Записується вона мені фрагментарно, бо я раптом відслонив для себе вельми просту істину: а його в мене й не було, того життя! Був, може, сон про життя, через це я й називаю цю книжку в підзаголовку "Історії зі сну". Але цю думку я хочу докладніше пояснити, бо одне — відчувати її глибоку істинність, а друге — викласти словами. Я не настільки наївний, щоб не відати: звісно, я не спав, а жив як усі люди, були в мене якісь події, з яких я виходив у той чи інший спосіб, щось зі мною траплялося, але більше — нічого не траплялось; якісь дні були яскравіші, але більше було неяскравих, утонулих у мороці часу без жодного сліду й відгуку. Ось у чому річ: життя я жив елементарне, як у мільйонів інших, а результат цього життя виявився якнайнікчемніший, тобто від усіх тих прожитих років лишилося тільки таке враження, яке лишається від сну. Ось чому я сказав, що життя — сон, не тому, що я його проспав, а що в мені (а в світі тим більше) залишилося враження від нього не більше, як від сну. І виявився дивовижний парадокс: утікаючи від жінки, родини, роботи, суспільства, обов’язків, приятелів, знайомих, я залюбки поринав у цілковите ніщо, і це ніщо ставало для мене, мов нірвана. Коли ж мене було спіймано на вудку світу, тобто коли я проковтнув гачка, я раптом злякався того "ніщо" й почав шукати у своєму житті цінностей. Але цінностей у ньому не було аніяких, і всі оці фрагментарні записи, що я тут хаотично зібрав, — це тільки один великий сон життя, уламки, що незвідь-чому не втонули (принаймні для мене) в житейському морі, та їхня ціна — як в уламків корабля, що їх мотають хвилі океану, — вони кораблем уже ніколи не стануть. І це мене раптом жахнуло. Ні, це писання не є сповіддю — це тільки спроба зафіксувати те, що в мені залишилося від мене самого, власне, від того сну, яким є наше життя. Того увіч небагато: кілька візійних видив дитинства та юності, кілька близьких до еротичної сфери історій, тобто майже все — зі стосунків чоловіка з жінкою — так, ніби нас послано в цей світ для вічного і одноманітно-безконечного змагання із протилежною статтю; зрештою, чи не від цього зіткнення протилежно заряджених частин і створюється енергія, яка живить життя. Хай, може, так, але мене це не задовольняє: мусить бути в житті людини вища, духовна мета, і ця мета не те саме, що цікавитися мистецтвом, читати книги — щось я мусив у цьому світі залишити. Але біда моя в тому, що відчуваю цю потребу, та не вмію її ввібрати в належну форму, тому й повабило мене так нагло у себе оте "ніщо", бо віддатися йому, тому "ніщо", здавалося мені — це теж духовна мета, принаймні так вважали ченці, які також у відреченні від світу бачили духовну вивищеність. Різниця між мною і ними в тому, що вони наділяли "ніщо" божественним змістом, я ж дитина цинічної епохи, котра духовне перетворила в непотрібне, а заміщати його тими сурогатами, якими заміщали його мої колежанки по роботі, я задорослий.
Отже, я знову опинився на вихідних позиціях, тобто в себе вдома, жінка ставиться до мене, як до хворого, притому психічно хворого, я трохи їй у цьому підіграю — мені самому часом стає цікаво: чи вдасться їй запроторити мене до психушки? Вчора ввечері, коли я вперше вирішив подивитися теленовини, вона мені тих новин подивитися не дала, бо, незважаючи на присутність дочки, повела першу супроти мене атаку:
— Рада, що ти поправляєшся, — сказала, дивлячись на мене з належною ласкою, на яку була спроможна.
Я змовчав. Коли їй так хочеться вважати, то й хай — мені до цього діла мало. Але вона, перш ніж почати цю розмову, певне, докладно її обміркувала.
— Знаєш, я розумію твій страх перед офіційною медициною, там справді коновали. А що, коли ми покажемося лікареві з кооперативу, є серед них висококваліфіковані психотерапевти.
— Покажись, — згоджуюся я. — Нічого не маю проти.
Моя жінка червоніє. Дочка дивиться широко розплющеними очима: мабуть, цікаво, коли твій батько псих.
— Не про мене йдеться, а про тебе, — терпляче, як дитині, роз’яснює жінка.
— По-моєму, ти сказала "ми покажемося", отже, ми разом мали показатися: мені показуватися нічого, а ти — будь-ласка, — з убивчою (як на мене) логікою кажу я, притому (як на мене) настільки популярно, що це й моя жінка без особливої напруги може зрозуміти. Але в Марії ані тіні усмішки на обличчі — воно ніби маска.
— Вважаєш, те, що з тобою діялось (я оцінив її делікатність, вона не сказала "ти вичворяв", а "з тобою діялось" — мерсі, мадам), — мовила жінка, — не потребує лікарської перевірки?
— Ні, — сказав я, — не потребує.
— Не відчуваєш себе хворим?
Мені хотілося сказати, аж язик мені свербів:
"Слухай, жоно! Якого біса ти мене ловила в місті й притягла сюди? Коли за мене турбуєшся, дай мені, будь ласка, спокій, а коли хочеш засадити мене до психушки — це помста у тебе чи доброчинний вчинок?"
Але я так грубо говорити не міг. Принаймні через те, що сиджу в домі, який вона вважає своїм (хоч квартиру записано на мене завдяки старанням моїх батьків та бабці), і їм її харчі (а це вже й справді так); принаймні із-за того, що поруч сидить моя і цієї жінки дочка й дивиться на мене широко розверстими очима. Зрештою, я не дивуюся: логіку моєї жінки збагнути неважко: коли я хворий — це має засвідчити лікар, і я матиму законне право називатися хворим; коли ж я такої довідки не дістану, значить, я симулюю і маю вкручуватись, як ґвинтик, у світову машину: ходити на роботу, приносити зарплатню, виконувати подружні обов’язки і так далі, і тому подібне. Без лікарської довідки жінка моєї хвороби не сприймає, і це так само, як на виробництві: захворів — діставай лікарняного листка, інакше ніхто в твою хворобу не повірить. Все чітко і зрозуміло. Але як мені їй пояснити, що в мені не зникло оте відчуття нудкості? Навіть у стосунках із нею це почуття не зникає, бо після першої пристрасті, та й то, я б сказав, невеликої, ми з нею сходилися більш механічно, ніж любовно, — задоволення я вже не відчував, а ту ж таки нудкість.
От і зараз, говоримо, а в мене не зникає те відчуття.
— Не відчуваєш себе хворим? — питає жінка, і я не витримую, встаю й повертаюсь до своєї манюпусенької кімнати, котра не більша чернечої келії, — йду, так би мовити, в затвор, в усамітнення, бо мене вже відчай починає жерти.
— Що ти до нього пристаєш? — голосно шепоче за спиною, там, біля телевізора, дочка. — Не чіпай йога, Бога ради!
— Але ж треба щось робити, — так само голосно шепоче жінка.
Я йду до вхідних дверей, але вона зіскакує, біжить до мене й миттю опиняється між мною і дверима.
— Йди в свою кімнату, — каже вона, і я покірно повертаюся до своєї келії.
Мені нудко, жахливо нудко. Заходжу до себе, стаю біля вікна і дивлюся на Солом’янські горби. Вони сірі, буденні й нецікаві, так само сіре, буденне й нецікаве над ними небо. Я — загнаний у клітку цивілізований, культивований звір, якому вже ніколи не гуляти по вільних степах та лісах. Щось колись, неймовірно давно, на землі сталося, може, в льодовикові часи, а може, й раніше. Може, й справді він існував — Золотий вік людини, як це його назвали — Сатурновий вік. Чому Сатурновий? Я цього не знав. Але відав інше: мої співплемінники потрапили в якісь вельми жорсткі умови. Наші зуби пристосовані природою до іншої їжі, яка з землі зникла, отже, людина почала вживати варене й смажене — перше насилля над природою, аби ввійти із нею в гармонію (чи не через те моя колежанка Ліна та її послідовники, чи ті, кого вона наслідує, хоче повернути свою колишню праприроду і стала сироїжною — жалюгідне старання, бо нічого вже повернути не можна!). Так само й тіло наше пристосоване до іншого клімату: одежа — це також компроміс з природою — намагання нудистів (слово яке!) ходити голими — також жалюгідне старання! А щоб устримати цей компроміс, людина зробила себе рабом своєї праці, бо їжу й одежу треба було здобути або ж заробити власними руками. Отже, вся енергія людства і йде на те, щоб вижити, думаю я, дивлячись на Солом’янські горби. Поступово людина забула про свій Золотий вік, але вряди-годи, як оце мене, її пронизує солодкий спомин про нього, і вона стає або не від світу цього, або ж гине. Часом мені здається, що смерть — це своєрідне повернення у той Золотий вік, недаремно ж придумано рай. Образ раю по смерті, думається мені, — це і є відбиття Золотого віку в нашій пам’яті. Але по дорозі до сущого дня людина наробила надто багато злочинів; спомин про ті злочини — це і є образ пекла…
Відчинилися двері, знову прийшла дружина. Цього разу вона буде атакувати мене без присутності дочки. Я не повертаюся, стою спиною до неї, ніби мене й справді цікавлять оті нудкі Солом’янські пагорби. Я не повертаюся, бо не хочу під цю хвилю бачити виразу її обличчя, хоч там може бути й співчуття до мене.
— Все-таки хочу поговорити з тобою, бо доброї розмови в нас так і не вийшло. Скажи, ти міг би розповісти, що сталося? У нас удома якась ненормальна обстановка.
Я стою до неї спиною. Обличчям до вікна, а за вікном — Солом’янські горби. Мені нудко, і я не маю анінайменшого бажання вступати у відверті чи невідверті розмови. Я хочу спокою. Але не можу й гаркнути на неї, й прогнати її, бо я їй, певною мірою, й зобов’язаний. Принаймні так вважає вона. Але за її елементарної раціоналістичності вона ніколи не збагне, що зі мною коїться. Жінка моя — людина обов’язку, і їй поняття "вибитий із колії" невідоме. А може, я надто спрощую жіночу здатність розуміти й відчувати? Не знаю.
— Мені часом здається, що ти просто ображений на мене. Взяв собі в голову…
— Можеш дати мені, щоб отямитися, місяць? — несподівано для самого себе кажу я.
— Як це дати? — не розуміє вона.
— Мені треба отямитися, — кажу я, все ще не маючи сили обернутися до неї, щоб глянути їй відверто в очі. — Отже, місяць побуду на твоєму утриманні.
Вона там, за спиною, плаче.
— Хіба я тобі дорікаю хлібом? — каже вона крізь сльози. — Будь скільки тобі треба, але я хочу знати, що з тобою діється.
Що зі мною діється, не знаю і я сам. Але відаю інше: мені таки треба отямитись. Отямитися — тобто знову стати коліщатком чи ґвинтиком світової машини. Хтозна-що для того потрібно і що робитиму той місяць, який просив, не відаю навіть — навіщо я те попросив.
— А мине місяць, то що? — питає жінка вже бадьорішим голосом, здається, згоджується з моєю пропозицією.
— Піду шукати роботу, бо з моєї мене, очевидно, вже відчислили.