Америка контра Европа, літаючі фортеці контра римських легіонів, дух сучасного проти духу минулого.
При цьому не слід плутати деяких понять. Нам можуть сказати, що виграла також Москва, комунізм, Сталін. Комунізм — це окреме зілля, виросле у зацвілих погребах декадентської Евро-пи, але воно далеко не тотожне з доктринами політики Берліну чи Москви. Це таке ж абстрактне мистецтво в економіці й соціології, як мистецтво Карла Гофера в малярстві. Але воно наскрізь у дусі і ритмі доби, тобто політика Москви наскрізь музейна, від неї на милю несе Іваном Грозним з ідеалами Чингіс-хана. Чи виграла вона війну? Формально і на перший погляд — так. Дякуючи, що на Американському континенті, замість імперії інків, були США. Але світ не музей, це живий організм, і рано чи пізно він захоче позбутися цього апендиксу, як позбувся Европи Гітлера, не дивлячись на її прикметник "нова".
Але покищо у Рівному повно тієї Европи, наша редакція має з нею багато клопоту. Наші люди звичайно більше довіряють силі газети, ніж уряду, а також я, здається, сливе єдиний, що говорить німецькою мовою ... А тому ми завалені проханнями про допомогу. Ось, наприклад, дістаю раптом писульку, що до Рівного привели групу наших хлопців з заходу, яких піймали на сході, де вони робили пропаганду, і їх ведуть до концентраційного табору. Щось треба робити. Негайно йду до "ґебітскомісара", здіймаю галас, доводжу, що це ворожа провокація, і несподівано хлопців звільняють, які, до речі, одразу знов таки вертаються на схід робити ту саму пропаганду. Прибігає перелякана моя господиня Анна Антонівна і заявляє, що її чоловіка та його сестру арештовано і їх мають розстріляти. Як, де і завіщо? її чоловік має комісову крамницю старих речей з цінами вільного ринку, зайшов німець, набрав товарів, заявив, що ціни спекуляційні, покликав поліцію, — і власника крамниці арештовано. Знову до комісара, знову лемент, доводжу, що тепер нема стабільних цін, що вся торгівля на цьому базується, що всі товари — це приватні речі, які продаються з нужди, а не для спекуляції. По короткому часі "злочинців" звільняють.
Це приємне, а разом і неприємне, бо тепер нам не відбитися від пошкодованих. Інколи треба рятуватися й самому. Ось, наприклад, одного разу приходить Олена Теліга і Таня Прахова і заявляють, що на наше подвір'я заїхало військове тягарове авто, яке хоче забрати всі наші меблі. Біжимо їх рятувати. З військом не така легка справа, якщо мати на увазі ту цидулку "бешляґ-намт", але в своєму помешканні я застаю сержанта в товаристві жіночої особи, яка говорить по-лольськи, і це справу вияснює. Питаю сержанта, чого він хоче? Дістаю відповідь, що він приїхав забрати меблі, що тут знаходяться. На якій підставі і на чиє розпорядження? Все це, мовляв, конфісковане. Він називає якийсь штаб і якогось генерала. Виймаю записник і спокійно прошу сержанта подати мені його прізвище, до якої частини він належить і хто його сюди послав. Цього ж вимагаю від йото дами. Але мої гості не виявляють бажання зрадити свою ідентичність, мовляв, це військова таємниця. Тоді я спокійно, але рішуче заявляю, що я негайно кличу військову поліцію, яка в цьому розбереться. Це магічно вплинуло. За одну мить під якимсь претек-стом їх не стало, і справа полагоджена.
Але покищо це лише дрібні і спорадичні випадки, з якими ми легко давали раду, але згодом це набрало розміру пошести. Конфіскували будинки, меблі, речі, наші впливи перестали діяти, "нова Европа" набирала розгону.
А з нею також "стара", хоч би у вигляді залишків наших дорогих братів-слов'ян поляків та різних недоносків "русских братьев", які з приходом німецької адміністрації одразу відчули дух часу, почали вилазити з різних схованок та підносити голови. Для німців це було дуже на руку, гасло "діли і пануй", нацьковуй одного на одного якраз їм пасувало, за колишньої Польщі українців не брали на державні посади, ми не мали фахових сил для адміністрації, залізниць, пошти, телеграфу, поляки пригадали, що вони також "в Індії", а тому відновили свої старі рецепти: "не давай ходу кабаньськім русіном". Шовінізм тих людей мав унікальні прикмети, він був позбавлений якихбудь ознак глузду, все базувалося на найчистішій культурі мегаломанії. Старі мрії "від моря до моря" не давали їм спати, не дозволяли рахуватися ні з часом, ні з умовами, ні з логікою, ні з якимибудь моральними критеріями. їх ненависть до нас була елементарно щира і органічно звіряча, а їх наміри абсолютно брудні.
Навіть у час цього найбільшого нашого спільного лиха ми не могли зійтися з ними ні в одній точці, вони вважали за смертельний гріх заговорити з нами нашою мовою, у їх пресі ми могли вичитати такі розважання "зцєнтей ґлови", що коли вони виграють цю війну, у що вони так само вірили, як і в Матку Боску Ченетоховську, вони поширять свої володіння до Дніпра, все населення наше виселять на схід, а одночасно, на заході, "відзиска-ють" свої історичні землі до Одеру і, розуміється, виженуть німців за Одер .. . Отже бідний Гітлер безнадійно спізнився, наївно вважаючи, що всі ці винаходи його власність.
Під цим оглядом вони феноменальні, з ними годі конкурувати, їм могли б позаздріти і найвідчайдупгтші дон Кіхоти, а їх безпосередність безпрецедентна. Володіючи такими талантами, вони з приходом німецької адміністрації з патосом беруться за діло, багато з них негайно стали "срольксдойчами", і багато різних ключових позицій було обсаджено ними. Для цього вони використовували свою традиційну зброю за німецьким гаслом "крафт дурх фройде" і за рецептою відомої панни Валевської, яка свого часу дістала місію перемогти Росію ліжком Наполеона . .. Зброя ця в наші часи діяла непомильно, так що в скорому часі всі німецькі "фюрери" мали своїх валевських у вигляді господинь, секретарок, телефоністок, а тим самим завзятющих поборників "пшеклентих гайдамакуф-українцуф" .. .
Наприклад, до нашої редакції почали напливати звіти, що при організації дирекції залізниць у Здолбунові три чверті її штату опинилося у польських руках. Не маючи права критики державних установ, ми все таки ризикнули помістити про це невелику замітку. Реакція була негайна. У моєму кабінеті появився начальник залізниць, також поляк, прізвища якого вже не пригадую, з наміром вияснити справу. Головний мотив — нема українських фахових сил. Між іншим, наводжу йому приклад поляків з 1920 року, які, обсадивши нашу територію і також не мавши фахових сил, негайно змінили всю обсаду залізниць, наслідком чого майже всі наші залізничники опинилися без роботи, а в цьому числі був також один мій дядько Макар Рудий. Пізніше, протягом двадцяти років, на цю роботу не було прийнято ні одного українця. Звідки мали взятися фахові сили? І як він думає: невже ми не маємо права на своїй землі бути бодай кондукторами на залізниці? Чи не слід нам використати досвід поляків? Бо інакше ми ніколи не виліземо з нефаховости. Я вимагав пропорційного обсадження залізниць нашими людьми, як нема фахових — зробити їх такими. Це не таке вже велике мистецтво .. .
Наслідки нашої розмови були прекрасні, начальник залізниць, до речі, порядна й інтелігентна людина, визнав за мною слушність, обіцяв змінити наставления та направити несправедливість. І вона була направлена. Після цього усунуто дискримінацію і нарікання припинилися.
Або ще приклад: одне містечко біля Луцького вело довголітню боротьбу з місцевими поляками за свою церкву. Церква була православна, але за так званої польської "ревіндикації", тобто навернення православних на католиків, з церкви зроблено костьол, дармащо католицького населення було лише десять відсотків. З приходом німців православним вдалося це лихо направити і церква стала знов православною. Але не надовго. Військовим комендантом Луцького був ревний католик, поляки підослали йому гарненьку секретарку, і нещасна церква стала знов католицькою.
Православні не думали здаватися, і, не знаю яким чином, одного разу в моєму кабінеті з'явилася тричленна делегація злощасного містечка з довжелезним списком підписів населення та проханням їм допомогти.
Я був цілковито збентежений: Луцька область не належала до нашої юрисдикції, що я міг їм помогти? Але мушу щось зробити, вони представили цілий ряд документів, з яких виходило, що правда по їх боці. Я зібрав документи, просив зачекати, а сам вдався до Фріца Вайса з пропаганди. Ви слід був несподіваний: вислухавши справу, Вайс не цікавився навіть документами, а сказав своєму секретареві настрочити на машинці папірець, додав до того магічну печатку пропаганди, і справа була полагоджена. За пів години моя делегація мала свою церкву назад і не могла вийти з дива, що все це так швидко і просто сталося. Не менше був здивований і я сам, а одночасно дуже вдоволений, що нам це так несподівано повелося.
До речі, про Фріца Вайса та його пропаганду. За професією народний учитель з Гайдельберґу, не партійний, на диво культурний, під кожним оглядом порядний, він скоро став не тільки моїм зверхником, але й співробітником та приятелем. Ми зустрічалися не тільки урядово, але й приватно у моєму помешканні, багато говорили на різні теми, не було такої справи, якої ми не обговорювали б спільно, він мав до мене повне довір'я, усі наші інтервенції йшли через нього; він став нашим адвокатом у високих і найвищих урядах, включно до всемогутнього міністерства Ґеббельса. Він посилав завжди корисні для нас звіти, став нашим приятелем і вболівав над нашими справами, як над своїми.
А його уряд військової пропаганди, у якому він відав пресовим відділом, належав до найвпливовіших, після уряду безпеки... До його юрисдикції належали справи преси, освіти, культури і навіть церкви на всю Україну. Він мав силу впливати на різні рішення, за винятком справ СД, тобто безпеки...
З першої зустрічі з Вайсом я зрозумів його значення для нашої справи, одразу нав'язав з ним найтісніші контакти. Наші зустрічі мали особистий і приязний характер. Знаючи німців взагалі, я легко давав собі раду. Ми запрошували його на наші прийняття, на театральні вистави, на імпрези і свята.
Пригадую одну таку нашу подорож на одне почаївське свято, здається, десятого вересня, яке на Волині звали "перенесенням мошДв".