Зустрічаються знайомі і взаємно вітають себе з Новим роком; багато з них щойно скінчили "щедрий вечір" і їм все ще хочеться щедрувати. Під’їжджають такі сани і з такими гістьми, яких перед цим не можна було зустріти в Каневі. В шубах і хутрах, з петроградською і московською вимовою. Між ними багато в погонах, і навіть генеральських. У міській управі ще була Україна, в Києві ще її влада, а тут під собором ніякої України. Тут ще справжня Росія, і то його імператорського величества.
— З Новим роком! Як поживаємо? — Нічого! Дякуємо! І вас з Новим роком! Все ще гаразд. — А що там з Росією? — Да! Росія! Лєнін-Троцький! Плохо дєло! Собіраємося на юґ!
Блискучі офіцери, погони під світлом свічок переливаються золотом, панни в горностаях і бобрових шапочках, в підшитих хутриною чобітках.
— Здравствуй, Ларісса! Какім такім чудом? С Новим ґодом!
— А! Маша! Мілая! Каґда с Маскви? С Новим ґодом! Ґдє ви астанавілісь?
— Ах, не спрашівай! Ужас! В ательє! Какая ужасная дира!
— Ах, ах, ах! А ми у Куніциних. Прієзжайтє, будем ради! Прекрасний дом.
— А ми сначала билі в Кієві, но там пално України…
Під собор розгінно під’їхали широкі, з гнутим полоззям санки — пара чорних баских коней, кучер у папасі, оксамитна, вишневої барви бараниця. — Демідов, Демідов! — зашептали довкруги. Очі всіх звернені в одно місце. З козлів зіскочив льокай у лівреї і легким порухом відкинув бараницю. З саней поволі, тяжко виліз величезний панисько, загорнутий в шубу, у великій, блискучій, чорній папасі. За ним висіла старша дама в соболях, за нею молода дама в препишних страусевих перах і елегантний офіцер в острогах і з шаблею на руці. Люди зробили дорогу. Гості повільно і байдуже вийшли на паперть собору і розчинилися в натовпі.
Присутність Демідова в Каневі стала відома всім. Він появився тут недавно, зайняв невеликий власний будинок на Дворянській, в якому ні він, ні хто інший з його родини до цього часу не мешкав і який переважно пустував під опікою управителя маєтку Демидівка, що знаходився дванадцять кілометрів на південь від Канева. Будинок швидко привели до порядку. В ньому кілька кімнат, невеличка зала, ватран, старі, добрі, дубові меблі.
Старий граф мав досвід, силу, популярність і такт. По приїзді він одразу ввійшов у контакт з управою міста. Українська? Для нього неважно — "всьо равно рускіє". Зайшов, привітався, перепросився, що по-українськи не потрапить "балакати". — Учила нас доля всіляких мов, а от своєї не навчила, — казав він з посміхом. Міська управа була такою увагою заскочена, її голова розсипався в люб’язностях. Він був соціал-демократ, однак Демідов не "боявся ніяких дідьків". Він також може бути соціал-демократом — "всьо ето та же Рассія".
Далі Демідов відвідав усіх знайомих, не забув і "свого шановного старого друга" — пасічника і великого історика Афогена Васильовича. Той негайно запросив "його світлість вшанувати своєю високою присутністю" вечір на честь Нового року. — Абязатєльно! Сачту сваїм долґом, Афоген Васільїч, навєстіть стараво друга. Старий друґ лучше нових двух. Не так лі?
А потім відвідав прекраснодушного доктора Миколу Степановича. Доктор мав нагоду візитувати знаменитого графа в його лісничівці під час одних ловів. То було давно, але граф таких речей не забуває. — Помню, помню! А как же! Ніколай Стєпановіч! Ах, ето Марьяна Ніколаєвна? Красавіца. А таґда била єщо дєвочкой, згадав також Морозів. Шанував їх окремо, а особливо Григора Івановича — "старого, прекрасного друга", якого часто згадував у Петрограді, особливо, коли доводилось у міністерстві хліборобства захищати "інтереси народного господарства". — Гаспада! Ви не знаєте, что я в Кієвской губернії імєю пріятєля-крестьяніна. Он должен бить у нас міністром! — І коли він тепер згадав Мороза і довідався, що син його, Іван Григорович, капітан артилерії, заручився з Мар’яною Миколаївною, він негайно написав і вислав "нарочним" привітання: "Вибачте, що позбавлений шани особисто Вас відвідати. Задалеко для мене, бо я вже став старий. Але від душі вітаю Вас, шановного Вашого родителя і цілу Вашу родину з Вашими заручинами. Демідов. "
На Різдво спалили його маєток. — Ну, що ж… Революція. Не можна від неї чекати втіхи карнавалу, — сказав старий на цю вістку. Гірше було з лісничівкою. — Ґлупци! Унічтожілі собствєнниє ценності. Я етово в гроб нє забрал би. Хатєл ім же аставіть! — І більше — ні одного звука. Навіть не поїхав подивитися, як те все виглядає.
Над ранок Сопрон, Петро та Іван також появились перед собором. Люди вже роз’їжджалися. Без перерви дзвеніли балабони. Іван намагався знайти Мар’яну, але не мав успіху. Взагалі з Лоханських нікого не було видно. Побачив батька, що збирався від’їжджати.
— А де Андрій? — запитав Іван.
— Не знаю, Іване. Я їх там залишив, пішов на крилас і більше ось нікого не бачу.
Додому на хутір поїхав сам старий. Ціла родина залишилась у місті. Петро з дружиною і Сопроном пішли до Левицьких. Іван і Таня до Лоханських. Василько і Михайло взагалі десь зникли, і їх не могли знайти. Вони мають, напевно, свої інтереси. Так само не було видно Андрія.
Іван і Таня поїхали до Лоханських. Ті вже дома, скрізь натоплено, чисто, новорічно. Бурхливе вітання з Новим роком, безліч побажань, сміх. Мар’яна відразу забрала Таню до себе, Івана полонив Микола Степанович, Марія Олександрівна просить пробачити, що не має часу.
У дівочій так само тепло й чисто. Таня приводить себе до порядку.
— Як тут дуже мило, Мар’яно! Як тут чудово! А де ж твоя прекрасна сестриця?
— Ще не вернулась, — каже Мар’яна.
— Ми загубили також нашого Андрія.
Мар’яні не цікаво продовжувати цю думку. Вона швидко питає: — Як же, Таню, з ялинкою? Будеш цілий день у нас?
— Не можу, Мар’яно, мусимо ще заглянути додому. Не маю з собою убрання.
— А бачила, які прекрасні офіцери? Яка маса столичної публіки. Кажуть, тепер по всіх містечках таке саме діється. А бачила Демідова? Він нашому батькові ще вчора зложив візиту.
— Іванові також прислав привітання з заручинами.
Далі дівчата йдуть до Марії Олександрівни. У неї там стільки роботи. Таня викладає подарунки. Виходить з кабінету Іван і прилучається до жінок. Микола Степанович на ціле горло регоче зі свого дарунку — велика, заквітчана ковбаса з написом: "Денно три рази. Від усіх хвороб. Найкраще з горілкою". Це вже, напевно, Андрюша, ха-ха-ха!
Мар’яна дістала дуже незвичний, як на ці часи, подарунок. Коробка прекрасних пралін[31]від Семадені.
— Іване! Це ж ціле чудо! Де ти це взяв?
Мар’яна відразу відчиняє коробку і частує присутніх. Іван з приємністю констатує, що Семадені всім імпонує.
— Все це заслуга наших киян, — каже він.
Марія Олександрівна і Ольга дістали також своє. Марія Олександрівна — улюблене печиво, а Ольга — невеличку збірку віршів українською мовою з підписом Андрія: "Напєрєкор судьбє, стіхіям вопрєкі".
В їдальні накривався стіл для сніданку, що нічим не різнився від справжнього обіду. Повне накриття, пляшки, чарки і величезний а ля "реґіна Вікторія" торт. На дванадцять осіб. Мають власне прибути давні, ще з Петрограду, знайомі Мар’яни.
— Малиновські? — здивовано перепитує Таня, бо вона дещо їх також знала. Зрештою, в Петрограді це знане прізвище. — Дуже, дуже цікаво, — каже Таня.
— І уяви, — говорить обурено Мар’яна, — вони тут зупинилися в номерах — п’ять у двох кімнатах, а вони ж мали свій осібняк.
— Це, дійсно, жах, — стверджує добряча Марія Олександрівна. За чверть перед восьмою ті прибули на візниках. Генерал-майор Віталій Олександрович — недавно демобілізований, ще у своїй формі. Його елегантна Клавдія Адріянівна — петроградка з крові й кості, з прекрасним російським акцентом, їх син Ігор — поручник Гвардії, що не вимовляє Р, і дочки Маша й Татя на — веселі, шумні й говіркі панни.
Всі кімнати заповнились гамором, цілунками, викриками.
— А Ольги нема і нема, — між іншим журиться Марія Олександрівна.
— Найдеться, мамо, — басить Микола Степанович. — Напевно, десь із приятельками.
— Скорше з Андрієм, — кидає здогад мати. Генерал сидів у вітальні з Іваном. Курили.
— Ви офіцер? — питає Івана Малиновський.
— Капітан. Дванадцята мортирна, — спокійно каже Іван.
— А! Дванадцятий корпус. Абакімович. Друга армія… Були, розуміється, в полоні.
— Довелося, ваше превосходительство.
— Ну, ваш корпус іще нічого. Найбільше постраждали в тих багнах п’ятнадцятий і двадцятий.
— Ми втратили всю артилерію.
— Самсонов сам винен, — каже рішуче генерал. — Звичайна російська кутєрьма. Ті німці… Глупци. Хочуть мірятися з нами силою. Знаю їх педантичність — вони нас не скоро лишать. Але це власне і буде їх згубою. Послали нам Леніна. Рано чи пізно відчують на своїй власній шкурі, що це значить. Якась політична сліпота. Що думаєте тут робити?
— Маю тут господарство, — каже Іван.
— Думаєте господарити?
— Я, власне кажучи, і є господар. Це війна зробила з мене воїна.
— Не думаєте "на юґ"?
— Поки що ні.
— Моя думка — поки не скрутим шиї революції, не піде ніяке діло.
— Я, властиво, ніякий політик.
— Хто з нас політик. В Росії не було модою займатися цією справою, а логіка сама підказує, що громадяни такого простору мусять бути політиками. Зрозумійте, що Лєнін-Троцький, що вже вигнали нас з дому, цілком поважна загроза світові. Вам ті речі ще не так очевидні. У вас тут ще лише квіточки — ягідки будуть. Пограбували маєтки — пусте. Але що робиться в обох столицях! Робесп’єрівщина.
— Я вас розумію, пане генерале. Однак я не вірю в революцію.
— Ах, Іване Григоровичу. Революція не вимагає віри. Це зараза, і з нею треба боротись.
— Але я не можу лишити землі. Це для мене альфа й омега.
— Розумію. Однак доктрина Маркса, яку несуть з собою панове Ленін і Троцький, має намір змінити весь зміст цієї альфи. Мусите знати, що вся земля буде відібрана. Всім, без виїмку. З неї зроблять державну власність. Дурні мужики тішаться думкою, що нарешті дістануть землю. Читали ви про Оуенів експеримент колективного господарювання? Те, що не вдалось англійцеві в малому, те мусить удатися Лєнінові у всеросійських масштабах. Ми ж, знаєте, широка натура. Що нам мільйони людей! У нас день-денно вистрілюють десятки тисяч, і триватиме це, з огляду на розміри справи, роки й роки. Йде про революційну зміну людської психіки: знищення самого почуття приватної власності.