Хто із князів сяде нині на київський стіл? Всеволод сидів не по закону, з волі киян, котрі пам'ятали свого великого волостелина Ярослава Мудрого, що прославив Русь, могуттю державною в усіх кінцях світу. Законно мав сісти у Києві князь туровський Святополк, старший син старшого Ярославича — Ізяслава. Печерська ж обитель, що стояла на сторожі міцності Русі, при Івані-ігумені підтримала незаконне володарювання Всеволода, бо так хотіли бояри.
Тепер — Всеволод відійшов у царство небесне. І само собою може статися так, що на київському столі возсяде нині законно Святополк із Турова. І тоді ігумену Івану будуть непереливки. Згадають йому не лише на небесах, а найпаче на землі його гріх перед руською землею і руськими людьми. Але знає ігумен Іван й інше: на київський стіл рветься Всеволжий син — Володимир Мономах, який в останні літа князювання батька свого тримав у руках державне правило. Володимира знає і жадає худий і чорний люд. За його спиною буде спокійніше від половецького Степу. В руках Мономаха нині найбільші руські землі — переяславська, чернігівська, суздальська, ростовська, смоленська… Дрібніші князі скрегочуть зубами, дивлячись на його багатства і його вдачливість. Бояри також бояться його міцної, владної руки… Не пустять його в Київ. Князем має стати Святополк. Тоді прийде кінець всеруській славі Печерської обителі, яка при попередніх володарях стала опорою князя київського! Кінець прийде і йому, ігумену Івану, найближчому радцю і духовнику київського князя Всеволода. Та ще коли згадають його новгородські гріхи!..
Ігумен підійшов до свого дощаного стола, вмочив кістяне писало в чорнило й став виводити в своєму хронографі перше слово. Він має написати про Всеволода не тільки похвальбу. Велика правда про нього може прислужитись в науку нащадкам-державцям, і йому, ігумену Івану, та Печерській обителі. Особливо ж коли в Київ прийде Святополк. Він напише правду про Всеволода… Але раптом з кінчика писала сповзла велика чорна краплина чорнила й заляпала пергамен. Ігумен схопив шматочок м'якого полотна, кинувся вимочувати краплю, та від досади ще більше вимазав пергамен. Тоді відкинув ганчірку, заходився зішкрібати ножем забруднені місця. Сердито бурмотів під ніс про нечисту силу, чи про недолугого князя Святополка, чи про волю божу, яка все життя людське визначає наперед…
Видовжене смагле його лице було проборознене глибокими зморшками на чолі, на щоках, на переніссі… Чорна і пишна борода із білими пасмами сивизни робила його обличчя твердим і жорстоким. Він таки напише правду про Всеволода! І про коромоли синовців князевих, про недугу його душі й тіла, яка відібрала у князя міцність рук державну, й про те, що довкола нього товклася зграя худорідних та хижих радців, котра передусім грабувала простий люд.
"…І почав князь любити поради інших, молодших, раду почав з ними творити; вони стали дружину його старшу відсовувати, і до людей простих не доходила правда княжа, і почали ті нові радці грабувати, людей продавати…"
Відав князь про те чи не відав? А може, просто не міг уже нічого вдіяти? Він був самотній серед сеї великої зграї алчущих багатств. Яко пиявки, вони присмокталися до його столу і нікого не підпускали близько.
В розмисли ігумена увірвався якийсь шум під дверима келії. У темних сінцях хтось намацував клямку дверей.
Ігумен поклав на стіл писало, згорнув пергамен із своїми писаннями, очікувально дивився на двері. Певно, якийсь нечастий гість добивається, бо мніхи його обителі давно вже обмацали двері ігуменової келії і не шукають довго засувів.
Врешті двері одчинились. На порозі входниці постав незнайомець. Огрядний, широкоплечий бородань у простій полотняній вотолі, туго підперезаний шкіряним паском з великою срібною пряжкою. Обличчя його не розгледіти в сутіні келії. Темне, закучерявлене внизу волосся, з-під якого блиснула срібна серга у правому вусі, обрамляло обличчя гостя. Незнайомець чомусь не тягнувся до його руки, не падав на коліна. Злегка кивнув ігумену, засунувши пальці правої руки за туго затягнутий пояс, ніби чогось вичікував.
Ігумен мовчав. Звів докупи широкі чорні брови, зірким, вигостреним поглядом вдивлявся у гостя.
— До тебе, владико, за радою… — притамовано загучав у келії оксамитово-м'який голос. Голос, що, певно, умів владно, на повні груди гучати у широкому полі.
Ігумен звівся на ноги. Невже це… князь Володимир? Авжеж він.
— Хай благословить тебе господь у цю непевну хвилю, чадо. Проходь, будеш моїм гостем, князю.
Володимир Мономах сміливо ступив до лавиці, важко сів.
— Звідки добувся до обителі? Пощо так іскрадом? Я послав би почт назустріч.
— Спаси тебе біг, владико. Але не час суєтною шаною бавитись. Яко не хотів того отець мій покійний і всі мужі достойні.
— Господь бог просвітив твою душу мудрістю, сину мій.
— Велик наш господь, і дивні діла його…
Князь Володимир оглядав келію ігумена. Невелике виталище з вибіленими стінами, як у звичайних смердівських хатах. Тільки й того, що багато ікон. В кутку у важкій темній рамці ошатна ікона богородиці. Перед нею блимає лампадка, злегка куриться пахучий димок ладану чи якоїсь іншої ромейської вонявиці. Ігуменське ложе також просте. На дошках розстелене сіно, яке прикривала смугаста верета, вже латана-перелатана. Либонь, прикривала кістки усіх печерських владик, починаючи чи не з самого святого Антонія.
— Владико, — голос князя Володимира зламався. Він кашлянув у кулак. — Владико, хощю мати твою раду і твоє благословення.
Йому заважали говорити руки. То він їх засовував за пасок, то якось так невковирно клав на свої коліна.
Ігумен насупився. Блиснув чорними очима і згасив їх повіками. Раду? Яку ж раду нині він може дати князеві, коли і сам у тривозі й непевності?..
Але князь Володимир не зводив з нього вимогливого погляду. Хто ж тоді й дасть йому раду, як не ігумен Іван? Отець же його, князь Всеволод, підняв Івана і його обитель, жалував землями, пущами й увагою своєю. Різкий і справедливий, владика печерський тепер не може промовчати. Має сказати йому, сину Всеволода, онуку великого Ярослава, ту правду, якої більше ніхто не осмілиться сказати. Йому зараз потрібна лише правда. Лише правда!..
Владика зважував у мислях своїх рішення. Знав, чого жадає Мономах. Якщо печерці зараз підтримають Володимира, сина Всеволжа, не матимуть вони підтримки від киян, від значних людей і від бога. Бо не хочуть вони пускати Володимира у Київ. І новий князь, який прийде сюди законно і по заповіді Ярослава, матиме гнів на обитель і на її владику. Ще не відомо, як їм оправдатися за підтримку Всеволода… Але як сказати Володимиру Мономаху?
Князю ж конче потрібна підпора печерців. Князь рветься до батьківського стола. Без підмоги ченців печерських не дістатись йому державного керма. Або не втримати його. Не дадуть вони свого благословення, не спинятимуть численних кревних суперників проклятьбою, страханням, великими гріхами. Без отсих мніхів, котрі засіли на дніпровських косогорах, Володимиру Мономаху не вкусити солодощів всесильної влади!..
Нарешті ігумен випрямився.
— Сину… Чадо… Повір, жадав би і я землі Руській такого смисленого князя, яко ти єсть. Але… не май у серці своєму і в умі гніву на мої слова. Все, що бог нам дарував у милості своїй, не є наше. Дано на час недовгий. Одне вічне — міць нашої землі. Задля того маємо чинити по— євангельському слову: ум свій смиряти, гнів подавляти, жадання ховати у собі поглибше.
— Знаю сії заповіді, владико, і шаную, — зітхнув Володимир Мономах. Отже, його сподівання на підтримку печерців марні. Владика закликає пою смирити свої жадання…
Іван підняв хрест, що висів на його грудях на товстій срібній верижиці.[72]
— Аще сказано апостолами божими: кого позбавляємо влади — не мсти, ненавидженого всіма — люби, гонимого усіма — терпи, умертви гріховні мислі…
— Пощо… маю бути хулимим і гнаним, владико? — скипів раптом князь Володимир. — Аже чесно служив трудами своїми на благо Руської землі!..
Владика випустив із рук хрест. Він загойдався на грудях. А в очах Володимира захиталися ігумен, келія, земля під ногами, навіть пресвята богородиця із дитям на руках.
— Маємо блюсти заповіді отців і дідів твоїх, князю. Сам знаєш. Усмири жадання свої. Помагай в усьому брату своєму старшому. Ділом помагай. Наущай менших братів своїх послушенству. Не пущай коромоли межи ними. Угодним богові станеш за сі діла свої й — прийде час — будеш вознагороджений. Повір, сину, сіє тяжчий подвиг — усмирити свою гординю, аніж вхопитись за меч і добувати собі владу. Сей подвиг дано звершити не кожному. Лише сильному мужеві, Амінь!
Володимир важко звівся на ноги. Ігумену було шкода дивитись на нього. Але він сказав йому правду, якої жадав князь. Гірка вона була і тяжка.
— Пролий сльози, сину, о гріхах своїх. Твоє серце зм'якшиться. Знай: сядеш живосилом на київському столі — візьмеш распрю із братом своїм Святополком, А там встануть і Святославичі — Олег і Давид. У них таке ж право, як і в тебе. Олег Гориславич увесь половецький степ покличе на Русь. Київське ж боярство тебе не жадає, міцної руки твоєї боїться. Звикло при твоєму вітцеві слабомоцному владарювати. Іди в Чернігів альбо у Переяслав.
— У Переяславі братець менший — Ростислав… Піду у Чернігів… А серця свого не буду сльозами розм'якшувати, владико. Серце Володимира Мономаха має бути твердим. Яко і руки.
— Достойно мислиш.
Князь Володимир уже спокійно вийшов із келії. Ігумен довго дивився з порога йому вслід. Таки ж… достойний онук великого Ярослава…
Але на душі від того стало ще тривожніше. Що ж, він зробив зараз усе, аби виправдатись перед новим князем за Всеволода. Він вчинив розумно і по закону. Хоч серце його скімлило від того… Не відомо, чи законний князь оцінить його подвиг.
Замислено брів монастирським двором. Тепер це була велика площа, забудована мурованими церквами, трапезною палатою на високих підклітях, довгими келійними будовами. Новим був і мурований дім ігумена. Проте владика Іван не наважувався туди переходити, аби не втратити того світла слави, якою сяяли нині імена перших отців обителі — Антонія і Феодосія. Новими постали онбари, медуші, клуні, де зберігалось зерно, борошно, меди, віск, суха риба, в'ялене м'ясо, деревна олія, сир… І весь цей величезний двір був огороджений воринням з високими дубовими воротами і церквицею над ними.