У ній порушувались гострі, принципові проблеми безпеки не лише атомної енергетики, а й взагалі великих технологічних систем. Отож цю статтю просто не помітили ті, кого вона стосувалася в першу чергу. Вони навіть не відгукнулися на неї. Щось на кшталт: учений пописує, ми почитуємо, і все йде, як йшло.
Цілковите ігнорування його думок і тривог — що може бути образливіше для великого вченого?
Вакуум, про який я говорив, багато в чому утворився після Чорнобиля. Я переконаний, що Чорнобиль відіграв найбезпосереднішу роль у фатальному рішенні Валерія Олексійовича піти з життя. І нехай помовчать відомчі оптимісти — чи то медики, чи то атомники...
Звичайно, ніхто не може однозначно відповісти на запитання "чому?", яке терзає зараз усіх, хто знав Легасова, любив його і дружив з ним. Таємниця смерті — одна з найглибших таємниць Буття... І все-таки ми повинні зрозуміти — що ж могло підштовхнути академіка Легасова до фатальної межі? Тому що його смерть завдала тяжкого удару нашій науці, усім нашим сподіванням на перемогу правди і справедливості в житті. Це докір усім нам.
Є ще одна обставина, над якою треба задуматись. Хімік за спеціальністю, Легасов ніколи впритул не вивчав ядерних реакторів, переваги чи вади їхніх конструкцій. І раптом життя змусило його в Чорнобилі зайнятися цим. Вже 27 квітня 1986 року він на БТРі одним з перших під'їздив близько до четвертого блока, щоб зрозуміти, що сталося.
Він почав скрупульозно — характер у нього такий — міркувати над причинами аварії, над усім комплексом цих причин. Багато що йому відкрилося тоді, на багато що він подивився іншими очима, тому що Чорнобиль відкрив глибинне коріння наших застарілих недуг. Ось як він писав про це у своїх спогадах, а фактично у своєму заповіті, надрукованому вже по його смерті двадцятого травня 1988 року в "Правде": "Після того, як я побував на Чорнобильській станції, я зробив однозначний висновок, що чорнобильська аварія — це апофеоз, вершина всього того неправильного ведення господарства, яке здійснювалося у нашій країні протягом багатьох десятків років".
Я переконаний, що після Чорнобиля він став іншою людиною, як стали іншими ми з вами.
Він уже на все, що його оточувало, дивився крізь призму Чорнобиля.
А це далеко не всім подобалося.
І ось тоді знайшлися люди, які щосили стали применшувати роль академіка Легасова у ліквідації наслідків аварії. Хоча, повторюю, він відіграв у Чорнобилі головну, найвідповідальнішу роль. У найбільш гарячі дні ці люди мовчали, у всьому згоджувались з Валерієм Олексійовичем. Та після того, як було споруджене "укриття", вони почали відкрито критикувати Легасова за деякі рішення, прийняті в перші дні аварії, приписувати йому те, до чого він зовсім не мав стосунку.
Знову, в котрий уже раз, спрацювала наша давня хвороба: ми вміємо ганити людину, вміємо принижувати її гідність. У цьому ми досягли великих успіхів. Наука ненависті, обскурантизму, нетерпимості сидить у нас зі сталінських часів. Але ми не вміємо вчасно похвалити, сказати добре слово, підтримати у важку хвилину того, хто стоїть поруч. А потім буває пізно...
На мою думку, В. О. Легасов заслужив присвоєння йому звання Героя Соціалістичної Праці за подвиг у Чорнобилі. Якщо не він, то хто ж тоді? Чому ж не дали йому цю Зірку? Може, тепер, коли ми нарешті збагнули, якого вченого, якого патріота Вітчизни ми втратили,— може, варто повернутися до цієї ідеї і хоча б посмертно присвоїти звання Героя академікові Легасову? Гадаю, що це було б якнайсправедливіше.
Вакуум утворився не лише в питаннях, пов'язаних з Чорнобилем. Справою життя Легасова був розвиток хімії. Одна з найхарактерніших його особливостей: він жив не сьогоднішнім і навіть не завтрашнім днем, а зазирав далі. Що буде післязавтра, уже в XXI столітті?
А тим часом сірість, яка, на жаль, глибоко проникла в нашу науку, живе тільки нинішнім днем. І тому ця сіра пліснява заперечила сміливі ідеї Валерія Олексійовича щодо створення неформальних тимчасових молодіжних науковий колективів, націлених на майбутнє.
Ясно, жодна з цих причин сама собою не може бути, очевидно, вирішальною. Але всі разом вони створювали похмурий психологічний фон. Зрозумійте, адже він жив лише наукою, він був одержимий нею. І коли він побачив, що навіть після Чорнобиля багато його пропозицій і попереджень грузнуть у трясовині байдужості,— він зробив те, чого ми не можемо виправдати, з чим не можемо змиритися. Це був крик відчаю...
Не виключено, що певну роль відіграв і стан його здоров'я, який погіршав після Чорнобиля. Адже радіація вражає імунну систему. Тому Легасов останнім часом довго лежав у лікарні. До другої річниці аварії я сподівався зробити з ним великий — на всю полосу "Правды" — матеріал: "Чорнобиль: два роки потому". Але він пролежав до кінця березня у лікарні.
А двадцять сьомого квітня 1988 р., в другу річницю Чорнобиля, Валерій Олексійович на дванадцяту годину дня викликав машину. Шофер приїхав у точно призначений час. Зайшов у квартиру... Легасов був уже мертвий...
Ще одна трагедія Чорнобиля, ще один удар дзвона, ще одне нагадування усім нам. Адже Чорнобиль позначив прірву між знаннями і невіглаством, між правдою і неправдою, між совістю і безчестям.
Валерій Олексійович стояв на тому боці, де знання, правда, совість. На жаль, по той бік прірви стояли і стоять його опоненти. Вони ведуть боротьбу тихо, майже непомітно, створюючи навколо таланту вакуум. Зараз, у наші дні, вони вдаються і до "випробуваної" зброї — наклепів, доносів, шельмування. І не лише за життя, а навіть і після смерті... Цьому натиску "інквізиції XX сторіччя" треба дати нещадний бій, інакше вона може задавити... Загибель академіка Легасова закликає кожного з нас до такої боротьби".
Недавно сталкер Ю. Андрєєв привіз мені чорнобильський сувенір: зелену квадратну кнопку з написом 2АР2. Кнопку з БЩУ-4. Одну з фатальних кнопок, на які натискали тієї ночі 26 квітня 1986 року незадовго до вибуху четвертого реактора.
Бережу і пам'ятаю.
Майбутні історики, впевнений, ще мають оцінити роль Чорнобиля у пробудженні нашого народу, звільненні його від сталінського страху, вбитого в наші душі змалку, від брежнєвської сплячки в гнилих водах застою, байдужості, примирення з усім неправедним і неправдивим. З поняття фізичного, технічного, географічного Чорнобиль став категорією моральною, він назавжди увійшов у душі людей. Подібно до уповільненої ланцюгової реакції він шириться в умах і серцях людських, змушує людей порушувати, не боячись, найгостріші питання нашого життя.
А той, хто знаходить у собі мужність ставити непрості питання, вже не раб, а свідомий громадянин Вітчизни.
Чорнобиль — надто грізне і ще не пізнане до кінця явище, щоб можна було легко переступити через нього, віддати усе забуттю, як хочеться декому. Він не підвладний жалюгідній і тимчасовій владі окремих службових осіб. Нема жодного сумніву, що ще будуть названі імена всіх тих, хто приймав рішення про заблокування інформації, хто намагався приховати аварію та її наслідки, хто відповідає перед народом нашим, перед нашими дітьми. Коли не судом людським, то судом божим (тобто вищим судом історії) будуть суворо покарані ці мерзенні прислужники брехні.
Сьогодні, через два роки після Чорнобиля, ясно бачиться, що хвиля, яку підняла аварія, не лише не спадає, а навпаки — наростає. Громадська думка України — і не лише України — стала на боротьбу з бездумним тиражуванням АЕС, з непродуманим їх розміщенням у больових точках, у стратегічно вразливих, густо населених районах нашої країни, і, хочуть того чи не хочуть керівники Мінатоменерго СРСР, їм доведеться з цим рахуватися.
21 січня 1988 року в газеті "Літературна Україна" був опублікований лист академіків А. Алимова, М. Амосова, А. Гродзинського та інших відомих учених і енергетиків "А який прогноз на завтра?", в якому ставилися обґрунтовані і дуже тривожні запитання Міністерству атомної енергетики. Це відомство заміряється на додачу до семи АЕС побудувати на Україні ще шість блоків по мільйону кіловат кожний.
Публікація викликала величезну кількість відгуків з усіх кінців республіки. На першому засіданні екологічної комісії Спілки письменників України, головою якої обрано мене, було одностайно прийнято "Екологічну декларацію", що містить вимогу створити демократичний механізм прийняття відповідальних рішень в умовах гласності і конструктивного діалогу з громадськістю.
Минулися часи всепокірливого мовчання перед будь-яким виявом відомчого свавілля.
На засіданні наводилися такі цифри: на території України, що займає лише 2,7 відсотка всієї території СРСР, розміщено майже 25 відсотків усіх радянських блоків АЕС. Тим часом, на думку фахівців, ліпне 10 процентів українських ґрунтів відповідають вимогам, які ставлять перед будівництвом АЕС. Коли ж врахувати найвищу густоту населених пунктів на території УРСР, то стане ясно, що питання розміщення тут атомних станцій потребує надзвичайно відповідального підходу, надто після аварії на Чорнобильській АЕС.
Нікого більше не перекопують бадьорі телевізійні запевнення спеціалістів Мінатоменерго СРСР проте, який чудовий ступінь безпеки досягнуто нарешті на атомних реакторах. Не вірять люди. Міф про безпеку та екологічну "чистоту" ядерної енергетики назавжди загинув у Чорнобилі.
Ігнорувати чорнобильський шок — означає робити чергову непростиму дурницю.
Так думає переважна більшість українського народу. Цю без перебільшення одностайну думку дуже точно висловив український поет Борис Олійник, який заявив з трибуни XIX Всесоюзної партійної конференції:
"Я привіз звернення до XIX Всесоюзної партконференції громадськості, республіки "Про перегляд програми розвитку енергетики на Україні", під яким стоять понад шість тисяч підписів. Зарозумілість і зневага деяких союзних інстанцій, і насамперед Міненерго, до долі України межує не тільки з якоюсь немилосердною жорстокістю, а вже й з образою національної гідності. Я згадую, як, вимагаючи будівництва Чорнобильської АЕС, дехто, посміюючись над "українським синдромом", подейкував: так це ж настільки безпечно, що можна вмонтувати реактор під ложе молодятам.
Ми не опустимося до того, щоб рекомендувати "дотепникам" ставити свої ліжка біля четвертого реактора.