Кожен раз під час перерви я собі обіцяла, що куплю абонемент до театрів і ходитиму, але кожен раз на таке не спромогалась. То ходила по якихось лекціях і так забрела до Дому вчителя, тоді ще з давньою назвою "Купеческое собрание"! Це недалеко від Кубуча, тільки зійти вниз Трьохсвятительською, перейти Хрещатик на другий бік і там стоїть цей мальовничий дім, включений в систему наддніпрових садів та парків. Лекція мені не подобалась і сам дідок-лектор не був такий то вже красномовний, якийсь Іванов. То я стояла біля балюстради на бальконі й мімікою виявляла презирство до такого зниженого трактування теми. Багато "малинки". Поруч стояв якийсь хлопець у потрі-паній шинелі, щось до мене заговорив про зміст лекції. На тлі поваги до тих, що ходять на всякі лекції й доповіді, я неохоче відповідала на його репліки. Я вже виходжу, а хлопець не відстає. Я звертаю на Трьохсвятительську, досить темну, — і він за мною. Питає, чи не боюсь я, що він мене витрусить із пальта. (Тоді в Києві було ще багато безпритульних, вони в темних вулицях грабували і роздягали, хоч хвиля вуличних грабунків ішла вже на спад). Я таким самим тоном відповіла,
— він мало користи матиме з мого пальта, бо воно вітром підбите, самі діри.
В способі вислову та в репліках хлопцевих під час лекції я вловила, що маю справу з інтелігентною людиною, хоч і по-босяцькому вдягненою. Тому я щось не дуже боялася цього непрошеного супутника. Хоч іти було недалеко, але поки дійшли, він уже знав, де я вчуся, а я — що він студент 1-го курсу Політехнічного інституту і що він був колись учнем Миколи Зерова. А щб мене зовсім дружелюбно настроїло до незнайомого, то повага, з якою він почав про Зерова говорити. Особливо подобалось йому в Зерова звичка поводитися з книжкою. Не листувати її вульгарно пальцем у правому низу, а делікатно підіймати листок у правому кутку гори книжки, щоб вона зосталася чистенька. Я в думці оцінила це тонке спостереження і довір'я до хлопця укріпилося, хоч признатися — я трохи й трусилася, коли він раз-по-раз висловлювався блатняцьким жаргоном передмістя. Це — впереміш із гумором та філософуванням.
Так дійшли ми до дверей 19-ої кімнати, я навіть у хату впускаю, а розмова ця, мішанина серйозного й дурного, не закінчується. Вже я чекаю, що гість піде, — пропоную йому махорку, бере, курить, а все чогось не йде. Я ясно кажу, що гостеві вже пора додому, вже й перша година, а гість відповідає: "Всі дороги ведуть до Риму". — О-о, тут я вже злякалася!
— "Ходімо, я вас проведу!" — Вивела його з хати, провела аж до воріт.
Оце так почалося моє знайомство з Андрієм Шепелем, що тривало й до кінця мого перебування в ІНО, і після того ще довго. Чи ще того вечора, чи трохи пізніше, домалювався його образ, — де таке чудо взялося? Сам він себе називав "либед-ським матросом". Як відомо, історична ріка Либедь, що з нею зв'язана легенда про виникнення Києва, вже не існувала на поверхні, її загнали десь у надра, лишились мостики, а за ними було побудоване робітниче передмістя, що звалось Новостроє-ніє. Отож хлопців того Новостроєнія у інших частинах міста (Соломенці, Демієвці тощо) називали "либедськими матросами". Батько його — трамвайний вагоновожатий, походить із підкиївського села Шепеличів. Андрій підкреслював не раз, що батько і не вміє говорити інакше, як по-українському. Але мачуха і все оточення навколо не говорить по-українському, тому в нього така мовна мішанина. Чомусь його кілька разів викидали з Політехнікуму, не раз і він працював вагоновожатим, трамвайним кондуктором, — словом, з трудом тримався за науку.
Рвана шинеля не могла сховати його краси. Був це чорнявий і стрункий, тонкий хлопчина з шляхетно різьбленим обличчям, наче грузинським, — на мою думку, дуже гарний. Що більше грало ролю? Чи ця краса, рівної якій я не бачила навколо, чи те, що було нам вічно про що говорити, ми могли годинами якісь цікаві нам обом теми перебирати криво й косо. Андрій мав до всього нестандартний підхід. І ось я вже маю перед собою дитину гущі робітничих кварталів, — а анітрохи нема всього того, про що пишуть у газетах. Замість патосу праці і "барабани б'ють" — легкий глум, скепсис на адресу того патосу й барабанів.
Я познайомила Андрія з Василиною — часто ми тоді втрьох просиджували до третьої години... Раніш Андрієві важко були йти додому.
Все наше довголітнє зустрічання було безконечна гра в журавля й чаплю. Своєрідний Андрій не з'являвся тоді, як я дуже хотіла його бачити, коли я навіть шукала його по бібліотеках, бо й він до них вчащав. А то — звідкілясь виринає! То к чогось нехтувала ним — і він припиняв свої появи. Ось раз... Як я зраділа на літературному вечорі в клюбі залізничників Києва-Другого, побачивши його серед публіки. Виступали Качура й Шмигельський, а свого виступу не пам'ятаю, тільки чого б я там була? Після вечора йшли ми втрьох, а тут десь узявся Андрій, у своїй обстрапаній шинелі. Я з Андрієм відстала. Ішли Васильківською і здавалося — йому мало було хідника, так розгойдано він ішов, по-босяцькому, наче п'яний. Потім Качура й Шмигельський жартували з моїх "нічних пригод" і питали мене, де це я такого блатняка собі викопала. А то ж була найчистіша дружба.
Раз єдиний весною на Володимирській Гірці Андрій замінив філософування поцілунками. І було неприємно. Не чистить зубів... Нічого не таючи від Василини, я посповідалася їй, що от, який гарний, цікавий, приємний, а... Василина тут мене й відчитала. Але в якій формі! — Нащо ти мені про свого любовника розказуєш? — обірвала вона мене. "Любовника"? Яке слово? В тім то й річ, що ніколи не спішилися ми до фізичного дотику, хоч скільки років ще заходив Андрій... І це ж Василина знала. Де в неї взялося таке вульгарне слово? Що це за стиль?
Так закралася перша провістка дисонансу у моєму ставленні до Василини. Несвідома, бо я й досі віддавала їй у всьому перевагу, вважала її безумовно у всьому обдарованішою. її тонка іронія, дотепність мене просто засліплювали. І от... Таке слово! Як вона думає про мене? Може їй зовсім інакше виглядає моя "теорія триєдиного в різних"?
Це в мене, ще з Ставищах зароджена, почала кріпнути "теорія триєдиного кохання". Оскільки в одній людині не зібрано всього того, що потрібно душі для повного ідеалу, то він розбився на три. І так: або нікого в думках і тоді є почуття вищої волі й легкости, — стан, що в ньому я себе найбільше люблю, — або троє разом. Ось тепер. Я не губила візії Романа Чера-нівського, хоч він і писав, що абсолютно мене не пам'ятає і хоч він тепер десь далеко в Казахстані, — але навіть його лист, його почерк, його оте щире "ні" наповнювало мене раєм. Наче лише мрія — але то для мене дійсність. Така, що ніщо не ущерблює її повноти. А що таке Антось? Чому я так тягнуся до нього? Через ту його ласкавість у зелених очах, невже? А одночасно — безперестанне почуття оборони в самій собі проти такої залежности від потягу, бо ця людина — зло. Хвалити Бога (мого опікуна?) Антось не спиняв своєї ловеласної уваги на мені і нічого злого він не вчинив мені, але я інстинктовно знала, що Шмигельський — зло. І знала, що мене притягає зло. І що треба в душі з цим притяганням боротися. І от тепер Андрій Шепель. Гарний і дружній, але не було того раю, екстази і п'янкости черанівської, темперамент не кликав — так собі, юнацька забавка. Про нього думала, а як з'являвся, то знаходилась якась причина, що я відкидалася.
Та це все йшло стороною. Головні мої захоплення і пристрасті йшли по лінії літературного життя в Києві. Саме.ж тоді розгоралася літературна дискусія, відбувалися літературні вечори, на них я бігла разом з Василиною та іншими, хоч би на яку далеку Лук'янівку. Це ж був найцікавіший час, вже після — ніколи такого не було.
29
Щупак переказав через Шмигельського, щоб я прийшла до редакції, там мене чекає посада. Газета Пролетарська правда перейшла на українську мову, Качура й Шмигельський там уже працювали і я час-до-часу мала від Качури принагідну роботу. Він завідував відділом "Сільське життя", до нього приходило багато дописів. їх не друкували, але якось використовували. Моя робота була: витягти екстракт з допису в кілька рядків (не більш, як чотири) і таких 10-15 витягів друкувалось у одному букеті. Нелегко було це, але досить довго з'являлася в рубриці "Сільське життя" така добірка з витиснених "перлів" за підписом "Догна". За це платили мені по кільканадцять карбованців. А тут — штатна посада!
Здавалось би: що може бути кращого? Працювати в редакції, мати забезпечений заробіток, становище, запевнене майбутнє... Он Оля Воїнова ревно хапається за будь-що, розносить удосвіта газети, он хлопці відгортають сніг на коліях, а я ж не маю стипендії, нічого мені з дому не присилають, — і що я собі думаю?
Я довго отягалася, відкладала — та й так і не пішла на те запрошення. Чому? Щось мене не пускало. Мені здавалося, що як стану я газетяркою, то змушена буду думати не те, що хочу, а те, що каже директива, що я втрачу своє лице, що я перейму стандартний газетний вислів. А я хотіла плекати своє, щоб побачити, що то вийде з нього. В редакції я не розвинуся, як письменниця, зроблюся сірою промокачкою. (Я ж себе знаю!) Вже тому, що я дуже піддаюся впливам і безвольно виконую накази... Оберігаючи свою самостійність, я мушу бути далеко від обов'язку слухати й виконувати наказ та директиву. Чи може я не вірила, що справлюся? Тепер я думаю, що якби пішла в штат, то скоро виявилась би непридатною, або мене швидко знудило б від газетярського трафаретного, суконного, сахаринового патосу і обов'язку день-у-день його практикувати.
Це вже вдруге я не хапалася видимої вигоди й не використала сприятливої сьогодні коньюктури, може й на шкоду мені, чорт з ними! Десь там лежала Петрова рекомендація в комсомол, я вже й забула про неї, ніколи й не жалувала, що не скористала. Тоді мені ще не приходила в голову думка про невидного опікуна, який весь час направляє мої вчинки і скеровує рухи, щоб я йшла не випадковою дорогою, а для мене визначеною. Я тільки приписувала собі здібність нехтувати явними вигодами, ладна прийняти разом із цим і прикру вики-дачку з суспільного життя та ролю парії... Заради чого? Заради якогось неясного принципу: не схибити.
Але в цілому взорі біографії це виявилось необхідним для дальшої дороги.