Ну то, значить, я вас теж підслухав. І... значить... ми тепер зв'язані... круговою порукою (іронія)... — Сказавши це, він подивився пильно на Ату. Подивився пильно, і раптом якась дивна посмішка заграла на устах і в очах. Ніби він зазирнув у саме серце і побачив, що там, у тім серці, робиться. Ата сполум'яніла. "Боже! Як він посміхнувся! І як він подивився!" І від думки, що він у її серці підглядів те, що там твориться, Ата знов розгубилася й вже настроїлася чкурнути геть чимдуж. А серце гупає. Дурне серце!
Ата стоїть і не знає, що їй сказати. Слова розлетілися геть, і думки розлетілися геть, як наполохані ластівки, і не збереш їх докупи. Розуміє, що її вигляд зовсім дурний, зовсім-зовсім дурний! що їй треба мерщій утікати, геть, швидше, інакше вона лишиться назавжди в уяві цієї людини дурочкою, безголовою, безпам'ятною й без'язикою, — але вона не може рушитись. Який жах! Щось неможливе... небувале... Ноги її прикипіли до підлоги, до маленької латочки, що лишилася незамальована, вільна від химерного турецького міста... А в голові товчеться разом з кров'ю в скронях:
"Ми зв'язані круговою порукою..." Товчеться й трансформується за якимсь своїм законом. — "Ми зв'язані!.. Ми зв'язані!!" Звичайно, він хотів тим сказати, що вони обоє єретики супроти існуючої дійсності й її віри, такими себе виявили й обоє підпадали би карі, а тому, те, що вони себе підслухали, в'яже їх і зобов'язує взаємно до мовчання, до спільної оборони й охорони. Це сказане було насмішкувато й іронічно... Та, проте, хто ж його знає, який у дійсності смисл у сказаних словах, що в них вкладає саме життя, сама доля!
Ата відчуває, що вони таки дійсно зв'язані. Але не якоюсь там "круговою порукою", а чимсь іншим, якоюсь страшною таємничою силою, що змушує серце так шалено товктися в грудях, а голову так солодко й безтямно наморочитись. Якимсь присудом долі... Розгублена й безпомічна дівчина, не знаючи, що сказати, одвела очі від Сміянового погляду, помандрувала ними по яскравому місту турецькому, по мечетях і мінаретах і побачила на тих мечетях і мінаретах відбитки своїх власних черевичків, — сліди від своїх черевичків, — залишені недавно... Один... два... три... і ще один... Він їх не замалював!
— Пробачте, — пролепетала, простягти руку в напрямку попсованих мінаретів. — Я вам зіпсувала вашу працю. Поправте... — і підвела очі на Сміяна. Сміян мовчить і посміхається...
Боже, як він посміхається!
Ата не витримує, одчайдушне шарпається всім серцем й всією істотою, ніби рятуючись, відривається від незамальованої латки й вихоплюється з зачарованого кола. Нарешті вихоплюється! Кинулася з кімнати. Можна сказати, утекла, панічно й хапливо. Лише кинула, утікаючи:
— Пробачте... Я мушу йти... До побачення...
А може, й не сказала нічого. В голові їй шуміло, в грудях було тісно серцеві, і нічим було дихати. Господи! Що з нею робиться!?.
Почуття сорому й почуття якоїсь безмежної дикої радості виповнило її всю. Сорому, бо ж вона пописалась, як дурочка. Як остання дурочка! Як найостанніша придурковата, безголова й без'язика... але всі ці докори йшли стороною, щезали, тонули в радості шаленій і могутній, що бурхала, як море, підхопила й несла її на своїх хвилях... Ата сміялась і не вірила, що таке можливе, і картала себе, — все це якась фантастика, якесь безглуздя, в ньому немає логіки!.. Але ж і в почутті, що у людини нібито ростуть крила, теж немає логіки!? Одначе такі божевільні почуття бувають! І зараз вона іменно відчувала, що в неї ростуть крила.
Це почуття окриленосте вже й не збиралося покидати її.
Слідків на мінаретах Сміян так і не замалював. Вони так і лишилися назавжди на будівлях екзотичного, фантастичного східного міста — слідки від мініатюрних дівочих черевичків. Щоб нагадували потім про цей день... Як запис її несподіваної й незабутньої, і "придурковатої" візити.
* * *
Продефілювала молодь містом, прогриміла литаврами — і знову настали будні. Ніби це було марево, що промерехтіло й щезло, розтануло — так наче й не було його. Ніби хтось вигадав те все.
Аж не віриться, що це таки було і що звідкілясь тієї молоді стільки тут набралося. Ніби налетіли хмари ластівок з невідомого далека: прошуміли, прощебетали—й канули. Нема. Пусто. Знову сірі стріхи й сірі площі, убогі покривлені стіни, облуплені вежі, напіврозібрані церковні бані, похилені телеграфні стовпи підпираються ковіньками від утоми й старості, глибокі вибоїни, спалені спекою сквери, пообгризені козами й завалені сміттям кущі жовтої акації над бульварами... І тяжка каторжна праця, "ударна" і неуникна, як прокляття... І страх, невідступний, всюдисущий і всепроникливий страх, як чума, як болотна малярія на голодних загеттях далеких околиць Заозір'я. І шепоти по хатах у присмерку та зітхання тишком-нишком... І безпритульні діти, що ніби існують "поверх норми" (от якби й їх пустити нарадою!)... І безпритульні, безгосподарні кислоокі пси на площах і по бур'янистих завулках, в реп'яхах, в ковтунах — сухоребрі й висловухі, за якими й гицель вже не ганяється... бо гицеля скасував міський комунгосп і його начальник тов. Гаврюшка Цигип, — скасував гицеля, як приватника, одноосібника, носія дрібновласницької буржуазної стихії, класово чужої ідеології... Пси нудяться й даремно шукають собі смерті як визволення. І сказитися не можна, бо казяться тільки з жиру.
І біжить вітерець вулицями й площами, крутить вихорці з пилу й сміття, шелестить дрібною жужелицею в сірих, закурених робітничих кварталах, крадеться заводськими подвір'ями, перебігає густими лабіринтами вулиць, завулків, скверів і перевалків, блудить ними, як той веселий Поліщуків хлопчик-безпритульник, — "кине на собак, плюне на коня, свисне і знову кудись бреде"; деренчить печально на паркані одірваною й розщепленою дошкою у Мегериному колись дворі, а тепер колгоспному. І так само деренчить тинами недоламаними по сколективізованих околицях, шугаючи порозламуваними подвір'ями навпростець... І тільки на Успенській дзвіниці в самому центрі міста та біля театру він набирається ентузіазму й буйствує, ганяє, як навіжений, співучі флюгери, лопотить прапорами й гойдає весело величезний рекламовий транспарант, гуготить ним і ніби гукає на всі боки, захоплений майбутнім, інтригуючим видовищем з тією "МАРУСЬКОЮ" (мовляв, саркастично той Сазонов):
— Ось дивіться, дивіться!!
— Увага! Увага!!.
І носить його над площею.
І це ж, мабуть, він, цей вітерець зухвалий і одчайдушний розніс геть по місту й навіть по найдальших околицях і той сазонівський сарказм їдучий про тую "МАРУСЬКУ"...
"Ета ваша Маруська..."
Ха-ха!.. Тю-тю-тю-у! Улю-лю-у!
Сарказм, їдучий і обидний, і вітерець розніс його, завихрив, розкотив по всіх усюдах, розімчав поголоску ту скрізь зі сміхом, зі злістю, з гіркою досадою; пошпурляв через тини й заводські брами, й у шкільні вікна...
Щоб знали всі, щоб було їм відомо, що тая "Маруська" уже й нещаслива.
"Ета ваша Маруська..."
Га!
ХХІІ
В годину глупу
Коли все місто спить пополуночі, коли все повергнуте в темряву доісторичну і лише де-не-де над заводами на периферії та в центрі над темною громадою театру стоїть бліде сяйво, немов світ зодіакальний, тоді особливо виразно чути, як розпачливо чахкає електростанція. Неначе б'ється натруджене серце міста Нашого, — бідолашне серце, що ось-ось, ось-ось має луснути. Воно б'ється з перебоями в пароксизмах страху і утоми і жене енергію по обезволілих нервах велетня, розпростертого горілиць, що ніби впав у стан анабіози: спить не спить — марить в імлі. Марить, лежачи лицем до Шляху Чумацького, заплющений, обважнілий, байдужий...
Але темрява не тому, що місто спить, і навіть не зовсім тому, що за приписами новітніх пуритан воно мусить спати й позбавлене світла та різних нічних кафе й ресторанів, а тому, що комунгосп боїться, як би те серце не вдарив параліч, і обмежив суворо час дії для всіх "лампок Ілліча", припиняючи для всіх їх доплив снаги по півночі.
В цей час лише в кількох пунктах центру міста горить світло (таємниче, ніби від людей украдене): в кабінеті всевладного сюзерена — тов. Сазонова, в редакції "Червоний Комунар" у Страменка та в тильних вікнах театру, там, де сцена й майстерні. Словом — у господаря, в його душеприкажчика та в його підвасальних скоморохів. А ще горить світло на двох-трьох перехрестях та у в'язниці (тьмяне, притлумлене), недалеко від сюзерена — одна світляна точка при внутрішній брамі, над багнетом вартового, а друга десь невідомо де, лише кидає відсвіт, як місячне сяйво, на в'язничну стіну, обліплену, немов ластів'ячими гніздами, залізними коробками-заслінками там, де мали би бути вікна. Решта кварталів — тобто велике море їх — потопає в темряві. Вони занурені в морок, таємничі й непроглядні, як у середньовіччі. Окремими завулками страшно пройти, така тьма й грізна, нашорошена тиша. Тими завулками рідкі перехожі пробираються непомітно, прослизають нечутно, як духи, як тіні... А може, то духи й тіні — аксесуари древніх дідівських забобонів, а чи жаскі рефлексії бідних, заляканих обивателів.
Доісторична темрява.
Розпростертий велетень спить — не спить... Удає сплячого. Нишкне в нудьзі і тривозі — чекає ранку, коли щезнуть нічні примари (а може, й не примари), тіні (а може, й не тіні) жаского минулого й чорні духи невідомого майбутнього, що насідають йому на груди й тиснуть за горло. Змучений, сторозтерзаний велетень чекає, щоби ці примари нічні спливли туманами, щоб хоч на світанку зітхнути з полегкістю й хвилину заснути без волохатих лап маячінь на змучених грудях.
На високих дзвіницях, в пустці недоруйнованого кавчать сичі, мов плачуть. За прикметами стародавніми, за кодексом старозавітних законів битія міста Нашого, — сич кавчить "на вмируще". Або на велике лихо, на біду моторошну.
А ще десь в темній безодні ночі угугукає сова — зухвало і жаско, зовсім так, як розбійник гукає десь до розбійника — перегукуються, голос подають на умовній гайдамацькій мові — кого де перестерегти з келепом чи з захалявником, а чи до кого у вікно влізти і викласти старих і малих покотом, щоб потім на ранок збіглась ціла громада дивуватися на моторошне "геройство" душогубів...
Колись Прометей украв вогонь у богів, щоб подарувати його людям...
А тепер хтось украв вогонь у людей, щоб вони терпли в мороці, щоб вони не дерзали до богів рівнятися, щоб нишкли й тіпалися й щоби вічно пам'ятали, хто вони: пил і ніщота, раби й парії...