Час надійшов, пора повиривати з корінням плевели, які глушать пшеничне поле, бо якщо плевели переростуть добрі злаки, то пшениця загине навіки, а нива заросте терням і бур'янами. Будьте тверді, виженіть з сердець ваших усякий жаль до нерозкаяних і винищіть їх до єдиного, щоб не спокусилися від закоренілого зла незміцнілі члени юної пастви. Святий отець посилає вам благословення на боротьбу і розгрішає своїми молитвами всі ваші гріхи.
Усі, як один, лицарі й дами впали на коліна, схрестивши на грудях руки й схиливши голови. Архібіскуп підвівся й, простягши над паствою руки, прошепотів безмовну молитву.
— Присягайтеся ж, — проголосив він урочисто, — присягайтесь, звитяжні лицарі, шляхетським гонором, щастям своїх родин, славою ойчизни і святим костьолом! Присягайтеся виконати волю небесного глави вашого, передану вам через намісника земного, найсвятішого римського папу!
— Присягаємось! — закричали пани, підвівшись на ноги й повиймавши свої шаблі.
— Ні пощади, ні жалю до схизматів!
— Ні пощади, ні жалю! — глухо прогуло в залі.
— Винищити всіх до єдиного!
— До єдиного! — вигукнув з фанатичною пристрастю молодий ксьондз.
— До єдиного! — понурим хором повторив натовп.
— І всі їхні храми обернути на попіл і вугілля!
— Стерти з лиця землі!
Ці слова прокотилися через весь зал, понурий шляхтич, що сидів біля дверей, нараз спалахнув весь і зірвався з місця; очі його люто блиснули, рука судорожно схопилася за пістоль, він подався вперед, але раптом зупинився... рука його поволі опустилася, очі згасли, й він знову сів на своє місце...
Захоплені урочистістю хвилини, присутні в залі не помітили дивног і спалаху старого.
— Amen! — мовив нарешті архіпастир і, склавши руки, занімів у безмовній молитві.
В епоху, про яку тут ідеться, вся Правобережна Україна була густо вкрита лісами; а місцевість од річки Тясьмину до Гнилого Тікича — верст на двісті на захід, і од річки Рось до херсонських степів — верст на сімдесят на південь, тобто весь нинішній Чигиринський, частина Корсунського, Ольвіопільського, Єлисаветградського, Олександрійського повітів, — вся ця площа являла собою суцільну, майже непрохідну гущину диких пралісів, перетятих горами, скелями, глибокими ярами, м'якими улоговинами, річками й болотами. Величезні лісові урочища, розмежовані або вузькими просіками, або чорними кряжами, або річками, мали різні назви. Мотронин ліс (найближчий до Дніпра), Жаботинський, Круглий, Цибуль-ський, Найдин, Гончарний, Лебединський, — та, власне кажучи, всі вони зливалися у неосяжний лісовий край. Серед цих диких нетрів, де привільне жилося хижим звірам, куди важко було пробратися грабіжникові й розбійнику, тулилися монастирі й вабили в свої міцні стіни, під захист хреста, знедолених і скривджених, — гнаний руський люд.
Майже з перших часів християнства правобережжя Дніпра було розсадником чернецтва. Чудова природа й тиша незайманих лісів принаджували сюди і втомлених життям, і тих, хто не знайшов в ньому радощів, — для подвижництва, для високих і чистих молитов, для заспокоєння бентежної душі; до анахоретів прилучалися інші, шукали надійний сховок і закладали спершу убогий зруб — церковцю, а потім і монастир. Багато українських монастирів були щедро обдаровані своїми фундаторами, за згодою польських королів, а також гетьманами малоросійськими — просторими й багатими угіддями; ці дарунки примножувалися власними надбаннями, і монастирі могли б користуватися великими прибутками, коли б неспокійний час, нестримна сваволя шляхти й цілковите беззаконня не позбавляли їх прав і не розоряли раз у раз вогнем і мечем. Та, незважаючи на все це, монастирі все-таки, як останні притулки православ'я, росли й росли, і їх між Ржищевом і Чигирином було тоді п'ятнадцять: Чигиринський, Медведівський, Мотронинський, Жаботинський, Лебединський, Мошногорський, Ірдинський, чи Виноградський, Корсунський, Богуславський, Трахтемирівський, Канівський, Ржи-щівський, Лисянський і Маньківський. Перше місце серед них посідав, безперечно, Мотронинський монастир: він вирізнявся серед усіх українських монастирів і стародавністю, і кількістю братії, і своїм пречудовим місцем.
Мотронинський монастир був заснований ще задовго до навали Батия, у XII столітті, якоюсь княгинею Мотроною, від імені якої й дістав свою назву.
На південь від Чигирина місцевість стає горяна; вершини гір з химерними обрисами товпляться зубчастим пасмом до Дніпра, підіймаючись терасами вище й вище, то набігаючи одна на одну, то обриваючись кручами, немов скам'янілі гігантські хвилі. Усі ці гори вкриті були тоді лісами й височіли серед темного, безмежного моря лісів. В одному місці, у центрі замкнутого овала, здіймалася конусом гора-особняк, пануючи над усією місцевістю, а на вершині цієї гори спочивав у міцному гнізді Мотронинський монастир. Його золоті хрести було видно за кілька миль, сонячного дня вони виблискували зорями в синяві лісів і, мов рятівний маяк, привертали до себе погляди нещасного під'яремного люду, вселяючи в його змучену душу надію.
Монастирський Святотроїцький храм був дерев'яний, з наддашником, що утворював ніби галерею, яка звалася кружганком; п'ять бань його було пофарбовано в синій колір і засіяно срібними зорями. Цей храм був оновлений і оздоблений заходами нинішнього настоятеля, архімандрита Мельхіседека Значко-Яворського, якого одноголосно обрала братія й затвердив на цій посаді переяславський єпископ Гервасій Линцевський у 1753 році. Навколо монастиря підіймався високий земляний вал, увінчаний міцним дубовим частоколом; цей укріплений вінець замикався брамою, неначе врослою в земляний насип; а вже над брамою стояли дві гармати, а праворуч і ліворуч уся передова лінія укріплена була бруствером і бійницями. Всередині монастирського двору, попід валами, тяглися дугами низенькі дерев'яні келії братства й інші господарські прибудови. За валом, коло підніжжя гори, тулилися, ховаючись то за камінням, то за виступами, халупки й землянки прийшлого люду — і українців, і молдаван, і волохів, які знайшли собі притулок під охороною монастирських стін. З протилежного боку долина глибшала й по ній, звиваючись і ховаючись у кущах папороті й тернику, зміїлася річечка, зливаючись далі з Тясьмином. По той бік річечки тяглася скеляста круча, у вигинах якої таїлися входи у глибокі й довгі печери, котрі сягали, як казав дехто, одним рукавом до Чигирина, а другим навіть до батька Дніпра. Подейкували, що з самої вершини гори, з монастирського цвинтаря, ішов підземний хід у ті печери... І справді, не раз під час переслідувань рятувалися в них приречені на смерть жертви.
Краєвид з валів Мотронинського монастиря був чудовий; темне море лісів, котячись удалину, набирало сизих, димчастих тонів, а на розкиданих широким розмахом терасах вирізнялися то червоними, то золотавими плямами бескиди й скелі — і все це десь на обрії зливалося в світло-синю й рожеву млу, серед якої з одного боку виблискував срібною ниткою сам Дніпро. У чудовому, напоєному пахощами повітрі дихали вільно груди, погляд тонув у безмежному просторі, серце билося одвагою і ніби незримі крила виростали в людини, ладні підняти її й понести в бурю боротьби.
Мельхіседек перебрав управління монастирем і церковними справами України в той час, коли православ'я в ній ледь-ледь трималося навіть і в таких пунктах, де польський елемент був слабший, де свідомість народна була найміцніша, наприклад, на Смілянщині, Черкащині й Чигиринщині. Присвятивши себе цілком, до самозабуття порятунку православної віри й руської народності, він увесь віддався великій справі боротьби за відновлення людських прав рідного народу.
Серед братії Мотронинського монастиря було багато ченців і з Запорожжя, бо між чернецтвом і січовим братством існувала завжди велика спорідненість, і з Лівобережної України, куди після Прутського договору було переведене все козацтво, і з безправної маси селян. Усі вони і під рясою смирення й забуття мирської суєти ховали в своїх серцях почуття безмежної любові до змученої батьківщини й ненависті до її ворогів. Тому-то діяльність Мельхіседека знайшла у братії захоплений відгук і щиро прихилила всіх до свого архіпастиря. Найенергійнішим помічником Мельхіседека був намісник монастиря, що заступав ігумена під час його відсутності, заслужений ієромонах отець Єлпідифор. Незважаючи на сиву, мов крило голуба, бороду, серце його горіло молодечим вогнем і очі променились одвагою. Після намісника були особливо близькі до Мельхіседека — рідний брат його, архідиякон Аркадій, і особистий секретар його, молодий і здібний молдаванин Антон Дзегіль, який разом з тим завідував і монастирською аптекою. Мельхіседек, бувши взагалі на свій час різнобічне освіченою людиною, кохався і в медицині, так що й цим своїм знанням залучав іще багатьох стражденних до монастиря.
Глибоко обміркувавши план боротьби, боротьби безоружної, з незламним ворогом, Мельхіседек зрозумів, що тільки вірна юридична постановка справи, спокійне й тонке ведення її, при сильному зовнішньому заступництві, можуть урятувати Україну, а тому він спершу не дратував ворогів, присипляв їх мирними домаганнями й прагнув лише зміцнити зв'язок з Переяславською єпархією, а через неї і з найсвятішим синодом: тільки в єдиновірній Росії він бачив тихе пристановище й намагався усім серцем викликати в ній співчуття й жаль до своїх нещасних співвітчизників.
Нарешті, з призначенням Мельхіседека правителем українських церков, на Україні, після тривалого безправ'я й безладдя, з'являється перша офіційно визнана влада, заводиться конче потрібний церковно-адміністративний лад і відновлюється перерваний насильствами ворогів зв'язок її з Переяславським єпископством. Число тих, що прилучалися до Переяславської єпархії, почало поступово зростати, утруднену висвяту на сан священика полегшили молдаванські владики, рукополо-ження яких стверджував Гервасій; багато силоміць навернених в уніати почали знову переходити в православ'я. Мельхіседек скрізь поспішав на допомогу, підтримував дух православ'я, реставрував церкви, добивався прав на спорудження нових. Незважаючи на розумну тактику й обережність, він все-таки викликав підозру у ворогів і зустрів з їхнього боку люту відсіч.