Таємне сватання

В'ячеслав Медвідь

Сторінка 49 з 63

Хто це його вніс сюди. Ще картопля померзне. Диви.

— Щось треба з цею верандою робити,— сказав Петро.

— А шо ти будеш з нею робити, Петька?

— Шо. Робити треба — та й тобі шо.

— Ти-но обклади хату, щоб я могла в своїй хаті пожить. А не ти веранду дивися...

— Я не знаю, що це мені ще Хробуст оно в Житомирі буде казать, як я осьо до нього поїду

— То скаже. В тебе ж документи на руках. Гляди, Петька, не погуби документів там десь. А то погубиш та й шо будеш робити.

— О, нові діставать буду — питаїся...

Ганя далеко так одійшла з відром, аж в город — щось там хотіла побачити за хлівом.

— Але чогось Вера оно пішла берегом. Чого це вона не хотіла зайти?

— Де?

— Оно йде. А собака як-то за нею біжить. Чос це він за нею біжить — хіба це її собака?

— То хіба в Бери є собака — я в них чогось собаки на бачиа..

— Еге. Прив'язана є, вони її ніколи не випускають. Ти як був, то вони буду затуляють. Та й ти не знаєш.

— Хай собі йде берегом — чо тобі Вера треба?

Ганя одійшла трохи від городу, їй наче відлягло на душі,— це вже б вона йшла порать.

— Я хіба шо кажу за Веру? Кажу, що бачила, шо йшла десь.

— Хай собі Вера йде. А ти бачила та й мовчи.

Петро подивився в берег — але не за Верою, так собі на дерева, там їхня посадка була. Дідова саджалка Андрейова...

— Якби це межею йшла, то я б бачила, що це Вера. А то чогось з того боку — чи це так до річки хтіла вийти...

— Пішла на Місто та біля річки йде. А кудою ж? Селом буде йти?

— Як це вже втануло, то чого це тим берегом пертися, мона й селом.

— То це втануло, а гразі скільки, ти бачила?

— То взуй, може, чоботи, Петька, як ти бачив. Я думала, ти підеш гулицею, та й нічого.

— Буду бачить. Я сам би шо, пішов? Але як тудою йдуть — "гра провірити.

— Йди-но перевзуйся, Петька. Диви, я ж не знала, що це таке буде,— Боже...

— То шо вже, таке мокре? Чи ти хоч, щоб я галоші взув.

— Ти так хоч вернуться; це ж десь на горі тра шукать. Йди так, Петька. Будеш дивиться, де сухо біля тину...

— Чогось цею ночую так бахкало,— сказав Петро.— Я у вікно дивився.

— Шо ти ночую побачиш? Десь толь зірвало, може, та й так бахкало. Ти на толь дивився?

— Я осьо дивлюся, але тут не позривано. Тільки чось не застібається...

— То хай буде, Петька. Я ще за трісками буду йти, то позастібаю. З цим брезентом твоїм, повидумує...

— Туто на вулиці набереш, та й буде. Шо, тобі так багацько треба.

— Шо я з ними буду мокрими робить. Ну да. Якісь попридумував петлі...

— То я попридумував — шо, хіба тобі?

— А єй-бо, диви, як-то вітер всередині гуляє, чи чого це воно так бахкає, Петька?

— Я там знаю. Вітер десь піддуває та й ляпає. Приїду та й заб'ю цьваха.

— Може, вночі собака залазила та й продерла, ти не дивився, Петька?

— Шо я там побачу? Цс треба дрова відгрібати. Ти туди полізеш сама? Вернуся оно та й подивлюся. Може, воно нору де прорило та й лазить. Дрова посунуті трохи — хто там лазить, я знаю?

— У вугіль же воно не полізе, правда? Де дрова тонші, там улізе; нє, Петька?

— Ти ж казала, шо собака десь бігла городом,— чужа чи чия вона. Ти не бачила, кудою вона бігла?

— То бачила. Городом бабиним бігла, а що, я її питаться буду?

— Буде Вера йти, то спитайся, може, Вера знає. Чогось вона за нею побігла...

— Я спитаюся в Бери — хіба я знаю, коли вона буде йти. Вона рано заходила, але нічого не казала.

— Шо вона тобі скаже? Як ти нічого її не спиталася. Та й вона пішла собі.

— Вона на Містечко десь думала йти — вона мені казала.

— Будем разом на Житомир їхать — от...

— Чо вона в Житомир поїде, як у неї гості. Вона б їхала першим автобусом.

— То це хлопці приїхали — Павло чи другий, старший?

— Вера казала, що обоє хлопців приїхали. Каже, може, зайдуть покликати, то побачите, які поробилися.

— А, то це вона десь пішла кликати. Але кого це вона там знає, шо аж берегом буде йти... Вона там ні до кого не ходить.

— Чо, може, Тамару покличе. Вони ж трохи знаються.

— Вона піде за Тамарою, берегом буде йти, а там на Містечко й назад буде у вуличку вертаться... Розказуй.

— Чого це вона не може вернуться — шо їй там іти. Ой, бо...

— Вона не може селом обійти, то вона берегом ходить питається?

— То шо. Межею напроти хати вгору вийде, та й нашо їй на Містечко йти. А потім вертаться.

— А, ну то як вона городом вийде, то це друге діло.

Ну то це як вона пішла кликать Тамару, то на коли це

вона думає збирать — я знаю?

— Як буде Тамара йти, то спитайся в неї. Кажіть Вері, шо Петька ще не приїхав.

Вони обійшли хлівчика з другого боку, а Петро чогось прочинив двері у літню кухню в хліві.

— Шо це ти там не бачив, Петро? Йди вже на автобус. А то впізнися.

— Шо цс — мені не мона подивитися,— сказав Петро, він поміняв собі на дверях кашкета — там у нього новіший висів.

— То хіба я тобі шо кажу. Я так питаюся, думала, ти щось забувся та й дивися.

— Чо це ці помиї під ногами стоять. Нема кому їх забрати?

— Шо вони тобі мішають, обійди збоку, як тобі так тісно,— Ганя розігнулася од цебра й пройшла вперед два кроки.— Вера не хтіла взять рано, кудись там бігла.

— О, то хай би забрала, чо вони тут будуть киснути...

— Я знаю, Петька... Вона просила, може, будемо йти, то щоб помогли їй.

— То шо, вона не може хлопцям сказати? Сказала б хлопцям, та й.

— Але чого це ми будемо їй носити. Буде мать час, то зайде забере. Хай стоїть.

— Не мона попросить когось, щоб помогли. От Вера!

— Каже зайду-зайду й побігла, а я її не вспіла спитаться

— Це така рада була, чи шо...

— Еге, отако біжить,— Ганя трохи розставила вперед замащені руки, так показувала,— хоч не чіпай її. Стала калини

наскубала.

— О.

— Кажу, нашо це ти калину мені обірвала, Вера. А вона

біжить і не каже. Еге. Бачив? Каже, мені тра.

— Шос ти корові давать будеш?

— Треба теплого дать. Ось намішала ріденького. Зара буду доїть.

— Це таке доїння — по півчашки. Але я його не п'ю. А чо це Клави не видно? Хіба вони ще сплять...

— Хай сплять — а шо будуть робити? Клава в грубі напалила рано, та й їм тепло. Шо думаїш...

— Чого це вона не хоче їсти, шо ти їй дала?

— Г-а-а, з халєри! Перебирати почала,— Ганя аж попхнула корову вбік, але та тільки на півратиці одною ногою посунулась,— хай не їсть.

— Диви-но, як це так! То гарбуза вкриши. Хай щось ззість... Петро взяв у кутку лопату і трохи пошкріб з-під корови.

— Нащо це воно тобі, Петро! Ти хоч на автобус спізниться. Йди-но дивись на часи, скільки там...

— Осьо приберу та й буду йти. Чо ти кричиш, ще маю час.

— Чось такий сон поганий снився, Петька. Ай-бо...

Ганя помила вим'я, витерла ганчіркою і вцідила раз молока.

— То шо, не може нічого сниться, ти думала?

— Але чось так погано. Наче баба сниться.— Ганя найшла другу дійку й крикнула на корову: — Стій, Манька! Петро, візьми-но пошкреби туто, а то чось хвостом б'є.

— Чого це вона хвостом б'є? Шо це ти їй таке дала, шо вона не стоїть на місці.

— А шо я їй могла дать? Не однакове хіба даю...

Петро поставив лопату в куток і став одною ногою на залізну поперечку, вишкрібаючи підошву.

— Ну-ну, та й шо...

— Загадали бабі йти у военкомат. А я думаю ой-бо, як це вона піде, слаба. Коли бачу, вона зігнулася під тином, і такий дощ люпішить! Думаю, треба щось дати надіться, а то простудиться...

— Чого це вона, мала тобі присниться...

Петро обшкріб і другого черевика і деркачем з довгою ручкою попідмітав на купку до стіни — це таке, сухе, і ввечері викине.

— Цс щось на погане. Коли б там з цею цеглою чого не було. Ти-но там нічого лишнього не розказуй...

— Шо ти балакаєш — хай собі там кажуть. Я знаю за себе, що ні в кого не вкрав. А вони хай знають за себе.

— Це... Як я дивлюся, то вони й сіли під тином. Шо вам дать, кричу... А їм уже млосно, бачу.

— Може, хто заслабне,—як би я трохи знав у цих снах.

— Бігом у комору та й несу Олікову куртку, вкриваю їх з головою. А ними трасе отако немилосердно.

— А я думав, чого це ти кричала вночі. Ще й якось так завивала в стіну.

— Та йди! Я не чула... Ну ти дивися! Чого це баба приснилася — тра спитать у Бери.

— Спитайся. Може, від хлопців шо буде.

— Чув, Петро, не балакай. Ще погана звістка буде. Мене осьо трасе ще всю.

— Подивився пошту сьогодня в ящику...

— Я ці дні сама беру, мені з вікна видно, як Тося йде. Біжу й питаюся, чи нема шо.

— Повинно щось буть, пісьмо якесь. Коли це від них уже

було?

— На сорок день бабині, якраз саме прийшло.

— То якби ви не забували писать, вони б тоже писали, чи як..

— То шо це ти думаєш, шо ніхто не пише,— хоч би мовчав, як не знаєш.

— То осьо ж від Оліка було, тепер вони ждуть від нас пісьма. Ганя аж засміялася, посуваючи на місце відро, бо корова була пацнула,— жінка на неї цей раз не сварилася.

— Чуй-но, Петро, я сьогодні беру газету й думаю, це зара як випаде перевод від хлопців. Ну!

— То не пішла б на пошту хіба, пішла та й були 6 гроші,— пройнявся цею радістю й Петро, він то згадав, як це було з тим переказом; так немов сміявся на одну щоку, водячи язиком по верхніх зубах, й брови зведе, показуючи: то шо ж, хай би та й хай.

— То чого це не пішла б, о,— Ганя й зиркнула у той бік, мовляв, отуди к чорту,— це син заробив на нас, а я буду стидатися, геть мені не балакай.— Але ж стій-но. Це як тепер бачу, ей-бо. Хто це в нас був. Вера була — так, раз, потім Порохнюкова Міла. Ну да, й Порохнюк,— правильно. Та й шо, це всі. Стій-но, нє, брешу. Чо це я забула,— Марина приходила, але це вона послі пішла, то через це я забулася.

— Ну да, а Славка. Славка з Валюю були.

— То хіба цей раз Славка був, е, йди. Славка пізніше був — Шо ти мені розказуєш...

Петро й з другого боку поторкав язиком зуби, сумніваючись: ніби я знаю, але наче був. Але й він там щось трохи пам'ятав.

— Ще Порохнюк казав йому за батька. Вони як тоді дружили, каже, Гриша прибігає такий радий: син у мене народився, син.

— Дивися-но, чого це я забула,— ой-бо, це я думаю за ці зуби,— вона аж провела перед ротом припухлою долонею, як-то затуляючись від когось.— Петро, єй-бо, корова дивиться й думає, що це за беззуба баба доїть її сіла.

— То шо я їй скажу — купляй зуби, та й не буде дивитися.

— Купи мені в Житомирі, ти ж їздиш, там, не бійся, до свахи щораз заїдеш.

— А сваха тобі хіба вбіщала? То я спитаюся в неї. В неї всі золоті в роті.

— Я не знаю, шо я з цим буду робити. Не засмійся, не забалакай...

— Тако спиною ставай та балакай, скільки влізе.

46 47 48 49 50 51 52