Що небагаті? Та багата й не піде, сину, на такі злидні, як у нас... А все ж вони дівчата, як слід: хорошого, чесного роду, робочі, слухняні... Оженися, сину, оженися, мій голубе! Хай хоч на старість доведеться мені тебе в парі побачити...
— Шкода, мамо.
— Чого шкода? Шкода, кажуть, лихий чоловік! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивіє?
— Прийде пора, — прийде сама.
— Хіба яка городянська повія... А вже доброї не діждеш, щоб прийшла сама.
— Уже яка буде, така й буде.
Замовкла мати: бачить — не переможе сина. Замовк і Чіпка, думаючи своє про себе.
Після цієї розмови діждали неділі. Хмурне небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повінув вітрець, стряхла трохи земля.
— Я, мамо, — каже Чіпка, — піду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?
— Боже тобі поможи, сину! Тільки — навіщо ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?
— Та вже знайдемо чимсь.
Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов... тільки не в Омельник, а прямісінько до Гудзя на хутір.
Прийшов до двору, всюди позачиняно, позапирано. Почав Чіпка дьоргати хвіртку, хвіртка була заперта. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи цепами.
— Хто там? — гукав голос з двору.
— Це я! Одчиніть!
— Хто — я?
— Чи дядько Максим дома?
— Ні, нема.
— А де ж?
— Поїхали в Омельник на ярмарок.
— А тітка Явдоха?
— Та й мати ж з ними.
— То це ти, Галю? — пізнав її Чіпка по голосу.
— А ти хто?
— Та відчиняй уже, тоді побачиш!
Пізнала й Галя Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одщепнула.
— Чого це ти прийшов?
— Тебе одвідати... як поживаєш, моя горличко?
Галя мовчала. Глянув на неї Чіпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась...
— Що з тобою, Галю? — аж скрикнув. — На тобі лиця не знать... Ти недужа?
— Та йди вже в двір, — сердито одказала вона, з нетерплячкою. — Стану я під двором розмовляти...
Чіпка ввійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула й повела його в свою хатину.
Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті стояли образи в срібних шатах, заквітчані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку — стіл столярної роботи; у другому — ліжко, заслане м'яким шовковим коцем; попід стіною невеличкі стільці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м'яти окривали всю хату, лоскотали чуття. Чіпці здалося, що він у рай вступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!
— Ти нездужаєш, Галю? — знову пита її Чіпка, пильно дивлячись у вічі.
— Ні, здорова... Тільки невесело чогось... так щось за серце ссе.
— А я тобі й не дякую за кисет, — мовить, здумавши Чіпка. — Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?
— Який кисет? — питає Гадя, звівши на його свої задумані очі.
— А той, що ти в мій вложила, як забув свого...
— Коли? Що це ти — збожеволів, чи що?
— А хто ж то вложив?
— Та коли?
— Та тоді ж, як мій вертала.
— А я почім знаю?.. Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. — веселіше защебетала вона.
По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартовливу й веселу. Серце його зраділо, очі заблищали.
— Галочко! — почав він.
Галя дивилась прямо йому у вічі гостро-гостро... Чіпці стало ніяково.
— Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? — спитав він, сідаючи близько коло неї.
— А тобі що за діло?
— Галочко!..
— Геть к бісу! Все б тільки дурити... з ума зводити...
— Галочко!..
— Геть, одчепись!..
Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз по раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилися по личку... додолу. Він дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, — так йому було боляче та трудно...
— Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? — питає він, підступивши до неї. — Чому ти не повідаєш мені свого горя?
Галя закрила очі руками, захитала головою... Чіпка присунувся до неї.
— Галочко!.. люба моя!
Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.
— А я думав... — каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її. — А я думав: піду до неї... провідаю її... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає... (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх моє серце... Піду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...
Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася... Очі заплакані; личко од натовпу почуття та від сліз горіло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:
— Чому ж ти батькові та матері не сказав?
— Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..
Галя — мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чіпку — немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки — аж пальці захрущали... В очах у неї заграла одрада не одрада, зло не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе.
— Чому ж ти мені давно цього не сказав? — скрикнула вона. — Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу, — нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер...
Вона знову заламала руки, — знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулися сльози — от-от бризнуть...
Чіпка — сам не свій. Зблід на виду, опустив голову, — та нешвидко вже стиха, боязко запитав:
— Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи мені... все, все!..
— Шкода... засватана вже я!..
З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала...
Як хто гострий ніж угородив Чіпці в серце, — так невеличкі ті три слова. Як обухом гамселив у його голову, — так одзивалося в ній гірке ридання Галине... Він хапався за думку, — що тепер робити, — та голова й пам'ять уже не служили йому... Думки рвалися на шматочки; він силився звести їх докупи, напряг розум... та, здається, й розум його покинув... Нічого не пригадає... Чує тільки, як у голові гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тіпається, наче збирається вискочити...
Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив: — Коли ж це?.. як?.. за кого?..
— Тоді ж... того самого дня, як ти пішов... Москаль Сидір зостався у нас, та ввечері попились з батьком, та й...
— Та й що батько? — перервав Чіпка.
— Іди, каже... Не вік дівувати... І мати рають: іди!... Сидір, кажуть, чоловік хороший, тихий...
— А ти — що? — аж кричить Чіпка.
— А я?.. Не любий він мені, — кажу їм...
— Що ж вони?
— Годі, кажуть, усе любого та милого дожидати... І то гидкий, і то негарний, нелюбий... Поживете — полюбитесь...
— Со-баки! — гримнув Чіпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.
— Де він живе? — грізно, одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка, а в його очах засвітило щось страшне.
— Не знаю...
— Уб'ю... заріжу... задавлю!.. — скочивши з місця, кричить він, бігаючи, як несамовитий, по хаті та скрегочучи зубами.
— Тю-тю!.. тю-тю!.. — одмовляє Галя, підвівши голову. — Що це ти: здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем займи його... то не бачити тобі мене, як свого уха!
Чіпка схаменувся. Опустився на стулець; звісив на груди важку голову.
— Бач... який ти! — каже йому Галя. — Бач, який?!. Як же мені за такого йти, коли він так безневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за такого піду?.. Прийде така година, що й жінку задавить, кинеться на неї, як скажений...
— Галочко!.. побійся Бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене заріж... мене задави...
— А Сидора?.. га, Сидора?..
— О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завійна вхопила... Пече мене... отут пече... мов хто жару насипав... — указує на груди.
Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стінах... Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку, — та зразу не зважувалась сказати...
Аж ось — загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі — роздались, побільшали; одкрилися уста від напору спертого в грудях духу, — аж пашить Галя, як у вогні горить...
— Знаєш що, Чіпко?.. Може, ще не все пропало... Я скажу матері... може, вона батька вмовить... Тільки ось що...
Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.
— Кинь ти життя таке! — скрикнула та аж поблідла.
— Яке?
— Чуже добро грабувати, людей убивати!
— Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я кого вбив... Хіба обороняючись, руки не здержав...
Засовалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо; лице затіпалось.
— Проклятий!.. каторжний!.. — загукала вона на всю хату. — Обороняючись?!. від кого обороняючись? Лізеш у чужу хату красти та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!
— А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам — копи не заробиш удень... Треба їсти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо... Пан — наробив нами, жид — надурив з нас... А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..
— Чіпко!.. голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночі з побоїща, ляжеш коло жінки... та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися... будеш жінку пригортати... Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони всьому світу — станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати... у-ух!..
Вона затряслася вся, як лист на осичині.
— А жити ж з чого? — напира Чіпка.
— Робити чесно... працювати щиро...
— А товариство?.. А батько?
— Заїдемо у другий край... де б нас ніхто не знав, не відав...
— О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я — отаман... Як почує товариство, що кинув, — не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному...
— Кому ви клялися, душогубці, розбишаки? — кричить, схопившись, Галя. — Кому ви клялися?.. Прокляті!
— Один одному клялися, Галю...
— Чорт чортові клявся!..
Галя зареготалась болісно; божевільний сміх її розкотився на всю хату. Чіпка глянув на неї, замовк та, як підстрелений, опустився на стулець.
— Ти думаєш, — перегодя трохи, знову почала Галя, — ти думаєш — легко мені дивитися на життя батькове побік з життям добрих людей?..