— Він збожеволів, — показував на Григораша, переходячи поза спинами весільників, — хвалився на правлінні, що наступного року бригада мусить зібрати по сто центнерів кукурудзи. А то хто мусить?! Я, та ще той шмаркач Василь Бурчук, що тільки й знає, що під'юджувати старших людей; та Степан Ганчев? А ми що, боги?! Я у те поле сам не ляжу, аби воно стільки вродило, скільки земля наша од віку не давала й давати не здатна!.."
Весілля замовкло. Люди, що сиділи за столами, caмі були хлібороби і добре зналися на ціні кожного центнера. У здивованих поглядах їхніx уже запалювалися іcкри цікавості.
"Ви коло нашого степового поля зростали, тай знаєте натуру його, як своєї мaтepі. Розтлумачте чоловікові, що воно стільки не вродить, хоч би його й свяченою водою поливали..."
На селі чули, що бригада Григораша нібито ж зобов'язувалася взяти по вісімдесят шість центнерів, отож тепер Зозулякова звістка видавалися декому дивиною. Перебігали поглядами з одного суперника на другого й не знали, що казати. Заніміли.
Отоді й підвівся старий Роман Керкуш.
Виповнений келих тримав у руці, то видавалося, що виголошуе тост. І мусили дослухатися кожного слова, і пити за їх правдивість.
"Tоті Григораші, — казав, — ніколи не потурали землі — все хотіли увірвати з неж більше, ніж здатна вродити. Дід Дмитрів, доки чув силу в руках, то так ходив коло землі, ніби під плугом йому святилося. Батько, Михайло Григораш, — першим cів на трактора і першим у цій окрузі зібрав по п'ятдесят центнерів. Старші люди не дадуть збрехати, що до нього про такий урожай ніxто на селі й гадки не мав. Але пішов на війну. Мав стільки літ, як тепер Дмитрові, та й пішов... Тож тепер Дмитро прагне виростити по п'ятдесят за себе, а по п'ятдесят за батька. Бо так воно й повинно бути. Вип'ємо ж за таких синів, як Дмитро Григораш, щоб земля наша ніколи на них сиротіла!"
А до музик гукнув: "Дойну Григорашеві, дойну!.."
3
Ще багато чого із Зозулякового поводження навернулося Дмитрові на згадку. Але вже не бажав відроджувати цього в уяві, тому що кожен чоловік зривається колись на лихе слово і не годиться брати все на карб. Тим паче — коли людина день у день працює опліч тебе.
Тай далі стримуватися вже не міг. Наддав ходи. Побіг за Михайлом і наздогнав його. Поклав руку на плече. Віддихавшись, проказав:
— А хто його знає, може, й справді ця земля не здатна стільки родити, як нам хочеться, навіть коли б ми й лягли в неї кіcтьми!
Михайло недовірливо скосував на нього, проте відвести погляду вже не наважувався. Так і йшли.
— Невже схаменувся? – запитав, не приховуючи іронії. – Наобіцяв, похвалився, а тепер задкуєш?
— Та ні, просто вголос розмірковую. Планку чи, звичайно, підняли високо. Але ж ми не просто базікаємо про неї, ми працюємо! Навіть якщо цього року ми знову зберемо не по сто, а лише по вісімдесят... Все одно ж ніхто на цій землі по стільки не збирав!
— Сам знаю, що не збирав, — бурчить Зозуляк. – І теж іноді міркую: дідько її знає, скільки вона насправді здатна дати. Може, й більше, ніж по сто. Побачимо...
Й уперше йшли до стану вдвох. Мовчки. Але за мовчанням тим уже не крилося образи чи недовіри.
І вихолодніле за ніч сонце освячувало промінцями їх перші зморшки, наче перші осінні борозни.
1973 рік.
ЯСЕНЕЦЬ
1
— Та це ще й не лід, це лиш ясенець, — неголосно проказувала стара, що випадково стрілася Магді біля ріки. — Поглянь: такий тонесенький, мов старка на молоці. Й до середини не добудешся, а він хвилями зайдеться під тобою та й вороття нема... Навіть якби з обох сіл позбігалися на твій крик — все одно не порятують. Не дасть підступитися до тебе, та й що вдіють?
Отак, виказуючи слово за словом, обережно якось наближалася до фельдшерки, неначе боялася, що не дослухає до кінця, зійде на кригу, і тоді вже слова її нічого не важитимуть.
— Дивно, чому ж казали, що по кризі можна зайти аж на той бік, — завагалася Магда. — Мені треба дістатися до острова, там хвора.
— Колись пізніше можна буде. А тепер тільки дітлахи втримаються на ній. Прислухайся, як шумує вода, та й знатимеш, що стара не бреше. Вертай до села, дитино, вертай!..
Магда промовчала, і стара вже була певна, що слова її вплинули. Зітхнула про щось своє. Пішла берегом. Аж туди, де з-поза невисокого пагорба визирало сусіднє село.
"Ясенець... — подумки повторила фельдшерка ніколи не чуване нею слово. – Це ж треба було вигадати таке про лід – "ясенець"! Втім, як би він не звався, а йти треба".
Поглянула услід старій, ступила на лід і... зупинилася.
Скрижаніле плесо ріки вистелювалося перед нею сірою плахтою. Вітер зривав з берега крихти промерзлого ґрунту і кидав їх під ноги, мовби пророчив далеку дорогу.
До острова неначе й близько. Магда чітко різнила контури високого берега і кілька хат, що ніби збіглися поглянути на скуту ріку.
Він увесь збілів од снігу, й у морозянім серпанку надвечір'я видавався далеким айсбергом, що якимось дивом осів тут, на мілині південної ріки.
З ранньої осені й до пізньої весни високі кручі острова обвівали холодні вітри. Віяли навіть тоді, коли у селі було тихо. Відтак люди казали, що вітри збігаються з усього світу й гніздяться на кручах, як на чортовому сідалі. "Де який вітрисько не зародиться — все сюди. І так із діда-прадіда". Недарма ж і називали острів Крижаним.
Магда пройшла кілька кроків. Почула тріск. Завмерла.
"Таки вертай, поки не пізно, — мовила собі. — Стара на цій ріці відвікувала, то й знає, що каже. Як трісне, тоді вже ніхто не зарадить, аби й помітив, що гинеш".
Безпорадно озирнулася навкруги. А що підбадьорити нікому було, то невпевнено ступила ще крок.
"Але хто ж ту хвору дівчину порятує, якщо ти вернешся? — казала, щоб якось убити в собі страх. – Що б там не сталося, а мусиш дійти".
Острів'яни були об'єднані у колгоспну бригаду, та й по тому кабелю, що проліг десь по дну ріки, мали з правлінням телефонний зв'язок. Уже двічі Гурщаки викликали фельдшерку Магду до хворої доньки, і двічі її переправляли човном. Останнього разу — просто посеред осінньої ночі.
Дівчинку змучила хвороба. Треба було негайно класти до лікарні, проте батьки все зволікали й зволікали, боячись, що мала не витримає операції. Напевне, вони знали, що сьогодні по льоду до острова не доступитися, але все одно телефонували. Зрештою, це був єдиний зв'язок із селом, тому, зачувши смертельну небезпеку, мусили скористатися ним, і волали по допомогу до неї, до села, до цілого світу.
Що далі до середини ріки, то крига ставала тоншою. Магда вже виразно відчувала, як під нею притишено шумує ріка, і жах проймав усю її істоту й переливався у щемке тремтіння.
"Якщо сьогодні не вставиш дівчинці трубочку, то до завтра вона задихнеться, тай тоді мати оплаче весь свій вік... Але ж цей клятий острів. Бо й справді, чому аж п'ятнадцятеро сімей занесло до нього? Начебто по навколишніх селах землі замало..."
Сама Магда зростала у степовому хуторі, поблизу якого не було навіть ставка. Тож від першої днини, якої ступила на цей берег, ріка вражала її, викликаючи повагу й острах, як підступна стихія, повадки якої їй зовсім невідомі. І за той місяць, якого прожила тут, пізнати їх не змогла, навіть якби й хотіла.
… По-справжньому ступати вона вже не наважувалася. Лиш обережно посувала спочатку одну ногу, потім другу. А подих затамувала й напружилася, мов сполохана птаха, яка щомиті готова злетіти у піднебесся.
Передчуття підказувало їй, що все це марно, що її доля вирішена. Але зупинитися не могла, тому що розуміла: зараз вона єдина людина в світі, яка здатна врятувати хвору. Що ж до літака, ким можна було дістатися острова, то про нього не варто навіть мріяти, оскільки мріями дитині не зарадиш.
— А-а-а!..
Глянула собі під ноги. І нараз розбудила ріку криком відчаю. Як кричать, коли вже нема рятунку.
— А-а-а!.. — розляглося аж понад островом. Але слова якогось крикнути вже не наважувалася, немовби побоювалася, що те слово здатне погубити її своєю вагою.
2
Коли виїхали за село, дільничний міліціонер зупинив мотоцикл і обернувся до Миколи.
— Ну, чуєш? — запитав.
— Що… я повинен чути?
— Як село зітхнуло. Позбулося тебе, та й із такою полегкістю зітхнуло, мовби здихалося чуми.
Микола засунув руки в кишені, зле сплюнув і зручніше вмостився у колясці.
— Ще раз зупините — втечу, — процідив крізь зуби. — Впродовж п'ятнадцяти діб наслухаюся таких "ментівських" балачок, що на весь вік вистачить, а поки що дайте мені спокій.
За довгі літа міліцейської служби та роботи зі злочинцями Кирило Микитюк привчився до незворушності, тому стримався й зараз, хоча й відчув, як у ньому накипає лють.
— Від тебе ціле село спокою не має, а мусить терпіти, — вів своєї. І кожне слово проказував із такою затаєною образою, мовби вичитував рідному синові. – Якби воно й справді могло якось позбутися тебе, вже б давно позбулося. Але яким чином?
— Здається, ви забули, що саме через таких, як я, всю вашу "ментівку" й досі тримають на державній службі, тобто маєте шмат хліба, та ще й з маслом, — в'їдливо посміхаючись, відказав Микола. – І взагалі, довго стоятимемо?
"На його місці я давно засадив би мене на пару років, — подумав хлопчина, бачачи, що і цього разу капітан мужньо стерпів йому. — Якого дідька він подався у міліцію, якщо не має ні характеру, ні сили волі? В пасічники — інша річ..."
— Тим ти й страшний: — мовби вичитав його думки офіцер міліції, — що людяніше з тобою поводяться, то зухвалішим стаєш. Гадаєш, не знаю закону, за яким давно слід було завести на тебе карну справу та віддати до суду? Посидів би кілька років у в'язниці, тоді б зрозумів, що таке неволя, і що з людьми треба жити по-людському.
— Чому ж не завели тієї справи? Хто заважає?
— Та просто шкода тебе. Зціплю зуби і терплю, все гадаю, що візьмешся за розум. Курси механізаторів ти закінчив, маєш посвідчення шофера і тракториста – чого тобі ще? Працюй, вступай до технікуму механізації… Словом, у люди вибивайся. Тому й ходжу до твого батька та до тебе — вмовляю, переконую, погрожую, що прагну врятувати. Але ж ти всього цього не розумієш, ти гадаєш, що то безхарактерність примушує сушити собі голову через тебе.
Микола, як завше, хотів відбутися якимись жартиками, проте не наважився. Як не крути, а капітан казав святу правду.