Згадали, як урочисто проводжали своїх синів і чоловіків на війну — будинками, вулицями, селами. Збирали гуртом для них обладунки. Розуміли, що це потрібно для захисту рідної держави. Були ті проводи зі сльозами, але без нарікань і докорів, зі сподіванням на те, що вона, держава, теж зробить належний унесок у боєздатність підрозділів — талантом воєначальників, пристойним озброєнням, повагою до заслуг бійців. Проте за чотири місяці вони такого наслухалися від своїх синів, що багато хто посивів. У цих людей склалося враження, що, крім самих воїнів та їхніх родичів, цілісність держави більше нікому не потрібна — покинуті, забуті, знехтувані, зраджені... "Чому нашим хлопцям не дають перепочити, не забезпечують їх надійною технікою, чому батальйони, в яких вони служать, називають добровольчими, якщо вони призивалися повістками через військкомати, чому призиваються лише хлопці із робітничо-селянських родин?" — запитували матері і дружини.
Заступникам голови міськради Людмилі Пасенко, Миколі Корнійчуку, секретарю міськради Володимиру Пилипчуку довелося терпляче, наче професійним психотерапевтам вислуховувати материнські болі. Але чим може зарадити цей орган самоврядування, який не має впливу на керівництво АТО? Хіба що може вчергове організувати гуманітарний караван для своїх земляків.
— Проблема в тому, що на сьогодні на передовій стоять тільки батальйони територіальної оборони, їх уже чотири місяці не змінюють, бійці і справді виснажилися фізично та психологічно, — говорить голова Народної ради Бориспільського району Володимир Шаповал, який щотижня особисто доставляє гуманітарні вантажі солдатам-землякам. — Їхні родичі теж утомилися від постійної напруженості. Було б чесно і справедливо дати фронтовикам перепочинок. Проте керівництво АТО з цим чомусь зволікає. Ми бачимо, наскільки недолугим є забезпечення батальйонів: не вистачає харчів, води, одягу, автомати і кулемети не стріляють, бронетранспортери розсипаються від старості, ми возимо туди, крім харчів, інструменти для ремонту техніки, запчастини, ліки. Враження таке, що люди кинуті напризволяще, їх треба було б постійно змінювати: наприклад, певна кількість бійців три дні почергувала на передовій і відійшла в тил, а потім знову повернулася назад, вони ж там сидять в одних окопах уже чотири місяці. Найстрашніше те, що ці батальйони в такій тактичній ситуації, що можуть під час наступу агресора опинитися ще в страшнішому котлі, ніж в Іловайську, тобто їх там тримають, як гарматне м'ясо. Але чиновники на наші звернення не реагують. Бюрократизм, корупція зашкалюють. За що стояли на Майдані — не зрозуміло. Дуже тяжко збирати гроші для наших гуманітарних місій, чимало людей віддає останнє, проте є підприємці, які ще й досі не пожертвували й копійки, пояснюючи це бізнесовими проблемами. Тобто не всі ще усвідомили, що йде війна і вона може прийти і сюди. А тому звертаюся до всіх людей: не будьте байдужі...
Надія Литвиненко — один із лідерів волонтерського руху Бориспільського району, член міськвиконкому. Її син учасник АТО. І от щотижня ця мама, ризикуючи життям, провідує бійців батальйону, які стали для неї теж синами. "Ми щодня з ними на зв'язку, розпитуємо про потреби, ходимо по інстанціях, звертаємося до людей по допомогу просто на вулиці, заради них готові гори вергати, ладні самі голими руками зупиняти агресора, аби наші сини були живі..." — говорить мати.
Завдяки депутату міської ради Ярославу Годунку зустріч набула конструктивного характеру. Її учасники звернулися до Київської облдержадміністрації, яка була ініціатором створення цих батальйонів, Міністерства оборони, щоб відповіли на запитання, які ставлять люди. "Найголовніші з них — ротація і підкріплення для фронтовиків, щоб не виникло нового котла..." — пояснив депутат.
Ті, хто не вклоняється кулям
Репортаж із фронту
- вересня 2014 року. Дебальцеве. Тут тримають фронт 11-й та 25-й батальйони територіальної оборони, сформовані в основному із жителів Київщини, хоча, як пізніше дізнались, у цих підрозділах служать хлопці з усіх регіонів України. Завантажили воду, харчі, спальні мішки, ліки, везли й найціннішу річ, яка рятує людські життя, — тепловізор, кількасот адресних посилок, зібраних дружинами і матерями бійців. Був і солодкий подарунок — три торти для друзів іменинника Андрія із 11-го батальйону.
Ворота до пекла
Слов'янськ — ворота в зону АТО, а точніше, у пекло. В'їзний знак до міста зрешечений кулями та осколками, кілька будівель на околиці вщент зруйновані. Бориспільські даішники, які віднедавна почали нести тут службу на блокпостах, попередили: тисніть педаль газу до кінця, бо, як мовиться, чим далі в ліс, тим більше... вовків. Через кожних п'ять кілометрів — невеликі блокпости. Хлопцям, які на них чатують, мабуть, найтяжче — всі гуманітарні місії їх обминають, жодних стаціонарних споруд поблизу, магазини далеко, харчуються самою тушонкою, живуть у наметах, щодня по них стріляють, допомога — далеко. А тому Ярослава Годунка вони знають і зустрічають, як брата, бо завжди їм щось привозить.Обабіч шляху — безкраї соняшникові плантації, на яких здіймають куряву комбайни: чи війна, чи перемир'я, а жнива — за розкладом. На багатьох полях — вирви від снарядів та мін, сади на околицях населених пунктів спалені: чорні дерева і попечені яблука. Враження таке, що села у цій місцевості зіщулилися від жаху — ніде ні душі. Із видолинків стирчать жерл гармат наших танків — то замасковані блокпости. На зруйнованих водонапірних баштах, стінах господарських споруд, автобусних зупинках — популярні написи про Путіна, так бійці АТО позначали звільнену територію.
Ось і перший блокпост на в'їзді у Дебальцеве. Це передова. Танкові гармати невдоволено крутять своїми довгими носами, ніби винюхуючи небезпеку, вдивляються біноклями вдалину командири, припали очима до прицілів снайпери. Тут на кожному кроці сліди нещодавніх боїв: посічені смертельним залізом приміщення посту ДАІ, придорожні магазини, кафе. Хтось із місії виходить із авто і починає клацати фотоапаратом. Підлітає розлючений командир: "Хто такі, хто дозволив? Негайно видаліть знімки!". А потім уже спокійно пояснює: "Ці ваші фото — наша смерть. Якщо вони потраплять до рук сепаратистів, сфотографовані об'єкти слугуватимуть орієнтирами для обстрілів". Ще півгодини блукання лісочками та ярочками, і наш Сусанін приводить караван у розташування 25-го батальйону.
Ознаки гібридної війни
Бійці нас приймають, мов рідних. Скільки тепла вкладають вони у рукостискання, скільки вдячності й поваги світиться в очах: про них не забули, про них дбають. Обступили, розпитують, що там чути в Києві і в Європі, чи колись надійде та військово-технічна допомога, бо он бачите, чим воюємо. "Та бачимо", — зітхаємо. Не встигли поговорити, як стало бахкати: ближче, ближче, дрижить земля і вціліле скло у вікнах приміщень, вибухові хвилі ворушать волосся на головах. А може, то страх? На табір летять міни. "В укриття! Швидше!" — лунає команда.Оце таке перемир'я? Яка ж тоді війна? Дві команди швидкого реагування зриваються з місця. Одна вскакує у досить пристойний, хоч і старенький джип, а друга у недобитий уазик, який (от біда!) заводиться не відразу. Нарешті радісно загарчав, і старе залізо, стогнучи і поскрипуючи, помчало в бій. Солдатська мама Надія перехрестила його услід: "Нехай береже вас Бог, діти!". Шановні господарники! Якщо хочете підтримати армію, не даруйте їй те, що з носа впаде, бо це може коштувати чиїмсь дітям життя. Можливо, таки треба запровадити в країні якщо не військовий, то якийсь інший режим, який дозволяв би вилучати техніку в підприємств та організацій для потреб Збройних сил, бо наші герої рятують країну на старих уазиках, а товстосуми, ніби нічого не сталося, їздять на полювання та риболовлю на елітних позашляховиках? Противник від нас за 4-7 кілометрів, він займається тим же, чим і ми, переформовує та доозброює війська, зміцнює свої позиції, а ми йому намагаємося завадити різними військовими методами. Хоча прямих бойових зіткнень зараз немає, але наші позиції обстрілюють регулярно, — розповідає один із командирів батальйону майор Руслан Світельський, кадровий військовий, учасник багатьох миротворчих місій. — Це гібридна війна, яка дуже схожа на ту, яка була в Іраку. Вона трохи партизанська, а трохи позиційна, тут немає лінії фронту, як, скажімо, 1941 року, проте кожна сторона намагається контролювати свою умовну територію з допомогою блокпостів, патрулювання, мінних загороджень та іншими способами. Настрої місцевого населення помітно поліпшуються. Все більше людей ставиться до нас зі співчуттям, розумінням і навіть симпатією. Але ми й досі програємо інформаційну війну. Тут нещодавно запрацювало сепаратистське радіо 102,5 FM, на якому виступають московські козачки та вожді ДНР і ЛНР. Мелють таке, що вуха в'януть, ми, за їхніми словами, і мародерством займаємося, і обстрілюємо та бомбардуємо житлові квартали. От вийдіть на висотку і послухайте їхні теревені. А тому ми хочемо створити альтернативне радіо. Цей проект для нас не менш важливий, ніж зброя, бо у людей немає інформації. Хочу передати через газету привіт своїй рідній Кейболівці, особливо дядьку своєму Василю Степановичу, тітці Ніні Степанівні, всім рідним. Ми тут, дорогі, робимо все, щоб оце лихо не прийшло до вас.
Один за всіх...
- Мені навіть виокремити когось важко — всі виконують завдання з повною самовіддачею, бойовий колектив прекрасний, живемо за принципом один за всіх, всі за одного, ніхто не ховається за спини товаришів, панує взаємовиручка, — розповідає начальник штабу майор Олексій Острик.