Якась надлюдська сила б'є з їх землянистих облич.
Немає між ними й Царенка, але всі знають, що він із своїми двома чотами, мабуть, далі займає позиції, навпроти
Верхова. Туди стріляли з гармат, але огонь туди ще не дійшов.
Вони не знають, чи лишилося що з їх складів, запасів, особливо таємних криївок, чи не поїв усе це огонь, що далі бушує з величезною силою. І що далі? Де вихід?
І єдине їх щастя, що наступу, якого вони чекали, не сталося. Не було взагалі ніякого руху. Троянівці деякий час лежали на бойових становищах, вдивлялися у передпілля, але не бачили там нічого. Все мовчало. Вони також мовчали. Троян просив не чіпати його, лежав хрестом, горілиць, розкинувши руки. Його ліва рука нижче ліктя була обмотана ганчіркою, долоня обліплена змішаною з кров'ю
землею, очі були підпухлі і заплющені, сіре обличчя заросло стернею бороди.
Згодом принесли з яру дощової води, знайшлося в криївках дещо поїсти. Всі жували житні сухарі і запивали їх водою. Було мрячно. Хмар не було, але сонце закривала димова запона. Була приблизно година п'ята пополудні.
По якомусь часі командир розплющив очі, поворушив раненою рукою.
— Дайте, хлопці, води! — були його перші слова. При тому він повернувся на бік, сперся на лікоть, подивився на своїх бійців і спробував навіть посміхнутися.
— Потріпали нас, га? — сказав Герешко, що перший побував там і сам оглянув яр, знайшов воду, вилазив на передпільну сосну, незважаючи на своє попечения.
— Як тільки западе ніч, — сказав Троян, — а Бог пошле до того ще й трохи дощику, щоб приборкати отой огник, — підемо далі. Добре було б зв'язатися з Дерманем. Пилипе! Чи не міг би ти отак під нічку туди скочити? — звернувся він до одного з дерманців. — А ми тим часом... — не докінчив речення, поволі звівся на ноги, потягнувся, ніби залежався, і запитав: — Маєте котрий бритву?
Знайшлась і бритва. Всі почали завзято чепуритися. Носили і носили з калюжі воду. Чудодій Терешко вирушив у мандри, і вже під смеркання всі їли пшоняний кандьор, заправлений залежаним салом. Ще пізніше розійшлись по кратерах, зібрали пару десятків братнього трупу і, в сяйві пожежі, віддали його братній могилі. Один з бійців проказав "Отче наш" і "Вічну пам'ять", а Залізняк, як звичайно Залізняк, прочитав заздалегідь приготовленого на такий випадок власного вірша:
Не знаю... Можливо, ніколи
Не повернемось і не згадаєм...
І, можливо,
ніхто не знайде цих могил.
Я лиш знаю, незнаний Миколо,
Що під цим ось зеленим гаєм
Ти упав, щоб народ твій жив.
І я знаю — настане врем'я,
Що на цій ось твердій землі
Проросте тверде плем'я,
Що вимірить жертви твої.
Безіменні жертви. Огненні!
Без кінця і краю великі!
О Христос, вселенний!
У ласці своїй столикій —
Схорони їх, простих, вовіки!
З останнім словом Залізняка бійці опустилися на коліна. Запала мовчанка. Стояли на схід сонця. З правого боку палала й шуміла пожежа, обливаючи їх огненним сяйвом, з лівого, від північного заходу, закладала небо темна хмара. Вітер гнався над їх головами, патлав волосся і, здавалось, сурмив до бою, нібито ціла його неосяжна армія йшла в бій з огненною стихією. Дим і огонь вгиналися під його натиском, люто, з якимсь драконівським сичанням відбивалися від тієї навали, але вітер дув, небо закривалося чорним гнівом. По якомусь часі полив дощ.
Це було і добре, і зле. Добре, що заливало огонь, зле, що не було схоронища бійцям. Але не було часу з цим розбиратися. Працювали під дощем. Вислали зв'язкових до Царенка, що далі тримав лінію від Верховеччини, дозброїлися, пішли шукати уніформи ен-ка-ве-де на передпілля, знайшли півживого енкаведиста, якого негайно підняли, принесли до командира, напоїли чаєм і розпитали про те про се. Довідалися, що ворожий штаб стоїть у Дермані, що його шефом є якийсь генерал Смірнов, що з ним троє інших спеців цього діла — Калачов, Самойлов і якийсь Дармограй. І що з ними "взвод" солдатів, і що вони чекають на батальйон посилення з Рівного під командою капітана Бражньова.
Згодом прибув з Дерманя Пилип і всі ті вісті ствердив, додавши, що штаб міститься в будинку семінарії і обставлений чотирма заставами — на Лисах, на містку "перед Яном", на дорозі до церкви і на Кладовській горі, так званих Могилках.
Після цього Троян зібрав своїх "як гиря ланців" і в абсолютній темряві, під прикриттям коренастої сосни, що нічого не прикривала, бо крізь неї однаково текло, почав розгортати свої плани. Для них є один і, можливо, останній вихід: ударити просто на штаб! І то негайно! Зараз! Поки не прийшла потуга. Це — ризико! І то велике! Штаб напевно добре озброєний, але є чимало шансів на успіх. Ніч, дощ, певність енкаведистів, що нас уже нема, їх перевтома. Коли цього ми сьогодні не зробимо, завтра пошлють на нас свіжу силу, нас розгромлять, розпорошать. Коли ж ми це зробимо, ми виграємо час, здезорієнтуємо ворога, підірвемо його бойову мораль. Навіть коли наша виправа скінчиться півуспіхом, вона дасть свої позитивні для нас результати, в разі ж нашого повного успіху ми здобудемо шанси боротьби на довгий час.
Далі обговорювали деталі плану. Головне — зняти безшумно застави. Здобути гасло. Здобути язика. Точно розвідати розташування штабу і кількість бійців.
Свою групу Троян ділить на дві частини. Одна, під командою Залізняка, маршує через Залужжя, на Лиси, здіймає там заставу, маршує далі на Могилки, здіймає другу заставу, звідти садом, вниз спускається до семінарії і залягає розгорненою розстрільною з затильної сторони будинку. Друга група, під проводом самого Трояна, маршує через Горбайці, спускається вниз навпроти монастиря, здіймає заставу "перед Яном", іде далі, здіймає другу заставу, вертається, чекає на знак Залізняка, що його завдання виконане, і вдирається до семінарії з фронту обома головними входами. Бічні ж обидва входи до будинку повинні в той час бути під контролем Залізняка.
— Тепер, хлопці, вперед! Бути чи не бути! Головне — не боятися! Дух у таких випадках найсильніша зброя!
Коло першої години обидві групи двома дорогами залишили Попівщину. Було темно. Падав дощ. По годині вони були на місці. Комунікація між групами втримувалась при допомозі дуже дискретних посвистів. Віддаль між ними дорівнювала приблизно кілометрові.
Їм обом щастило. Троян без єдиного звуку зняв першу заставу, відразу здобув гасло, перейшов далі згорненою колоною і, подавши гасло "бражньовци", здійняв другу заставу, здобув "язика", повів далі свою групу назад до монастирської площі, де знав кожну стежину, східцями попід каштанами і вийшов на подвір'я семінарії. Там стояло кілька вантажних і легких автомашин, між ними радіовисильня і ходив вартівник.
— Таваріщ генерал дома? — певним голосом спитав Троян вартівника.
— Нє знаю! — почув з темряви. — Спрасі дєжурнава!
— А гдє дєжурний?
— В каридорє! Гдє свєт!
"Бражньовци" діляться на дві частини, одна рушає до правих дверей, друга до лівих. Одна по дорозі здіймає варту і ставить свою. Друга, з Трояном, у кількості семи, входить до будинку. Просторий вестибюль. Світиться ліхтар. В правому кутку столик, а за ним — черговий. Лейтенант НКВД. Троянівці вриваються гуртом, їх автомати напоготові. Вони обчеплені гранатами. З них тече вода. Обличчя їх напружені. Троян миттю підступає до чергового.
— Таваріщ лейтенант! Я — Бражньов! Я должен відєть генерала! — і одночасно сім автоматів скерувалось на чекіста. Чекіст розгубився. — Ні с места! Рукі ввєрх! — тихо скомандував Троян. Чекіст підняв руки. До нього підскочило двоє троянівців і забрали зброю. — Лейтенант, — різко сказав Троян, — один звук — і тебе нема! Де генерал? Я мушу його арештувати! З наказу генерала Жукова!
Це був найгостріший момент. За стіною у трьох класах спало тридцять чекістів. Один лише звук, і вони могли зірватись.
Троян підпихнув автоматом чергового:
— Останній раз: де генерал?
— Наверху! — озвався чекіст.
— Де наверху?
— Там! — вказав чекіст на ліві сходи.
— Скільки їх?
— Троє!
— І більше нікого?
— Шафьори!
— Скільки?
— П'ять!
— Веди!
Двоє автоматчиків зайняли місце чергового, решта з черговим пішли нагору. В коридорі світилась свічка. Генерали спали у квартирі директора, шофери навпроти, в колишній бібліотеці. Троянівці вскочили до генералів, освітили кімнату електричними ліхтариками, забрали зброю.
— Іменем верховного командування ви арештовані! Негайно збирайся! Всі! Без єдиного звуку!
Генерал і двоє його товаришів не перечать. Вони не знають, хто перед ними. Вони бачать лише автомати. Поспіхом, мовчки збираються, і їх виводять. Ведуть униз, до першого авта, кажуть сідати. Сідають. Авто рушає. Троянівці швидко дають знак своїм, що пішли правим входом, і тим, що залягли за будинком, в саду. Негайно твориться дві групи, одна лишається на подвір'ї з автоматами проти вікон, друга беззвучно вступає до класу, звідки відразу гуркочуть довгі серії з автоматів впереміну з вибухами гранат. Крик, рух, брязкіт скла... У кімнатах темні силуети. Нові, зовнішні серії. Напруження неймовірне. І нарешті, по чверть годині, западає знов тиша. Тільки по коридорах, по класах, по сходах приглушений тупіт ніг, мигання огників, оклики.
А потім, коли все зливається вниз і будинок порожніє, наповнюється тінями подвір'я. Знову рух, знов біганина, знов оклики, когось несуть, тягнуть, кладуть. Швидко, старанно, дружно. Потім гудуть мотори, машини поволі рушають, виїжджають на вулицю, повертають наліво і зникають у темряві вулиці "на Лисах". Будинок лишається безлюдний. Ні живих, ні мертвих. Лише сліди на стінах, лише вибиті вікна, розкидані папірці і... червоні, мокрі плями. Але все це прикрите ніччю і мовчанкою.
На світанку бригада зупинилась на хуторі, за сім кілометрів від Дерманя, на так званих Валах. Хутір порожній. Ні вікон, ні дверей. Ніде ніякого життя. Тихо і мертво. Але з появою машин зчинився легкий рейвах, заметушились силуети людей, залунали окремі слова. По хвилині знов запала тиша. Біля напіврозваленої клуні, біля хліва і повіток стояло п'ять машин. Темні силуети зникли. Запав сон. Тільки у двох кінцях хутора і на піддашші головного будинку не спала варта.
А ще не спали Троян, Залізняк і Терешко з двома своїми помічниками. Вони возилися в льоху з полоненими. Особливо тяжкий був генерал.