А вчора вона пробувала сапати. Як не старалась, а гостре лезо сапи стинало зелені сходи. До вечора сяк-так просапала грядку, разом з пирієм вирубуючи й картоплю.
Платон весь час у полі, Васько в школі, і цілими днями сидить Наталка в хаті, на самоті зі своїми думками. Чоловік приходить з роботи стомлений, хоча і намагається не показати цього, пробує жартувати, а вона відчуває, що це робиться тільки для неї.
Ні, не така дружина потрібна Платонові. Йому б таку, щоб хазяйкою люди назвали, щоб зуміла раду дати і городові, і поспівала з молодицями, йдучи з буряків, і дітей народила… Як гнітить оця хатня тиша. Наталка виходить на подвір'я, бере сапу і йде на город. Несміло обсапує кущики картоплі, боячись підрізати їх, вириває бур'ян руками. Під нігті набивається земля, і пучки починають пекти, ниє спина, і якась млість розливається по всьому тілі. Це зразу важко, а потім вона звикне, вона навчиться сапати, і город у них буде чистий, як у сусідів.
Жінка відчуває, як б'ється на скроні жилка від припливу крові. Тяжко дихати. Хочеться випростатись або лягти на землю. Ні, треба досапати цю грядку. Прийде Платон — і не повірить, що це вона сама стільки зробила. Ще один кущик, ще… Яке міцне коріння в цих бур'янів. А ми їх сапою, сапою. Краплинки поту скочуються з Наталчиного чола, солоний присмак їх вона ловить на губах. Бачиш, скільки вже просапала. І не стомилась… Вона зовсім не хвора. То все понавигадували лікарі… Але сапа стає все важчою. Хай би Платин подивився, як вона славно сапає… Згодом разом з усіма в поле піде. Пошиє собі широку синю спідницю і зав'яжеться білою хустинкою. Зустріне Степку в полі і розсміється їй у вічі… Отак: ха-ха!
Сива пелена туману заслала Наталчині очі, вона тихо зойкнула і впала на вогку, теплу землю.
Михей Кожухар з Максимом внесли її до хати і поклали на ліжко. Мов крізь сон Наталка чула, як схлипував Васько.
— Мені вже краще,— прошепотіла, дотягнулась рукою до столика, взяла якісь таблетки.
— А ми прийшли антену поставити,— винувато пояснив Максим.
— Спасибі, я зараз встану.
— Ні, ти лежи, Наташо,— все ще злякано дививсь на неї Васько.
— Міг бути від сонця такий вдар,— висловив здогадку Кожухар, потім намочив у холодній воді рушника і поклав на голову хворій.— Поспи, дочко, сон усі хвороби лікує…
Савка Чемерис з торбинкою солі, по яку послала його до кооперації ланка, вже зо три години добивався додому. Там і дороги тієї, мов у кози хвоста, але то одного зустрінеш, то з другим словом перекинешся, а воно час іде. Душевну розмову Чемериса з Полікарпом Чугаєм перебив онук Тимко.
— Ідіть додому, діду, бо казали баба, що всю бороду обскубуть! Уже з Криму можна було солі принести, а ви наче примерзли до шляху.
— Та йду вже, йду, лічно,— неохоче розпрощався з Полікарпом Чемерис, взяв онука за руку і повагом попростував додому. І був би вже приніс ту сіль, але, побачивши на Гайвороновій хаті Михея Кожухаря, завернув на подвір'я.
— А чого це тебе на дах винесло, Михею? — поцікавився Чемерис.
— Та дурнів скликаю на совіщаніє,— пробасив Кожухар.— Добре, що ти нагодився, Савко. Першим будеш.
— Щоб тебе підняло й кинуло,— побажав Чемерис. На даху з'явився й Максим із залізною хрестовиною.
— Це антену нам ставлять, бо ми телевізора купили,— похвалився Васько.
— А ви не вірили,— висловив свою образу Тимко.
— Добра це штука — телевізор, у кума в Косопіллі колись з перервою дві доби, лічно, дивився,— пригадав Чемерис, поклав торбинку на призьбу і собі поліз на хату.
У цей час ішли вулицею Никодим Динька з Данилом Вигоном.
— Показились, хреста на хаті ставлять,— сплюнув Динька.— Живі до бога лізуть. А що ви там робите, Савко?
Савка Чемерис слово в слово повторив відповідь, яку почув від Михея, але Диньку це не втримало, і він теж поліз на дах. А Васько з Тимком потягли Вигона до хати, щоб показати телевізора.
А через кілька хвилин головнокомандуючим на даху став Никодим Динька, переконавши Максима, що ні Савка, ні Михей до кінця віку не встановлять антени.
— Для цього діла майстер потрібен, а Михей за все своє життя й топорища не зробив, а ти, Савко, зовсім не технічний чоловік, злазь з хати і не заважай.
— Та ти ж тільки дишлі вмієш робити. Майстер, тьху,— перекреслив усі Никодимові таланти Савка.
— Ні, він ще вміє кілки тесати,— уточнив Михей, але уступив місце Диньці.
Після довгих суперечок антену нарешті закріпили на даху.
Наталка прокинулась, і Васько, показуючи на чорний лискучий дріт, що звисав зі стелі, доповів:
— Уже поставили антену. Максим питає, чи можна зайти до кімнати.
— Хай заходять, я зараз встану. Скільки треба дати їм грошей, Васю?
— Грошей не візьмуть нізащо.— Васько нахилився до Наталки: — Півлітра треба поставити. Я збігаю до Маланки.
— А може, краще гроші?
— Ні,— заперечив хлопчик,— у нас хто що кому зробить, то ставлять півлітра.
Васько побіг. Наталка підвелася з ліжка і, ледь похитуючись, вийшла з кімнати.
— Заходьте, Максиме,— запросила хлопця.
Вслід за Максимом до кімнати ввійшла вся добровільна бригада ентузіастів телебачення. Наталка, готуючи вечерю, чула, як вони сперечались, де мусить стояти телевізор. Никодим Динька чомусь вирішив, що місце йому посеред хати, на столі. Савка тулив телевізора до стіни, а Михей запевняв, що треба поставити на покуті. Динька обізвав усіх невігласами, демонстративно плюнув і сів на поріг, мовляв, робіть, що хочете.
— Я цих телевізорів за своє життя штук… двадцять, лічно, поставив,— заявив Савка, прибиваючи ізолятори.
Такої неправди Никодим не міг стерпіти.
— Бо-о-оже,— благально звернувся він до всевишнього,— чи ти чуєш, що оцей Савка меле?
— А може, й двадцять п'ять,— уточнив Чемерис. Максим розсміявся, а Кожухар підтвердив:
— Савка все може.
— Та ти ж цієї машинерії зроду-віку не бачив… Ти ж зуба в борону не зугарен вставити! — кричав Динька.
— Хочеш — вір, хочеш — ні, а я в Косопіллі телевізори ставив. Навіть прокурор приїжджав і просив. Михей чув,— сказав Савка, постукуючи молоточком.
Кожухар зразу ж підтвердив, що на власні вуха чув, як прокурор слізно просив Савку, аби той приїхав і допоміг встановити телевізора.
— Обидва ви брехуни, яких ще світ не бачив.
Ця характеристика аж ніяк не вплинула на Савку і Михея. Вони переглянулись і, посилаючись на авторитет Данила Вигона, що саме увійшов до кімнати, ошелешили Диньку ще одним повідомленням.
— Дивіться на оцього темного чоловіка,— сказав Михей Вигону, тикаючи пальцем в запалі груди Никодима.— Він не вірить, що Савка знає всі телевізори, як воза. Діло хазяйське. Але розкажи йому, Даниле, хто придумав двоствольне ружжо…
Кожухар підморгнув Вигонові, і той сказав:
— Як хто? Савка Чемерис… Йому ще й пальця відірвало, як стрельнув перший раз з двох стволів…
Савка показав Никодимові ліву руку без мизинного пальця і пообіцяв:
— Після жнив я ще й з трьома дулами ружжо зроблю.
— Таж усі знають, що тобі пальця січкарнею відчикрижило! — відстоював Динька святу правду.
— Ні,— таємниче прошептав Кожухар,— то було навмисне такий поголос пущено, щоб Савку німецькі шпигуни не викрали… Де, ти гадаєш, Савка перед війною два роки пропадав?
— Хе-хе,— затрусились худі плечі Диньки.— Шкіри вичинював у Бердичеві на заводі.
— Що з ним говорити,— безнадійно махнув рукою Михей.— Не в Бердичеві, а в засекреченому місці сидів Савка, а що робив — не скажу, бо то діло воєнне…
— Ну вас к бісу, — не витримав Динька,— бо як ще трохи послухаю, то повірю, що Савка й генералом був на війні.
— Генералом не генералом, а полковником був… У кавалерії.— Нова хвиля фантазії відриває Савку від землі. І він уже бачить себе на коні з шаблею в руці…
Васько з Тимком, притримуючи руками чорні півлітрові пляшки, що зрадницьки виглядали з пазух, тюпцем бігли вулицею і всіх, хто лиш стрічався на дорозі, запрошували дивитись телевізор. Дорослі дякували, обіцяли прийти, як впораються по господарству, а найменші громадяни Сосонки, забувши про все на світі, зразу приєднувались до Васькового почту в особі Тимка. Так вони і вбігли гомінкою ватагою на подвір'я та, підкоряючись владному жесту Алика Кози, щезли в садку.
— Сидіть, поки не покличу, і ні пари з вуст! — наказав Тимко і на правах Васькового ординарця зайшов до хати.
Наталка приготувала вечерю, запросила майстрів до столу.
— Ще діло не зроблене, хай уже потім,— відповів за всіх Михей.
— Я надворі посиджу, покличете.— Жінка взяла велику хустку, що висіла за шафою, і вийшла до перелазу.
Наталку лихоманило. Так було завжди після приступу. Вона подумала, що вдома вклали б її на кілька днів у постіль, приходили б лікарі, метушилася б мати. Добре, що приступ був легкий і що вона встала… Треба попросити Васька і Максима, щоб не розповідали Платонові. За ніч вона спочине, і все буде гаразд. Вранці повернеться з поля Платон. Вона розвіє всі його сумніви. Його і свої…
Кінь, наче вкопаний, зупинився біля перелазу. Наталка аж здригнулась від несподіванки: Степка.
— Добрий вечір, з приїздом,— зухвало розглядають Наталку розкосі, якісь дикі Степчині очі.
— Спасибі,— сухо відповіла Наталка, витримуючи погляд.— Я давно вже приїхала.
— Не знала,— відверто бреше Степка і в цьому знаходить задоволення.— У гості приїхала?
— Я приїхала до свого чоловіка, теж не чула? — в тон їй відказала Наталка.
— Піп не вінчав, музики не грали… Чого ж це він тебе ховає? Боїться, щоб не вкрали? — вершниця погойдується в сідлі, явно хизуючись перед Наталкою своєю красою.
— Я не боюсь. Він мене нікому не віддасть.— Зірвала з себе хустку, кинула її на ворота і стала в позу цариці.
Степка зміряла поглядом струнку постать суперниці, критично оглянула стареньке платтячко на ній і спритно підчепила нагайкою хустку.
— Тепла?
— Тепла.
— Можу тобі подарувати… на весілля. Вона йому теж подобається. От запитай,— стримує Гнідка.
— А чого це ти маєш дарувати її? — не розуміє Наталка.
— Бо це моя хустка. Моя. Не віриш?
— А… а чому вона у нас? — розгублено подивилась на Степку Наталка.
— Його запитай,— відказала Степка і помчала в поле.
А коли б не поїхала, то бачила б, як горда цариця раптом стала нещасною дівчиною в старому коротенькому платті…
— Го-о-о-ол!!! Шайбу-у-у! — несамовито волав хтось у хаті.
Цієї ж хвилини на подвір'я вибіг Васько і теж закричав:
— Давай, братва! Показують!
"Братва" під командою Алика Кози висипала з садка та кинулась у сіни.
Коли Наталка ввійшла до кімнати, Никодим Динька вклонився і з гідністю промовив:
— Приймайте роботу.