Розставивши широко ноги й придавивши підборіддям до плеча скрипку, він почав грати... Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори, доноситься гомін, топіт... чується маршова козацька пісня... Ось вона все наближається та наближається... Це ж не маршова, козача пісня, це — молодецький поїзд везе князя до молодої. Так-так... То молодого бояри гукають, а дружка вершить. І зразу — як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усіх чотирьох струн, замовкла.
— Що це він грає? — спитала Мар'я. — Щось по знаку.
— А це ж як ведуть молодого до молодої, — одказала Христя.
— Так, так... — почала Мар'я і не договорила: Довбня знову заграв. Лящить-голосить тонкий та дзвінкий голос першої дружки у хаті молодої;
тяжку та плакучу заводе він пісню, розпочинаючи дівич-вечір; її подруги на кінці підхоплюють і мчать-підносять високо вгору. На їх заводи обзивається З-за хати парубочий поклик... Молодий, молодий з боярами наближається, йде!.. Ще дужче заливаються дівочі голоси, ще вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а бояри за ними — навздогінці... Ось вони наближаються, зіходяться; ось зійшлися докупи, злилися в одну пісню... Гучна, важка, пливуча полилася вона, як вода, понеслася над усіма головами. Всі, здається, мовчки схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору і мчиться-несеться все вище та вище... І знову обрубий перерив.
Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далі дрібніше та дрібніше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забігав по струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрібушку. У Проценка аж жижки під ногами сіпало; а перед очима розвернувся рівний та чистий двір, а посеред нього — весілля... Йому ввижається, як дрібненько перебирає ніжками ота дівчина; як отой парубок налягає на закаблуки, садячи тропака... А он, а он, — наче м'яч застрибав, пішов другий навприсядки. "Ану, ще наляж, піддай огню! піддай палу!" — кричить дружко, б'ючи в долошки... І знову все зразу обірвалося.
Довбня замовк; а Проценкові все ще вчувається дрібний козачок, все ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регіт очуняв його; він мов спросоння підвів голову, оглянувся... То з кухні доносився регіт. Христя не видержала і схопилась з полу та пішла по хаті вистрибом, а Мар'я з печі реготалася.
— Х-х-у! — зітхнув Проценко. — Батечку мій! та се страшна штука! — скрикнув він.
А Довбня, мов не чув нічого того, почав знову:
Ой стін, сосно,
Та розвивайся!
Рано, рано!.. —
понеслася журлива пісня; і в голос їй дружкова шабля гепає в стелю раз, удруге і втретє. Ті забої — наче на даний поклик — повідають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже вразливе! І воно справді почалося... Пісня затихла. Гомін — не гомін, а якась трусанина знялася. "Пора молоду виряджати до молодого. Пора!" — гукає дружко. Дружки починають важковажко, і музика підтягує їм ще важче... "Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дівочою. Тепер ти вже не вільна птиця, а чужа робітниця. Свекруха тобі голову скребтиме, а свекор докорятиме, та нікому буде заступитися; своя дружина поб'є-полає — та нікому пожалувати. Сльози та скорбота та довічна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зігне та зостаріє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та красою дівочою!" І княгиня, спотикаючись від сліз, іде уклонятися батькові-матері... Настала важка хвилина. Скрипка у Довбні стогне-ридає. У Проценка аж зітхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на очах... От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, і бризнули, якби дружко, порядкуючи, не вигукнув: "Годі, годі! рушаймо!.." І знову понеслася маршова пісня, спершу гучнозично, а далі все тихше та тихше, мов молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за лісом-горою... Тепер тільки Довбня спустив З плеча скрипку і положив її на столі.
— Оце вам і весілля до вашої опери, — сказав він і почав витирати піт З лоба.
— Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, — додав і мерщій побрався до тютюну.
Проценко сидів, мов на угіллях: очі в його горіли, щоки пашіли, зітхання важке, поривчасте.
— Господи! — скрикнув він, зломивши пальці, що вони у його аж хруснули. — Перше зроду чую на своєму віку таку непевну музику! Хай тепер італьянці або німці підкинуться з своєю!.. То ж — великі генії творили, а це — народ... проста народна пісня!.. О, я, здається, розуму позбудуся! — скрикнув він і забігав по хаті. Нешвидко після того прийшов він до пам'яті і заговорив спокійніше:
— Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука Федорович забув про моє лібретто; та й сам почав забувати про нього... Аж бачу — ні. Хоч ваша музика і не до слів, зате — яка артистична штука! Що ви думаєте робити з своєю п'єсою?
— Що ж я зроблю з нею? Нічого... пограю кому-небудь, та й годі! — одказав Довбня, випускаючи з рота цілий оберемок диму і огортаючись ним, наче хмарою.
— Як нічого? — скрикнув Проценко. — Ні, так не годиться: вашу п'єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повідати людям, які дорогі та музичні мотиви виховує народна пісня! Великий гріх буде, як ви їх так занехтуєте.
— А де я у гаспида візьму грошей, щоб надрукувати? — спитався Довбня.
— Хочете, я візьмуся? У мене в Петербурзі є один знайомий музика. Я до нього одішлю. Хай покаже Бернардові чи кому там... І вашу п'єсу надрукують, безпремінно надрукують... Багато знайдеться рук узятися за таке митецьке діло... Зяграйте ще що. Козачка чи те місце, де молода прощається З родом... Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете, хто найкращий оцінщик? Народ! простий народ! Ви нікому не вигравали?.. Кликнемо Христю, Мар'ю, прислуга тут — хай вони послухають; та спитаємо, що вони скажуть, — цвірінькав Проценко.
Довбня лукаво усміхнувся у свого рудого вуса.
— Ви смієтесь? — скрикнув Проценко. — Ви знаєте Пушкіна?.. Знаєте, кому він читав свої народні пісні? Своїй няньці — Радіоновні! І коли та чого не розбирала, він перероблював свої безсмертні твори...
— То ж слово, а це голос, — перебив Довбня.
— Ну, то що? Візьмемо Шевченка, — почав доводити Проценко. — Прочитайте його народові — і він буде плакати! А скажіть, кого з нас Шевченко не хапає за серце? Ви теж — музикальний Шевченко.
— Далеко куцому до зайця! — увернув Довбня, та Проценко не слухав.
— Як той, так і ви, — гукав він на всю хату, — за основу взяли народну пісню, на ній построїли свої твори. Його народ розуміє — повинні і голос розуміти. О-о! Народ — великий естетик!.. — придавив він на сьому слові і, повернувшись до Довбні, запитав: — Кликнути, чи що?
Довбня мовчки хитнув головою. Йому більше всього бажалося подивитися на Христю, що так йому запала у вічі, ніж послухати, що вона на його гру скаже.
Насилу Проценко умовив Христю увійти до нього в хату; та вона сама, певно, не пішла 6, якби Мар'я не потягла за собою.
Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроваті.
— А нуте ви, великі естетики, — глузуючи, сказав він, — слухайте обома ухами.
І почав невільницький плач, як плачуть козаки у турецькій неволі, здіймаючи руки до бога і молячи в нього смерті. То була невеличка часточка з народної думи... Плач гіркий, молитва тепла і важке зітхання окрили хату. Перші струни тонко та важко голосили; баски глухо гули, мов задавлений плач з-під землі виривався-доносився... Проценко сидів, похнюпившись, слухав. Він вчув, як щось, наче мурашки, бігає у нього поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилі важких голосів упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце...
Проценко, глибоко зітхнувши, замотав головою; Христя і Мар'я зглянулися й зареготалися.
— Ну, що? — догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.
— Ні, це не гарна: важка дуже. От що раніше грали — то краща, — промовила Мар'я. А Христя важко зітхнула.
— Чого ти так важко зітхаєш, моя перепілочко? — спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.
— Христе! Мар'є! — почувся в кухні вигук.
— Пані... — злякано прошептали обидві та так і полинули в кухню.
— Позабираються до панича в хату! Чого? — гримала Пистина Іванівна.
— Оце зададуть капоті нашим критикам! — зло усміхаючись, мовив Довбня.
Проценко сидів, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями міряв хату.
— Що, якби сю гру почула Наталія Миколаївна? От би була рада! — через який час мовив Проценко.
Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:
— Яка?
— От з ким слід вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жінка. Молода, співуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? — засипав Проценко.
— З попадею? — розтягуючи, спитав Довбня. — А в них є що випити? Проценко зморщився і неохоче одказав:
— Повинно б знайтися, як у кожному сімейному домі.
— А як нема, то якого чорта я до них і піду? Не бачив попівських злиднів? — понуро бубонів Довбня.
Проценко ще більше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скільки він знає — в попів завжди так бідно... "Злидні, справді злидні!" — подумав він, Потім зійшла йому на думку сама попадя — така жвава, така вродлива...
— Невже ви людей міряєте по їх достатку? — спитав він, підвівши голову.
— А то ж по чому? — одказав спокійно Довбня. — Прийдеш до чоловіка в хату, просидиш до півночі та не дадуть ні чарки горілки, ні шматка хліба?
"Облопа! п'янюга!" — трохи не скрикнув Проценко, та тільки засовався на стільці.
— Одначе, про мене, хоч і ходімо, — згодився Довбня. — Потрусимо трохи попівську калитку... Він мені ще по семінарії знайомий, а вона... вона, кажуть, у нього теє... веселенька попадька.
"Теє!.. весела!" — мов кременем черкнуло Проценка; щось непривітне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, і кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзі, облопі!..
Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним — рівний та спокійний, і тільки непримітна ухмилка грала на його устах та понурі очі жевріли стиха. Проценкові чогось стало страшно... Страшно, що такий талановитий чоловік, як Довбня, та отак себе занехаяв.
— Так коли підемо? — допитувався Довбня. — Завтра, чи що? Іде — завтра?
— Як хочете, — понуро одказав Проценко.
Довбня, ще раз покуривши, пішов додому: а Проценко сумний снував по хаті, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не піти завтра з Довбнею до попів.