Скальковський називає "бездомними розбійниками". Пісня, що прославляє "уманську різню" так зображує, крім Залізняка і Гонти, другорядних начальників заколоту:
Ой пішов Швачка голкою шити,
Ляхів, жидів по Умані лупити,
А наш Неживий цокоче,
Аж Умань зубами скрегоче.
А Журба, ходячи зажурився,
Що, головка бідна, Умань загорівся,
Та в бандуру міцно грає,
Себе, козака, піснею розважає.
Журба зображується, таким чином, чимось на зразок козака-бандуриста, тоді як за свідченням Шевченка — за гайдамаками усюди слідував сліпий кобзар, якого називали Волохом. Гонта зображується з наказом, "цариці". Між тим Мотилиця є досить загадковою особою. Хоч п. Скальковський називає його разом з Журбою "бездомним розбійником", однак у пісні про уманську різню перед ним стоїть епітет "сотника", в тій же пісні говориться, що Мотилиця чомусь зрадив козакам і був ними страчений.
У той час коли Вероніка Кребс з її братом ховалися від гайдамаків у селі Оситному, молодий Хмілевич, який приходив до них таємно у козацькому вбранні, знову повернувся в Умань, щоб розвідати про дальші події. Він справді встиг пробратися у підкорене місто, не будучи ніким впізнаним, і приніс досить важливі і, видимо, втішні звістки. Було видно, що гайдамаки вже втомилися від розбою чи тільки відпочивали, збираючись з силами для нових шаленств. Зграї їхні тільки грабували на околицях Умані або пиячили у своєму таборі. Хмілевич передавав, що в Умань невідомо звідки прибув невеликий російський загін, але гайдамаки, відчуваючи свою кількісну перевагу, прийняли його добре і залишалися спокійними. Російським загоном, як повідомляв Хмілевич, командував генерал Кречетников, який діяв у Польщі проти конфедератів, той самий Кречетников, який — зауважимо, до речі — згодом був астраханським губернатором і так дивно повів себе під час пугачівщини. Хмілевич зустрів в Умані також перевдягненого у козака молодого Рогашевського і вони разом проникли до гайдамацького табору. Та вони на власні очі побачили безліч трупів, яких ніхто не ховав, а тільки їх пожирали собаки, переважну частину вбитих було вкинуто у глибокий міський колодязь або вивезено в поле до села Карпівки. Хмілевич бачив цілі гори награбованого майна, скрині срібла і грошей, і все це добро ділили між собою гайдамаки, майже завжди п’яні. Там же юрмились купці з Києва і Балти і холоднокровно закупали у грабіжників здобуті кров’ю багатства за найменші гроші.
Справді, після різні та обрання Залізняка гетьманом і князем Смілянським, а Гонти воєводою російським, гайдамаки вибрались із своєю здобиччю за місто. "Жахливе видовище! (говорить Тучапський). Численні мертві тіла, які валялися скрізь, потоки крові, якою були просякнуті земля і навіть стіни будинків, очікування смороду від їх гниття, оскільки гайдамаки нікого не ховали, вважаючи вбитих негідними поховання, — все це не давало спокою душам вбивць і не дозволяло їм довго залишатись у місті". До того ж стояли спечні дні, і, якщо не від трупів, то вже тільки від людської крові могло заразитися повітря, бо цієї крові було пролито стільки, що вона довго не могла висохнути. Один гайдамак, який врятувався від страти і був слугою Залізняка у дні уманського погрому, пізніше розповідав своїм односельцям, що під час самої різні кров бігла із замку струмком глибиною до кісточок людської ноги, оскільки замок був на узвишші і кров звідти стікала у передмістя…
Через цю незручність гайдамаки вибралися у поле, на південь від Умані, до так званого містечка Карпівки. Там вони зупинилися табором, обвели його валом і укріпили гарматами, яких було в них п’ятнадцять. Прапорів у гайдамацькому війську нарахували тридцять. Тут же, у таборі, Залізняк і Гонта почали правильно формувати своє безладне військо, розділили його на сотні або "громади", призначили сотників і інших начальників загонів. Далі розпочався "дуван" награбованих багатств. З сукон, шовкових матерій, хутрів, парчі та різних інших речей та одягу склали кілька куп або "могил", як звуть їх польські письменники. Крім значної кількості грошей і годинників, самого тільки срібла у брухті було шість скринь. Залізняку, крім безлічі різних коштовних речей, дісталося три скрині срібла, яке він тут же й продав одному київському купцю за 10.000 злотих, хоч воно коштувало набагато більше. Решта срібла і коштовностей дісталася Гонті. Інше майно було поділене між гайдамаками, "відповідно заслугам кожного під час вбивств".
Ми бачимо тут рису, яка сильно відрізняє проводирів південно-російського народного руху Залізняка і Гонту від проводиря руху народних мас у Великій Росії Пугачова. Гетьман обох берегів Дніпра і князь смілянський, і воєвода російський, і князь уманський беруть участь у спільному розподілі награбованих багатств і не соромляться захопити собі половину всього добра. Між тим російський лжеімператор всі захоплені ним при взятті міст багатства і царську казну віддавав "на громаду". Коли з’являвся серед народу, то сипав на нього жменями гроші, а коли вже Суворов віз його закутого і загородженого, як звіра, дерев’яною кліткою, то при ньому знайшли зашитими у хустці чотири червінця, як видно, залишені на чорний день з усього добра, яким він володів, пануючи над половиною Росії.
Коли здобич була поділена, у гайдамацькому таборі почалися бенкети. Давали їх новообрані начальники своїм повелителям і товаришам. Просте гайдамацтво вело свої дикі галасливі оргії. Припасів було вдосталь: уся околиця і нещасне місто годували славне воїнство. У польських та єврейських льохах були у великій кількості всілякі напої, меди, вина, горілки, і гайдамаки натаскали усього цього у свій табір до ста шістдесяти бочок. Бенкети йшли щодня протягом двох тижнів, кажуть поляки, пиячили і веселились гайдамаки серед вигуків, музики, танців і розбещеності. Тільки Гонта, кажуть, не брав участі у бенкетах, чи тому, що його гнітила власна паскудна зрада, чи він сумував за вбитими ним дітьми, чи був далекогляднішим за інших і передчував, що така страшна справа добром не закінчиться, — тільки його бачили у постійному неспокої, збентеженні і тривозі. Він весь час був сумний, і, куйовдячи чуб, неодноразово казав своїм товаришам: "Ой, братці-отамани! Не вип’ємо ми того пива, що тепер наварили!"
Бенкети тривали надто довго, щоб не зашкодити справі, яка нібито скінчилася так легко і швидко, а між тим для майбутнього жодних заходів не вживалося. Залізняку і Гонті належало зміцнити своє становище або продовжувати свою справу, не зупиняючись на півдорозі. Але як продовжувати цю справу? Куди її вести і де зупинитись? Тут вже, мабуть, у ватажків заколоту не вистачало більше політичних міркувань. Польську Україну завойовано, народ піднявся скрізь, і далеко від Умані поширилися народні заворушення, що йшли вже без розпоряджень Залізняка і Гонти. Справу звільнення країни від поляків народ прийняв до своїх рук, а керівника не було, хоч і був обраний гетьман обох берегів Дніпра, а поруч з ним сидів і російський воєвода. Йти на Варшаву, завоювати усю Польщу? Це можна було б зробити при тій внутрішній слабкості Польщі, про яку ми говорили; уся Річ Посполита не мала у той час напоготові і 20.000 регулярного війська; та й ці мізерні сили розбилися на конфедерації; а конфедератів ще недавно розбили російські війська під начальством генералів Кречетникова та графа Апраксіна, — однак ні Залізняк, ні Гонта не могли й думати про Варшаву, поки не дізнаються, як дивитимуться на їхні подвиги "москалі", які поки що не подавали свого голосу з-за Дніпра. Гайдамаки добре влаштувалися на польських землях, які вважали своїми; Залізняк чинив суд і розправу ім’ям "москалів" і свого коша: — але що скажуть ці "москалі", особливо київський генерал-губернатор Воєйков і суворий кошовий Калниш? Як подивиться на все це велик світ матінка государиня?
Ось що, без сумніву, западало у голову Залізняка і Гонти під час бенкетів, і ось чому сумував останній. До того ж купи мертвих польських та єврейських тіл, кинуті непохованими і тліючими під пекучим сонцем, наповнюючи моторошним сморідом повітря, заважали цим бенкетам, хоч трупи пожирали собаки, хижі звірі і птахи , але вони не взмозі були з’їсти усі мертві тіла; і залишені живими мешканці міста просили дозволу в Залізняка і Гонти прибрати мертвяків. Але викопати кілька тисяч могил також не було можливості, так само й одну величезну яму, яка б вмістила кілька тисяч загиблих, викопати було нелегко, тому й вирішили усі тіла, що валялись по місту "купою на купі" кинути у той колодязь біля ратуші, де вже була похована живцем значна кількість студентів базиліянської школи. Про число жертв уманської різні приблизно можна судити і з того, що, за свідченням Тучапського, заснованим на актах уманського монастиря, колодязь той був по вінця наповнений мертвими тілами, хоча частина трупів і була з’їдена собаками. Відомо, що колодязь рили у замку для того, щоб під час облоги ворогами або на випадок такого нещастя, як описувана нами "уманська біда", місто могло не потерпати без води, маючи свою криницю. Та оскільки замок стоїть на узвишші, скільки не рили землю, а вода не з’являлась і на глибині двохсот сажень. Отже, цей глибокий колодязь був весь забитий трупами. Припускаючи, що в одній кубічній сажені може поміститися до п’ятидесяти людських тіл, ми виведемо страшну пропорцію на 200 кубічних сажень.
Що б там не було, важко вирішити, не маючи жодних даних, що думали зробити Залізняк і Гонта, залишаючись у бездіяльності біля Умані цілих два тижні. Не могли ж вони думати, що справа їхня благополучно завершена, і хоч вони вважали, що з боку поляків їм нічого не загрожує, не могли ж вони постійно залишатися біля Умані. Найшвидше, що знаючи слабкість Польщі і вважаючи свою справу справедливою, а свої вбивства — славними діяннями, що ніби воскресили геройські подвиги Остряниці, Наливайка і Хмельницького, вони не поспішали кудись йти, очікуючи, що Росія і Запорозька січ похвалять їх за звільнення половини України від поляків і євреїв. Якби політична недалекоглядність не дозволяла їм сподіватися навіть на нагороди від Росії за те, що вони "лядську землю до грунту зруйнували", вони б не гаяли часу у бездіяльності, а пішли б із своєю багатою здобиччю світ за очі.
Без сумніву, Залізняк говорив щиро, коли на прохання уманських мешканців поставити на місце вбитих нових начальників міста і губернатора відповідав, що вже "послав у Київ листа до головнокомандуючого там генералітету з проханням прислати звідти погребних начальників".