Хто це його вніс сюди. Ще картопля померзне. Диви.
— Щось треба з цею верандою робити,— сказав Петро.
— А шо ти будеш з нею робити, Петька?
— Шо. Робити треба — та й тобі шо.
— Ти-но обклади хату, щоб я могла в своїй хаті пожить. А не ти веранду дивися...
— Я не знаю, що це мені ще Хробуст оно в Житомирі буде казать, як я осьо до нього поїду
— То скаже. В тебе ж документи на руках. Гляди, Петька, не погуби документів там десь. А то погубиш та й шо будеш робити.
— О, нові діставать буду — питаїся...
Ганя далеко так одійшла з відром, аж в город — щось там хотіла побачити за хлівом.
— Але чогось Вера оно пішла берегом. Чого це вона не хотіла зайти?
— Де?
— Оно йде. А собака як-то за нею біжить. Чос це він за нею біжить — хіба це її собака?
— То хіба в Бери є собака — я в них чогось собаки на бачиа..
— Еге. Прив'язана є, вони її ніколи не випускають. Ти як був, то вони буду затуляють. Та й ти не знаєш.
— Хай собі йде берегом — чо тобі Вера треба?
Ганя одійшла трохи від городу, їй наче відлягло на душі,— це вже б вона йшла порать.
— Я хіба шо кажу за Веру? Кажу, що бачила, шо йшла десь.
— Хай собі Вера йде. А ти бачила та й мовчи.
Петро подивився в берег — але не за Верою, так собі на дерева, там їхня посадка була. Дідова саджалка Андрейова...
— Якби це межею йшла, то я б бачила, що це Вера. А то чогось з того боку — чи це так до річки хтіла вийти...
— Пішла на Місто та біля річки йде. А кудою ж? Селом буде йти?
— Як це вже втануло, то чого це тим берегом пертися, мона й селом.
— То це втануло, а гразі скільки, ти бачила?
— То взуй, може, чоботи, Петька, як ти бачив. Я думала, ти підеш гулицею, та й нічого.
— Буду бачить. Я сам би шо, пішов? Але як тудою йдуть — "гра провірити.
— Йди-но перевзуйся, Петька. Диви, я ж не знала, що це таке буде,— Боже...
— То шо вже, таке мокре? Чи ти хоч, щоб я галоші взув.
— Ти так хоч вернуться; це ж десь на горі тра шукать. Йди так, Петька. Будеш дивиться, де сухо біля тину...
— Чогось цею ночую так бахкало,— сказав Петро.— Я у вікно дивився.
— Шо ти ночую побачиш? Десь толь зірвало, може, та й так бахкало. Ти на толь дивився?
— Я осьо дивлюся, але тут не позривано. Тільки чось не застібається...
— То хай буде, Петька. Я ще за трісками буду йти, то позастібаю. З цим брезентом твоїм, повидумує...
— Туто на вулиці набереш, та й буде. Шо, тобі так багацько треба.
— Шо я з ними буду мокрими робить. Ну да. Якісь попридумував петлі...
— То я попридумував — шо, хіба тобі?
— А єй-бо, диви, як-то вітер всередині гуляє, чи чого це воно так бахкає, Петька?
— Я там знаю. Вітер десь піддуває та й ляпає. Приїду та й заб'ю цьваха.
— Може, вночі собака залазила та й продерла, ти не дивився, Петька?
— Шо я там побачу? Цс треба дрова відгрібати. Ти туди полізеш сама? Вернуся оно та й подивлюся. Може, воно нору де прорило та й лазить. Дрова посунуті трохи — хто там лазить, я знаю?
— У вугіль же воно не полізе, правда? Де дрова тонші, там улізе; нє, Петька?
— Ти ж казала, шо собака десь бігла городом,— чужа чи чия вона. Ти не бачила, кудою вона бігла?
— То бачила. Городом бабиним бігла, а що, я її питаться буду?
— Буде Вера йти, то спитайся, може, Вера знає. Чогось вона за нею побігла...
— Я спитаюся в Бери — хіба я знаю, коли вона буде йти. Вона рано заходила, але нічого не казала.
— Шо вона тобі скаже? Як ти нічого її не спиталася. Та й вона пішла собі.
— Вона на Містечко десь думала йти — вона мені казала.
— Будем разом на Житомир їхать — от...
— Чо вона в Житомир поїде, як у неї гості. Вона б їхала першим автобусом.
— То це хлопці приїхали — Павло чи другий, старший?
— Вера казала, що обоє хлопців приїхали. Каже, може, зайдуть покликати, то побачите, які поробилися.
— А, то це вона десь пішла кликати. Але кого це вона там знає, шо аж берегом буде йти... Вона там ні до кого не ходить.
— Чо, може, Тамару покличе. Вони ж трохи знаються.
— Вона піде за Тамарою, берегом буде йти, а там на Містечко й назад буде у вуличку вертаться... Розказуй.
— Чого це вона не може вернуться — шо їй там іти. Ой, бо...
— Вона не може селом обійти, то вона берегом ходить питається?
— То шо. Межею напроти хати вгору вийде, та й нашо їй на Містечко йти. А потім вертаться.
— А, ну то як вона городом вийде, то це друге діло.
Ну то це як вона пішла кликать Тамару, то на коли це
вона думає збирать — я знаю?
— Як буде Тамара йти, то спитайся в неї. Кажіть Вері, шо Петька ще не приїхав.
Вони обійшли хлівчика з другого боку, а Петро чогось прочинив двері у літню кухню в хліві.
— Шо це ти там не бачив, Петро? Йди вже на автобус. А то впізнися.
— Шо цс — мені не мона подивитися,— сказав Петро, він поміняв собі на дверях кашкета — там у нього новіший висів.
— То хіба я тобі шо кажу. Я так питаюся, думала, ти щось забувся та й дивися.
— Чо це ці помиї під ногами стоять. Нема кому їх забрати?
— Шо вони тобі мішають, обійди збоку, як тобі так тісно,— Ганя розігнулася од цебра й пройшла вперед два кроки.— Вера не хтіла взять рано, кудись там бігла.
— О, то хай би забрала, чо вони тут будуть киснути...
— Я знаю, Петька... Вона просила, може, будемо йти, то щоб помогли їй.
— То шо, вона не може хлопцям сказати? Сказала б хлопцям, та й.
— Але чого це ми будемо їй носити. Буде мать час, то зайде забере. Хай стоїть.
— Не мона попросить когось, щоб помогли. От Вера!
— Каже зайду-зайду й побігла, а я її не вспіла спитаться
— Це така рада була, чи шо...
— Еге, отако біжить,— Ганя трохи розставила вперед замащені руки, так показувала,— хоч не чіпай її. Стала калини
наскубала.
— О.
— Кажу, нашо це ти калину мені обірвала, Вера. А вона
біжить і не каже. Еге. Бачив? Каже, мені тра.
— Шос ти корові давать будеш?
— Треба теплого дать. Ось намішала ріденького. Зара буду доїть.
— Це таке доїння — по півчашки. Але я його не п'ю. А чо це Клави не видно? Хіба вони ще сплять...
— Хай сплять — а шо будуть робити? Клава в грубі напалила рано, та й їм тепло. Шо думаїш...
— Чого це вона не хоче їсти, шо ти їй дала?
— Г-а-а, з халєри! Перебирати почала,— Ганя аж попхнула корову вбік, але та тільки на півратиці одною ногою посунулась,— хай не їсть.
— Диви-но, як це так! То гарбуза вкриши. Хай щось ззість... Петро взяв у кутку лопату і трохи пошкріб з-під корови.
— Нащо це воно тобі, Петро! Ти хоч на автобус спізниться. Йди-но дивись на часи, скільки там...
— Осьо приберу та й буду йти. Чо ти кричиш, ще маю час.
— Чось такий сон поганий снився, Петька. Ай-бо...
Ганя помила вим'я, витерла ганчіркою і вцідила раз молока.
— То шо, не може нічого сниться, ти думала?
— Але чось так погано. Наче баба сниться.— Ганя найшла другу дійку й крикнула на корову: — Стій, Манька! Петро, візьми-но пошкреби туто, а то чось хвостом б'є.
— Чого це вона хвостом б'є? Шо це ти їй таке дала, шо вона не стоїть на місці.
— А шо я їй могла дать? Не однакове хіба даю...
Петро поставив лопату в куток і став одною ногою на залізну поперечку, вишкрібаючи підошву.
— Ну-ну, та й шо...
— Загадали бабі йти у военкомат. А я думаю ой-бо, як це вона піде, слаба. Коли бачу, вона зігнулася під тином, і такий дощ люпішить! Думаю, треба щось дати надіться, а то простудиться...
— Чого це вона, мала тобі присниться...
Петро обшкріб і другого черевика і деркачем з довгою ручкою попідмітав на купку до стіни — це таке, сухе, і ввечері викине.
— Цс щось на погане. Коли б там з цею цеглою чого не було. Ти-но там нічого лишнього не розказуй...
— Шо ти балакаєш — хай собі там кажуть. Я знаю за себе, що ні в кого не вкрав. А вони хай знають за себе.
— Це... Як я дивлюся, то вони й сіли під тином. Шо вам дать, кричу... А їм уже млосно, бачу.
— Може, хто заслабне,—як би я трохи знав у цих снах.
— Бігом у комору та й несу Олікову куртку, вкриваю їх з головою. А ними трасе отако немилосердно.
— А я думав, чого це ти кричала вночі. Ще й якось так завивала в стіну.
— Та йди! Я не чула... Ну ти дивися! Чого це баба приснилася — тра спитать у Бери.
— Спитайся. Може, від хлопців шо буде.
— Чув, Петро, не балакай. Ще погана звістка буде. Мене осьо трасе ще всю.
— Подивився пошту сьогодня в ящику...
— Я ці дні сама беру, мені з вікна видно, як Тося йде. Біжу й питаюся, чи нема шо.
— Повинно щось буть, пісьмо якесь. Коли це від них уже
було?
— На сорок день бабині, якраз саме прийшло.
— То якби ви не забували писать, вони б тоже писали, чи як..
— То шо це ти думаєш, шо ніхто не пише,— хоч би мовчав, як не знаєш.
— То осьо ж від Оліка було, тепер вони ждуть від нас пісьма. Ганя аж засміялася, посуваючи на місце відро, бо корова була пацнула,— жінка на неї цей раз не сварилася.
— Чуй-но, Петро, я сьогодні беру газету й думаю, це зара як випаде перевод від хлопців. Ну!
— То не пішла б на пошту хіба, пішла та й були 6 гроші,— пройнявся цею радістю й Петро, він то згадав, як це було з тим переказом; так немов сміявся на одну щоку, водячи язиком по верхніх зубах, й брови зведе, показуючи: то шо ж, хай би та й хай.
— То чого це не пішла б, о,— Ганя й зиркнула у той бік, мовляв, отуди к чорту,— це син заробив на нас, а я буду стидатися, геть мені не балакай.— Але ж стій-но. Це як тепер бачу, ей-бо. Хто це в нас був. Вера була — так, раз, потім Порохнюкова Міла. Ну да, й Порохнюк,— правильно. Та й шо, це всі. Стій-но, нє, брешу. Чо це я забула,— Марина приходила, але це вона послі пішла, то через це я забулася.
— Ну да, а Славка. Славка з Валюю були.
— То хіба цей раз Славка був, е, йди. Славка пізніше був — Шо ти мені розказуєш...
Петро й з другого боку поторкав язиком зуби, сумніваючись: ніби я знаю, але наче був. Але й він там щось трохи пам'ятав.
— Ще Порохнюк казав йому за батька. Вони як тоді дружили, каже, Гриша прибігає такий радий: син у мене народився, син.
— Дивися-но, чого це я забула,— ой-бо, це я думаю за ці зуби,— вона аж провела перед ротом припухлою долонею, як-то затуляючись від когось.— Петро, єй-бо, корова дивиться й думає, що це за беззуба баба доїть її сіла.
— То шо я їй скажу — купляй зуби, та й не буде дивитися.
— Купи мені в Житомирі, ти ж їздиш, там, не бійся, до свахи щораз заїдеш.
— А сваха тобі хіба вбіщала? То я спитаюся в неї. В неї всі золоті в роті.
— Я не знаю, шо я з цим буду робити. Не засмійся, не забалакай...
— Тако спиною ставай та балакай, скільки влізе.