Що мені робити? Не зважилась розлучати, поблагословила.
VI
Та й сама радувалась, дивлячись на життя їх, миле та любе. Прийду, було, до них у гостину — сидять укупці. Що ж то за щасливі! Що ж то за хороші! Як я до його придивилась, прилюбилась, моя матінко, — то він мені за дитину рідну став. Такий у його погляд був, така мова, така краса, що рідне тобі, та й годі!
Прибіжить, було, Парася до мене на хвилиночку... Господи, яка весела, яка щаслива!
— А що, Парасю?
— Та добре мені, тіточко-сердечко, добре мені! Любить він мене дуже. І кроку від себе не відпускає; все просить співати. "Сідай коло мене, співай мені, пташко, співай!" От я й співаю, а він слухає та дивиться мені в вічі... Що то за очі Господь йому дав!
— А хазяйствечко як? — питаю.
— Та й хазяйствечко нічого тепер. Добре, все добре. Я вже так порядкую, так годжу йому!.. А він, тіточко, він усе не дає діла робити, їй же богу!.. Пораюсь там коло печі абощо, а він: "Чого се так довго, Парасю?" — "Та я для тебе, голубе, щоб ти смачніше з’їв". — "Байдуже, — каже, — мені про те, серденько! Ось іди, сядь коло мене та обійми, та будемо говорити, як у світі жити, як люди живуть у світі..." І як почне він, тіточко, розмовляти, то я й позабуваю все, що там розпочала робити і що до чого. Схаменусь, то аж сором, яка з мене господиня... Тепереньки я вже розумніша стала, пораюсь, мию, шию... А він, дивлюсь, і осмутніє, і похмурий такий стане, і не їсть, не п’є нічого. А я прошу, а я прошу: "Та хоч покуштуй, та хоч губою приторкнись! Воно добре, неабияке". — "Де ж не добре, коли ти своїх ручок доложила, та ще й думок", — ніби сміючись із мене, говорить. А я його цілувати, — тоді він ізнов веселий.
VII
Я, було, радію, слухаючи того її щебетання. Не було й гадки, щоб усе те щастя у велике лихо повернулось. Хоч Парася вже не вчащає до мене, як перше, та я все думаю: "Се того, що вона там собі у щасті та в розкоші". Сказано: "добре дядькові — то й Бога забув!"
От якось я зібралась та й пішла до них у неділю. Хата зачинена. Я тоді в садок і бачу — сидять вони вкупці, тільки чогось обойко невеселі; сидять собі мовчки.
А садок у них по горі зеленів аж до самісінької води. Попід садком річка широка в берегах іде. По тім боці жита половіють; чутко — млин меле, і чуєш, і бачиш — шумлять і хиляться верби на греблі, і на все благий вітерець тягне...
Вони під грушею сидять. Він дивиться кудись далеко, а вона на його. Підходжу — обоє жахнулись.
— Боже поможи! Здорові були!
— Просимо!
Вітають, говорять; а все мені здається — щось не так воно, як перше було.
Посиділа я в них та й додому беруся.
— Проведи ж мене, Парасю, — говорю їй.
Вона й пішла мене проводити.
— Парасю, — кажу, — чого се ви такі сьогодні? Що вам таке?
А вона:
— Нічого, тіточко, їй же богу, нічого!
І не сказала. Так ми й попрощалися.
Іду я собі та все думаю: "Чого вона така неспокійна стала? Що там у них коїться? А може, — думаю, — посварилися трохи? То й помиряться мої голуб’ята".
VIII
І жду я її, жду, а її нема. Хоч коли на роботі й побачу, то на хвилиночку.
— Чому не прийдеш, не одвідаєш?
— Прийду, прийду, тіточко!
А сама все не йде, і вбачаю — марніє та й марніє Парася моя.
Іду я знов до неї. А зима вже морозами кріпкими укріпила. Приходжу — вона в печі розпалила, а сама сидить на долівці — і голову схилила, і руки опустила. Чи жива, чи не жива?.. "Ох, побила мою Парасю лихая година!" — думаю.
— Парасю! — кажу.
Тоді вона звелась і стала, блідая й понурая.
— Скажи мені, дитя моє, скажи свою пригоду!
Вона мовчить та на полум’я дивиться. А я прошу, я прошу й плачу. Вона все тільки на те полум’я дивиться. І довго я просила, а вона дивилась; а далі, обертаючи до мене голову:
— Чоловік не любить! — промовила.
— Як не любить, Парасю? Бог із тобою!
— Не любить! — вимовила, та так з душі якось вимовила, що одразу я віри пойняла. — Перше любив, тепер не любить.
— Що ж, він тебе обижає? — питаю. — Може, б’є?
— Ні, не б’є, не обижає — тільки не любить: не гляне, не пожалує, не всміхнеться...
— Що се вам сталося? — говорю.
— І сама не знаю, — каже. — Я годила йому, я любила його, та доля моя такая!
— Може, за що угнівався на тебе?
— За що? Хіба я не слухаю? Ото, було, уліті як сидимо в садку, він мені показує: "Дивись, яка вода чиста! Як у очеретах гуде, — слухай!.." То я спершу, було, не дивлюсь, не слухаю — не хочу. "Лучче я тебе поцілую!.. — було, кажу йому. — Що мені там дивитись?" Бачу, що він здвигає брови, то я вже потім і прислухалась, і придивлялась, начеб-то зроду того не бачила, — йому на вгоду. Знов, умер тут отой Лисенко, та вдова продавала худобу, — я просила його: "Купи! дешево купиш у неї". А він мені: "Сирітським добром забагатіти хочеш, Парасю!" А я йому доводжу, що все одно куплять люди. "Та не ми!.." Бачу, що йому слухати теє чогось гірко, я й замовчала собі... Ні, тіточко, я його слухала, та се вже мені таке щастя!..
IX
А тут саме він увійшов у хату. Зняв шапку, привітався, а сам гордий та похмурий.
— Змерз! — каже.
Як схопиться Парася!.. Дмухає на огонь, і кожух його струшує, і в’ється, як горлиця, коло його.
А він — такий хороший, я й не бачила його, здається, таким, — простяг, гріє руки над полум’ям червоним. А як Парася навернеться на його очі горді та смутні, одвертає од неї очі...
Хотіла я щось порадити, сказати, та не сказала нічого, — пішла собі додому.
І скільки вже я раз хотіла до них піти, та як згадаю — не піду. Як згадаю, що стояв він гордий та спокійний такий, матінко!.. Ні, не піду! Вже не поможе.