. Так сталося, що Бог не дав їм власних дітей і лише Марічка принесла радість і щастя батьківства у їх дім.
Після одного із жорстоких боїв в Криму, коли вже козаки поверталися додому, Сагайдачний побачив серед звільнених бранців і бранок, ще зовсім молоду золотокосу дівчину, яка притискаючи до себе маленьку рочків двох чорнявеньку татарську дівчинку, гірко плакала. То було так не звично, звільнені з неволі і жінки, і чоловіки завжди були безмежно щасливі. Сагайдачний зупинився біля дівчини і вона розповіла йому чому плаче не від щастя, а від горя. В Кафі її купив татарський вельможа і взяв за наложницю. От вона і народила свою донечку від нелюбого ґвалтівника, а тепер не знає як повертатися додому.
Сагайдачний погладив дівчинку по голові взяв на руки і вона певне злякана тим що мама весь час плакала якось заспокоїлась і прихилила голівку йому на груди. У Сагайдачного зайшлося серце, від жалю за цією дитиною, якій доля нічого хорошого не віщує. Він відправив дівчину в Київ до Стасі, щоб вона якось їй допомогла. Дівчина лишила малу в Анастасії, щоб спочатку приготувати батьків до того що має дитину від татарина, а потім забрати її. Але так і не приїхала за дитиною. Що з нею сталося, Анастасія з Петром не знали, а донечку полюбили як рідну, як найкращий дарунок від Бога. А Марічка, так її назвала Анастасія відповідала їм чистою ніжною дитячою любов'ю.
Але ж якою красунею стала Марічка! "Свої, рідні завжди здаються красивішими!", подумав Сагайдачний. Він перевів погляд на Зосю, Оксану, потім на юнаків. Та вони всі були красиві своєю впевненістю в щасливе майбуття. Йому теж понад усе хотілось, щоб всі вони були щасливі у цьому світі, даному Богом людині для щастя! Чому ж людина не живе по-божому? Звідки ж ця дурість людська? Чому ці мужні красиві і дужі юнаки вже мають досить примітних рубців на обличчі і руках від чужої зброї і мозолі на долонях від шаблі, а не від поруччя плуга чи молота коваля?
Бог є любов, і головна його заповідь людині "не вбий!", а війнам не кінця не краю. Красиві, молоді, створені Богом для щасливого життя і праці юнаки беруть в руки зброю і йдуть вбивати таких самих молодих і красивих. Заради чого? Якби хто знав! А чи ж можна жити по іншому? Чому ні? Ось сидять за одним столом мостовин Василько, поляк Збігнев, українець Максим. Міг би замість Марічки поряд сидіти татарин. Вони щасливі вони приязні один до другого, чому повинні заради королівських, чи царських, чи гетьманських забаганок вмирати на полі бою? Чи може в світі є щось велике й незбагнене людським розумом ради чого треба вбивати? Що є вищим від Бога? А Бог сказав "Не вбий!"…
Може колись таке й буде. Повинно бути! Ця думка його майже заспокоїла і він тихенько піднявся із-за столу і пішов відпочивати, тішачись миттю щастя даною Богом.
***
А вже на другий день Сагайдачний з Мазепою прийшли на зустріч з Борецьким, Смотрицьким, Могилою до резиденції митрополита Київської лаври Єлисея Плетенецького. При зустрічі на Софіївській площі не було часу поговорити, єдине домовились, не відкладаючи зустрітися. Час вимагав звірити свої уяви про дальші дії, і це було конче необхідно в першу чергу Сагайдачному. Якщо в справі військовій для нього була повна ясність, то в духовних він мусив отримати інформацію від побратимів про один з головних напрямів творення держави духовно-світський. Як не старався Сагайдачний обставити свою участь в московському поході необхідністю справедливого вирішення спірних питань між двома державами, і участь козаків на боці польського короля, підданим якого було Військо Запорозьке, на законній підставі, похід був проти братів православних. Так його і сприймав Вселенський патріарх Феофан.
Нараду розпочали ніби лише вчора розійшлися. Сагайдачний розповів про перебіг подій під час Московського походу. Детально зупинившись на безпідставних звинуваченнях війська. Виклав своє бачення невдалої облоги Москви, а також спроби укласти угоди з Московським царем Михайлом Романовим.
– Сьогоднішнє керівництво Московського царства навіть чути про якісь угоди з Запорозьким Військом не хоче. Чому говорю керівництво, бо рішення приймає мати короля монахиня Марфа і батько митрополит Філарет, який тільки-но звільнився з польського полону. По-перше для них дуже важлива і необхідна Деулінська угода з поляками, яка дозволить зміцнити державу після десятиліть великої смути, по-друге вони не можуть собі уявити, що мають справу не лише з військом а й з цілим народом що сповідує віру православну і не має бажання переходити до католицької.
Особливо при тій нарузі, яка при цьому чиниться духовною і світською владою Речі Посполитої. В цьому питанні, на мою думку, може допомогти лише Вселенський патріарх Феофан. Тому я просив би вас, панове, взяти на себе це питання. Що стосується військового забезпечення, то я разом з військом у вашому розпорядженні.
Особисто я мушу владнати два складних і нагальних питання: забезпечити непорушність Війська Запорозького, тобто вберегти його від розколу і не дати Жолкевському використати в можливій війні з турками. А друге змусити короля виконати свої обіцянки дані перед московським походом, чого він не збирається робити.
Братове-товариші! Ми з вами маємо ще одне вельми складне питання. Від розумного його вирішення, на мою думку, може залежати майбутнє нашої Державності. Це питання великої війни Туреччини з Річчю Посполитою, яке турецький султан для себе вже вирішив. Не будемо тішити себе ілюзіями, що саме наші досить успішні військові дії проти Порти, головна причина майбутньої війни. Питання гегемонії в Європі, в Туреччині ніколи сумніву не піддавалось. Із ближчих до кордонів Туреччини християнських країн саме Австрія і Польща протистоять турецькому руху на північ. А наші зусилля лише прискорили неминучість цієї війни, і стали зручним приводом для початку.
Маємо три можливості до дії: ухилитися від участі у війні Речі Посполитої проти Турецької Порти. Прийняти участь у війні, і як завжди, нічого не отримати. Хоч і малоймовірно, маємо також можливість, прийнявши участь у війні, разом зі спільною перемогою отримати власну Державність. Але необхідною умовою цього, повинно стати відродження православ'я. Сьогодні сейм представляє Річ Посполиту як республіку з населенням, у якого відсутні протиріччя з мовних і релігійних питаннях.
На перший погляд це відповідає дійсності. Рішення Брестської унії прийняті православним населенням, а польська мова є державною і здається литовсько-руська шляхта не має нічого проти. У всякому разі, по смерті Костянтина Острозького, жоден її представник у сеймі не піднімав питання відновлення православ'я. Зовсім по іншому буде виглядати ситуація після його відновлення. Республіка постане перед християнським і мусульманським світом як країна що складається з двох груп населення, як то було до Люблінської унії. Одна католицька, яка має свою віру, свою мову, своє військо і свою територію і державність. А друга православна, яка має такі ж ознаки державності, а самої держави не має.
– Пане гетьмане, коли ми приймали рішення про участь у московському поході королевича Владислава, то не думали що він буде таким кровопролитним. І головне, як вважає Вселенський патріарх, то в першу чергу вина Запорозького Війська. З вашої розповіді ми зрозуміли що це не відповідає дійсності. Для розмови з патріархом мені необхідний детальний опис походу з усіма битвами, особливо при взятті міст Ростовського і Московського князівств.
– Пане Плетенецький, наш генеральний писар, пан Мазепа, вів детальний опис походу, він його вам вручить, а при необхідності я готовий на хресті засвідчити правдивість опису.
– Ну що ж, вважаю того буде досить.