Все проче здала на слуги. Від часу до часу жалувалася на біль голови, котрий мав походити від того гуку-пуку, що майстри чинили коло нової комори і коло будови третього покою.
Юзьо ломив руки в розпуці, бо бачив, що при такім господарстві жде його руїна. Вандзя бачила теж, що приходи з того поля, котре Юзьо посідав, на таке життя не вистарчуть, але не робила собі з того нічого, бо знала, що Юзьо по смерти батька дістане і грунту досить і кілька збанят сороківців.
Юзьо видав для Вандзі майже всю готівку, котру йому передав батько. Вандзя накупила стілько білля, що вистало би відразу на ціле життя для великого пана. Юзьо мусів все ходити в чистім ковнірни-ку і в маншетах, бо інакше Вандзя не дала супокою. Навіть тоді, як деколи їхав у поле, мусів припинати краватку. Розуміється, що і про свої сукні Вандзя не забула і що тижня справляла щось нового. Майже що четверга їздила до міста і тут ходила з Юзем, гарно одягненим, попід руку. Юзьо тепер не заходив ані під н-р 2 на горівку і бринздю, ані навіть до Брікнерки на кишку з капустою. Мусів їсти обід у Полякевича з панами. Навчився навіть по обіді довбати зуби так, як пани робили, і пити чорну каву.
— Годі тобі, мій писюнцю, бути простим шляхтичем. Ти з іншої глини і до чого другого призначений...
Юзьо хоч бачив, що зле робить, не мав сили здержатися на тій ховскій стежці, яка його вела неминучо в пропасть. Замкнув на все очі, відганяв від себе всі перестороги розуму і йшов дальше з Вандзею під руку. Держали його на тій дорозі давні спомини двірської щасливости... Вандзя вмовляла в нього, що по смерти батька куплять собі село, а до того о. Юліян певно причиниться. А мати село — то було для Юзя таке приманливе, як рай.
На всю ту Юзеву роботу, на ціле то безголовя пильно дивився Михась. Хоч ніхто не смів йому згадати про Юзя, аби не розгнівити до бішености, він все таки не спускав з Юзя ока. Було цілими годинами дивиться крізь вікно алькиря на Юзеве обійстя і то кулаками затискає, то плечима здвигає. Своїм практичним оком доглянув неодну неправильність, а тут не хотів до нічого мішатися. В Самборі довідався від знакомих жидів, як Юзьо поводиться, що робить і що їсть. Раз навіть будучи в місті сам побачив, як Юзьо вистроє-ний по паньски вів Вандзю під руку.
Одного разу заглянув Михась з свого укриття нову блищачу повозку на обійстю Юзя.
— Подуріли хіба, чи що? Таж тота шельма доведе його до торби! Ні, так годі! Гріх би мені був мовчати на таке безголовя... Під}' до неї і втну їй таке казання, що і її облизаний солодкий татунцьо такого не потрафить... Міхаліно, Міхаліно! ходи сюди! Дивися, чого тоті варіяти не роблять? Дурень! має трийцять моргів грунту і повозку купив, начеб який дідич... Далі зачне тую мавпу четвірнею возити...
— От, не одно я бачу,— каже Міхаліна, рада, що чоловік сам зачав о тім говорити, то буде могла виговоритись,— та що ми порадимо? Бідна наша дитина!
— Скажи радше: дурна наша дитина! Я не можу на то дивитися! Гріх би був не мішатися в таке. То свиньство, не господарство. Я зараз там піду...
— Лише, Михасю, не гризися тим і не бери собі до серця так, як першого разу, бо міг би розхоріти-ся або ще гірше.
— Тепер не бійся о мене! Минувшого разу я був з візитою... і для того мене поведення тої дурної пави так обійшло. Тепер я піду там не на празник... Мушу тому дурневі очі отворити, що коли так дальше дасть себе брати під ноги, то піде з торбою...
І Михась так, як стояв, пішов на обійстя Юзя. По сінех швендалися майстри...
— А що ви люде робите? — відізвався —Михась до них,— коєць на кури, чи хлів на безроги?
— Та де! то має бути покій...
— Ще їм того мало! — замуркотів Михась. Тепер не пішов до покою, лише звернувся до кухні.
Тут хотів прикликати Юзя, аби з ним розмовитися. Але замість Юзя застав у кухні Вандзю. Михась приступив відразу до діла.
— Чи ви люде подуріли, чи який вам чорт голови позавертав! Що ви вирабляєте?
— Що ж ми такого вирабляємо? — каже Вандзя.
— Як то що? Вам здається, що Пишнівці ваші? Та при такім марнотравстві то всьо проциндрите, що хоч з торбою йти...
— Як проциндримо, то своє!
— Овва! а богато ти свого принесла? Не бійся! на ті твої фаталашки ніхто не злакомиться... Впрочім мені до того нічо, але тут моя праця марно йде на такі витребеньки, що не варто й плюнути.
— Це не з вашої ласки, лише баронової.
— А баронова була би фігу лишила,, як би не я.
— Чогож хочете? — питає Вандзя люто.
— Того хочу, щоби ти мені дитини не мучила тай маєтку не тратила!
— Прошу мені в моїй хаті авантури не вирабляти!
— Твоя хата! а мав пес хату?
— Геть мені звідси! — кричала Вандзя.
— Ти дурна фриго! ти мене будеш виганяти з хати, котру я ставив? Я тут прийшов не до тебе, лиш до того дурня, аби йому отворити очі те безголовя...
— Марш! бо голову розібю! — і Вандзя вхопила за коцюбу та замахнулась на Михася.
— А ти суко! то ти мені грозиш?
Михась хопив миттю за коцюбу, зломив її як стеблину, коцюбу кинув в кут, а кусником держака замахнувся на невістку.
— Пожди шельмо! я тобі покажу, як батька зневажати...
Ванда поступалася в кут пищачи, начеб з неї хто шкіру дер. Але й справді мала чого кричати, бо поведения Михася не виглядало на жарти.
В тій хвилі надбіг засапаний Юзьо. Він почув аж до стодоли крик і прибіг в саму пору, коли батько йшов у шляхетський танець з Вандою. Юзьо хопив Михася за руку.
— Тату, не забувайтеся, що то моя хата а то моя жінка... бо щоби я не забувся...
Михась пристанув і обернувся до сина.
— Твоя хата?... Так, твоя. А знаєш, по що я сюди прийшов? По те, аби тебе остерегти перед пропастю, в котру тебе та чортиця тягне. Я хотів тебе своєю рукою піддержати. Ну, але це твоя хата і твоя жінка... В тій хаті то вільно батька коцюбою бити... Пропадай же ти з своєю хатою і своєю жінкою! бодай би я був тебе не знав... Виховався ти в чужім гнізді, тай це гніздо, котре тобі вистелила твоя жінка, для мене чуже... Не признавайся, що ти мій син, не хочу бути твоїм батьком... Тьфу!
І Михась вийшов сильно зворушений.
— Чуже гніздо, аж смердить, і більше не гляну на нього, так мені, Боже, допоможи!
Михась підніс пальці в гору, як до присяги, здій-мив шапку і перехрестився.