Найдивовижніше в почуваннях його до неї було те, що він не ревнував, як усякий закоханий. Тільки дивувався, але ставився спокійно до того, що кохає вона не його. Людина аж занадто твереза в справах почувань, він міркував так: кохає того — бо той навинувся перший; не буде його — він, Крига, стане на його місце. Тому так і дивувався, що дівчина досі в розпуці, та ще в такій глибокій.
"А втім, — заспокоював себе, — всяку хворобу один недужий перемагає швидше, другий довше, й дуже шарпати цим серцем нема потреби".
Що почувала Орися — дак це порожнечу в душі, страшну, зловісну порожнечу. Ніби на серце її, повне барвистого, осяйного щастя, перевитого солодкою тугою, налетів раптовий, рвачкий вихор, поламав, понівечив, як у тому квітникові, пишно розквітлі квіти мрій і вимів усе до останньої пелюсточки, лишивши з нього холодну, таку чужу пустку. Чужу… Справді чужу. Виразно, до тілесного болю, відчувала, що на місці серця в неї щось чуже, не її; а думи — теж не її, та чи й думи це… Здавалося, що на єдиній, зацілілій від вихору, тичині в квітнику міцно вмостився чорний ворон і кряче, аж голова тупим болем пойнялася. Стій, ходи, лежи, ніч і день, вчора, сьогодні, завтра — не думи, а крякання лиховісне. Сливе не спала ночами — не могла заснути, а коли й задрімає на хвильку часом, то верзеться таке страхіття, що той нещасливий сон чи дрімота тікають геть, а натомість ізнов, ізнов кряче ворон. І як же була вдячна матері за те, що вона ніколи не намагалася, як це звичайно буває в таких пригодах у людей, розважити, розбити якось, розговорити її смертельне горе!..
Це була правда… Хто ж і знав краще свою дитину, як не Обеременчиха! Відколи дізналися від сліпця про Павлів загин, вона ні разу ніколи не розпочинала про це розмови при доньці сама. Тільки тоді, почувши цю страшну звістку, заплакала, але відтоді більш не ронила сліз, не нила, не нарікала на жорстоко-зрадливу долю, бо знала, що до муки, котру переживає її єдиначка, додасть тим плаксивим буркотінням ще більше й тим ніколи не дасть загоїтися глибокій рані. Вдача, наскрізь чинна, не могла до безкраю коритися зупинним впливам несподіваних пригод і тікала від них у господарювання, в роботу. Тим намагалася лікувати й доньку. А неділями та святами йшла до церкви й Орисю брала з собою.
В неділі ж таки або в свята приходила Василиха. Стару, завзяту, сварку колись перекупку тяжко пізнати було, так вона перемінилася й навбач, і норовом. Ще більше схудла, але — дивна річ — від цього ніби помолодшала на якийсь десяток літ, тільки зовсім уже посивіле волосся зраджувало її пристарий вік та пережите горе. Дивна вдача була у Павлової матері: вона в неї цілком мінялася від переміни обставин. По втечі чоловіковій на Січ із неї, звичайної собі, розумної, дбайливої жінки, зробилася сварка, незлагідлива, правдива перекупка, що навіть свою гарячу любов до сина виявляла не інакше, як сердитим бурчанням та лайкою. Тільки покмітливе, бачуче око змогло б спостерегти, що за своїм непереводним, безугавним бурчанням вона криє гірко ображену жіночу гідність. Розуміла її своєрідно… Йшли часи. Позбулася так само нагло, несподівано сина-єдинака, та ще, гейби вмисне, щоб іще більще розвередити стару болячку-обрáзу, він подався за батьком. Тільки свідомість, що не з власної волі або примхи кинув її парубок, не дала зовсім запектися стражденному серцю; але удар по ньому був аж занадто тяжкий; і мінлива вдача Василишина не могла встояти й не відмінитись. Ми вже бачили, як сприйняла нове лихо: воно й зближення з близькими синові людьми ускромили її двадцятилітню запеклість і навіть викликали на старі, холодні уста вже давно забуту усмішку, підогріту несподіванкою скорого синового повороту. А її лагідності часом дивувалися навіть такі природжено лагідні люди, як удова Обеременчиха з Орисею. І от — ще один, найтяжчий удар: смерть сина, а значить, і цілковита руїна всього життя. Минуле й сучасне — руїна, а прийдешнє — повільне жевріння. Часто молилася. Перекупні й місця свого на торгу не кинула, але вже не подобала ні виглядом, ні норовом на перекупку. Ввійшла в себе, тривала якимсь нутряним огнем, тільки скорбні очі іноді дивилися кудись уперед, ніби з докором питали когось невідомого: за віщо?..
І Обеременчиха, і Орися, як і перше, радо вітали в себе гостю, з якою в'язало їх спільне нещастя. Ні безталанна мати й жінка, ні господиня, ні Орися, ніби вмовившись, не будили болючих гірких споминок, та не без того було, щоб іноді вони самі не поставали. До того ж іще не тільки мати, а й Василиха, що полюбила дівчину, як рідну дитину, не раз уже застановлювалися над становищем, що в нім вона так несподівано опинилася. Отже, так чи інак, а сила обставин ні-ні та й наверне часом розмову на те, що в усіх боліло.
Раз, коли Орися вешталася надворі по господарству, а старі сиділи в хаті й тихо собі розмовляли про всяку всячину, Василиха, кинувши оком у вікно, чи нема поблизу дівчини, запитала:
— Як же ж воно, моя ненько, буде далі з Орисею?.. Не довіку ж той смуток, тая печаль: живий про живе мусить думати. На те, що сталося, нема ради… Потужили, поплакали, переболіли трохи, то й до живого життя вернутися треба. Дівчина на виданні, а в господарстві чоловічої руки й голови треба… Не привів Господь Павлуся зятем назвати, то треба думати про когось іншого, щоб до пари був такій дівчині, як ваша Орися.
— Думаю, серденько, думаю, душе мила, ночей не сплю та все з тими думками не розлучаюся, — бідкалася Обеременчиха, — а як приходить до діла, гляну на неї, бідолашну, й язик мені не повертається щось їй про це почати.
— Е, так, голубонько, не можна! Треба, хоч потиху та помалу, обережненько та обачненько, підійти до цього… Все ж одно, мовляв, не минеться, а того, що було, не вернеш… Маєте кого на мислі?
— Коли б то моя в цьому воля була, серденько, а то ж ви її знаєте… Треба вичекати й побачити, до кого її серце прихилиться, тоді й говорити.
По виду у Василихи промигтіла тінь болю, але вона тихо й розважно промовила:
— Правду, голубонько, кажете, що знаю я її… Та саме тому, що знаю, й скажу вам, що серце її вже ні до кого не прихилиться, як воно вже було прихилилося раз… Тож не чекайте побачити, а тоді говорити, бо все одно не побачите. Орися не з тих, що сьогодні покохала одного, а завтра вже сміється до другого… В неї наша вдача: покохали на свого Обеременка — нехай царствує з праведними! — а я свого Похила, то вже про інших і до смерті в нас гадки немає. Доля судила бідній дівчині, не побравшись, овдовіти, та все одно — серцем вона вже ні до кого більш це прихилиться… Але ж не в черниці ж їй постригтись?..
— Що ви, душе мила! Й не думаємо про це…
— А я ж про що кажу?.. Отож треба, щоб коли не серцем, то хоч розумом до якогось гарного чоловіка прихилилася. Якої ви думки, голубонько, хоч би, скажемо, про того Павлусевого приятеля Кригу? Чом не жених, і кохає дівчину — це вже я знаю давно.
— Це правда, серце, й сама я оце вже не раз про нього думала…
— А Орися як до нього?
— В цьому, душе мила, й загадка вся. Коли живий був Павлусь, не любила Дениса за його нібито нещирість до Павлуся, а тепер… Хіба хто знає, що в неї тепер на думці…
— Та й то правда: ще не прийшла як слід до життя після такого нещастя… Не до женихів іще їй… Нехай потужить іще собі трохи, виболіє зовсім… Та ви, голубонько, тим часом не дрімайте, а так, щоб дитині й невдогад, помаленьку то мудрим словом, то прикладом, то любенько приймаючи в себе Дениса. зробіть так, аби воно ніби само собою сталося, що він забалакає про старостів…
— Сама про це так думаю, серце, та якось і заходжуватися боюся, щоб зовсім не відвернути дівки від нього. Розумна вона в мене, дай їй Бог щастя, й покмітлива: щоб, як помітить мої заходи, та не подумала, що це його робота. Зненавидить тоді його наперехід. Не любить отих хитрощів та щоб підходив хто її: ти їй навпрямець усе кажи. За те й любила Павла, що був щирий, і коли що, то ніколи не хитрує, а все в нього як на долоні.
— Ну, то тоді треба справді обережненько, а як наспіє пора, що дівчина зовсім заспокоїться й оживе, то можна й навпрямець піти, якщо інший хто з парубків не припаде тим часом до мислі…
— Ні, серце, це вже я знаю… Ніколи вулиця не вабила її дуже. Хіба, було, дівчата насилком потягнуть, щоб погуляла з ними… Через те й парубки якось не важилися дуже залицятися. Пишна, казали, дуже, та ще й письменна, то щоб, бува, в дурні не пошила. Один тільки Павлусь якось той… Кажу ж, мабуть, тому, що щирий був, гарний парубок…
Не раз отак розбалакують, було, між собою дві вдови про долю своєї улюблениці та клопочуться про її будучину, а що мала на мислі сама Орися — тяжко було розгадати.
Можливо, що поки що про це навіть і гадки не мала, переборюючи, хоч і повільно, але певно той біль, тую муку, що завдала серцю підступна звістка сліпого кобзаря.
XXVI
Вся осінь минула в морських походах. Відважне січове лицарство пошарпало на Чорнім морі малоазійські береги з Трапезонтом, Синопом тощо, а довідавшись, що султан вислав до Очакова нову велику виправу, щоб відрізати запорожцям поворот на Січ, братчики всіми своїми силами кинулися до Босфору, пожакували й спалили передмістя Царгорода й весело верталися додому, обпливши ввесь Крим, перепливши Озівське море й піднявшись угору річкою Молочною.
Тим часом і турки не сиділи під Очаковом без руху, а лишивши важкі каторги в пристані, піднялися горі Дніпром на сандалах, здобули сливе безборонну Січ, зруйнували її, а самі, думаючи, що запорожці вертатимуться теж Дніпром, поплили манівцями через Кінські Води, щоб потім, переволікши човни через суходіл у річку Молочну, дістатися нею в Озівське море. Але не в добрий час спало їм це на думку, бо саме на суходолі зовсім для себе несподівано опинилися віч-на-віч із виправою Сагайдачного й у кривавій січі полягли всі до одного.
Не хотів Сагайдачний відновляти зруйновану турками Січ на утлому Базавлуцькому острові й перенісся з усім товариством на острів Хортицю, де вже колись була перша Січ Запорозька славного лицаря Байди Вишневецького. В будуванні церкви, паланок, куренів тощо, в споруді фортеці й зима братчиків приспіла.