Я служив тоді рядовим у роті, відрядженій в тил рубати ліс для бліндажів і окопів. Наші війська і ворожі війська австрійські зупинились були над рікою Стрипою і відсиджувались цілу зиму в окопах. Тоді велась позиційна війна, як пам'ятаєте, Іване Макаровичу.
Господар кивнув головою.
— Загнали нас у ліс,— продовжував Смирнов,— частина роти розмістилась у землянках, викопаних тут же, а нас, кілька чоловік і офіцера, поселили в лісництві. Солдатів — у кухні, а офіцера — в одній із кімнат лісничого. Дім взагалі був невеликий, всього три невеличкі кімнати і кухня. І ось у цьому домі, соломою критім, зібрався цілий Інтернаціонал: нас троє росіян, українець, німець і грузин. Господарювала в цім домі, і передусім у кухні, дружина лісничого, добра, ласкава бабуся. У неї гостювала тоді дочка з чоловіком і трьома дітьми-підлітками. Уявляєте: і так багато людей, а тут ще офіцер і п'ятеро солдатів з їхніми специфічними запахами; це, звичайно, не могло бути приємним. Прожили ми там місяць, як один день. Покидаючи цю теплу хату і ще теплішу сім'ю, дехто з наших утирав сльози, а за нами плакали всі, особливо діти. На прощання я спитав бабусю, за що нам стільки ласки? А вона каже: "Сину, я знаю, що то значить нема". Цим усе було сказано. І прошу зважити, для них ми повинні були бути ворогами, адже ми зайняли їхній край?! Отже, кажу, зійшлись люди різних національностей, ніби чужі, але жили у великій дружбі.
— Те, що ви кажете,— перебив Іван Макарович,— все правда. Але, щоб так здружитись різним, по суті, людям, треба культури. Звідки ж взялась культура серед вашого товариства? Я думаю, що ті солдати...
Були простими людьми,— підхопив Смирнов,— переважно селяни, тільки я й українець — робітники.
— Так звідки така ідилія?
— Мені здається, що в кожній людині сидить дві істоти: людина і звір. Коли б, наприклад, з боку родини лісничого було вороже ставлення до нас, людей поневолених, рокованих на небезпеки, поставлених перед лицем війни і смерті, то і з нашого боку вийшли б нагору звірячі інстинкти, і тій сім'ї було б не минути лиха; а з людьми і ми були людьми.
— Значить, можна застосувати таку ж теорію і до цілих народів? — спитав Іван Макарович.
— А чому б ні? В нашій Вітчизні уживаються між собою мало не сто націй. Чому б не ужитись націям усього світу? Тим більше, що той світ, відмежований поки що від нас і проміж себе кордонами, має багато націй висококультурних.
— І я приходжу до цього переконання,— проказав поволі Іван Макарович.
— Приємно слухати,— мовив Смирнов.
— Розкажіть ще щось із давніх часів, — попросила Ганна Степанівна,— про щось веселіше, ніж ці ваші націоналізми.
— Про що ж вам? Хіба про те, як один із наших солдатів, Сіманов, двадцять п'ять яєць з'їв?
— Добре, добре, це буде краще,— просила Ганна Степанівна.
— Того вечора, що я пригадав оце, ми справді добре посміялись,— сказав Смирнов.— До нас на кухню,— почав він,— збиралась вечорами вся сім'я лісничого, як до якого клубу. Особливо його внуки — ті, власне, і не виходили від нас. Заглядав іноді й офіцер наш. Якось при ньому Сіманов сказав, що з'їв би за раз двадцять п'ять яєць, якби купив хто.
— А як не з'їси, що буде? — спитав офіцер.
— Ти, ваше благородіє, тільки купи,— каже Сіманов,— а я вже якось з ними справлюсь.
— Гляди ж,— каже офіцер,— яйця я купую, з'їси — твоє щаргя, не з'їси — дам п'ять разів по морді, щоб даром не хвалився.
Офіцер купив у бабусі двадцять п'ять яєць, їх тут же зварили, і почалась вистава.
Сіманов відрізав окраєць хліба, посолив круто і почав з хлібом ті яйця їсти. Родина лісничого дивилась на нього, як на божевільного або самогубця, а він, знай, очищує від шкаралупи яйце за яйцем і їсть. Менший внучок бабуні, більш нервовий хлопчик, серйозно злякався за честь Сіманова,— загрожували ж побої! І, щоб урятувати його, сховав пару яєць у шухляду так, що офіцер не бачив.
Сіманов, мабуть, не зрозумів цього благородного жесту бо усміхнувся і каже:
— Не ховай, Стьопочко, дай хоч раз наїстися.
І що б ви думали, не тільки з'їв усі яйця, кожну шкаралупку ножиком очистив, щоб де шматочка білка не залишилося. Закінчив і каже:
— Завтра, ваше благородіє, купуй сорок, це буде якраз моя міра.
— Дурень! — гаркнув офіцер і вийшов під веселий регіт усього товариства.
Більше він до нас не заходив.
Вечір проходив дуже приємно. Гість жартував, оповідав ще деякі смішні ситуації зі свого багатогранного життя, господарі щиро сміялись.
Сіли до чаю. За столом заговорили між іншим про події останніх днів, про Теміра, Таню, згадали Ломова.
— Якої ви думки про цю людину? — спитав, дивлячись прямо в очі, Іван Макарович.
— Не високої,— відповів, не вагаючись, Смирнов.— Ловелас, бабій, білоручка. Може, він і добрий художник, але вас, здається, не це цікавить?
— Ясно,— промовив господар.
Розмова обірвалась, і всі посумнішали зразу.
Батьки Тані опустили голови додолу, а на їхніх обличчях швидко почав малювати свої темні узори смуток.
Смирнов пожалів, що сказав таке. Попереднього веселого настрою уже не можна було відновити. Він встав і почав прощатись.
— Чи побачимось ще коли? — спитав Іван Макарович.
У Смирнова тьохнуло серце. Йому здалось раптом, що вже ніколи цих людей не побачить. Чому? — він не міг пояснити.
— На той рік, як живий буду,— приїду,— сказав, роблено посміхаючись, бо і в його душу закрався той всевладний смуток, що опанував раптом цих двох добрих людей. — За зиму упорядкую зібраний матеріал, може, книжечку напишу про партизанський рух на гАлтаї; хочу написати історію вашого народу, Іване Макаровичу, а для цього треба буде не раз приїхати. Отже, до побачення, друзі!
Його не затримували більше, і він вийшов. Іван Макарович провів його до воріт. Вернувшись, застав дружину в сльозах. Щоб не заважати їй, мовчки перейшов У Другу кімнату. Він вірив, що плач може принести полегшення.
Страшній, нечуваній негоді, здавалося, не буде кінця. Уже місяць, як щодня лили дощі, казився на горах вітер, шуміли води, бушувала Катунь. Алтайці висували голови з юрт і з жахом поглядали на небо. Гір не видно було. На них зависла, неначе з неба кинута, велетенська сіра губка. На неї немов натискав х;тось згори, і вона виливала на землю море води. Вітер шарпав губку, роздирав її на шматки, і тоді з-поміж продертих сірих клаптів показувались гори, але тільки на мить, бо розірвані щматки зливалися знов, як гумові, і закривали гори і світ.
— За кама мстить Ерлік,— говорили, похнюпившись, діди.— Він не подарує його смерті.
— Кінець світу надходить,— підтримували баби. Як довго вони живуть, не пам'ятають такого.
— Це ще не все,— казали залякані.— Ще інші кари зішле Ерлік. Катунь сердиться. Щодня прибуває вода.
Рев Катуні глушив слова, зливався з шумом вітру, і долина стогнала. В аїлі було пусто, мертвр. Народ не виходив із юрт, гуртуючись біля вогню, обмірковував важке становище.
— Сіно гниє, чим будемо годуватда худобу? Тепер без кама боги зішлють заразу на худобу і коні, а потім і люди помруть, бо хто вилікує, хто поможе?..
Це були найболючіші питання. Про них говорили в кожній юрті.
Таня вже два дні жила у свого діда, старого тульч^. По від'їзді Теміра вона боялась сама залишатись $і Своїми думками, що зливними хмарами висіли над її головою. А для стареньких це були радісні дні. Вони не знали, як догодити своїй єдиній, любимій внучці.
Таня лежала на шкурах і сумно дивилась на потріскуючий вогонь, слухала жалібне виття вітру. Біля неї сиділа її бабуня. Сиділа мовчки, задовольняючись самою близькістю внучки. Дідусь — навпроти, з люлькою в зубах, докидав до вогню свіжих полін, і снопи іскор летіли вгору, через чорний отвір.
У просторій шестикутній юрті було тихо, тільки вогнище весело потріскувало і чути було, як дід смоктав люльку. Від діда падала чорна тінь на криві стіни. Від тремтливих язиків полум'я коливалась велика згорблена тінь, витанцьовуючи якийсь старечий божевільний танок. Тінь прикувала до себе увагу Тані. І коли вона дивилась на неї, то їй аж наче переставала боліти голова. Дивна тінь. Що вона тільки не виробляла? Танцювала по шкіряних мішках із сиром, хиталась, кивала головою, зачіпала божків, що висіли в кутку, і дерев'яні божки шкірили зуби з утіхи чи з люті.
Дідусь докинув дров, полум'я на хвилинку погасло, і тінь зникла. З вогнища пішли вгору клуби синього диму. Але це не був звичайний дим. Таня бачила, що кожний клубок набирає дивачних форм, потворних обрисів, рукатих, ногатих, зі страшними головами, свинячими, собачими. Потвори немов десь бачені, страшенно знайомі...
Блиснули знов вогники з-поміж полін, малі, червоні, лизнули поліна, і Таня побачила поміж потворами себе. Не було сумніву, що це вона. Вона ясно бачить, як вогняні язики лижуть її одяг, тіло... Але то не язики, то червоні руки потвор. Так. Це теж ясно. Вони впіймали її і затягають у вогонь. Очі Тані розширились: вона побачила, що нещасній жертві нема рятунку. Ось вона вже хилиться, хилиться і раптом... падає. Сніп іскор бухає в небо. Таня скрикує. У хаті тихо, і голос різко б'ється об стіни.
— Що з тобою? — здригаються разом дід і баба і дивляться злякано на внучку.
Таня? засоромлена, червона, вмита холодним потом, сідає. Привид зникає. Тільки серце биться часто-часто.
Нічого. Вона, мабуть, заснула, бо таке щось приверзлося.
— Ти дивилась,— каже дід упевнено,— ти не спала, я бачив.
Може, й так, вона не знає, що з нею.
— Ти, може, хвора? — турбується баба.— Ти засни, ляж, доню, я накрию тебе, буде тепло. Ляж, дитинко.
А потім думає:
"Як заслабне, нема кому рятувати".
Але Таня не хоче спати. Ні, ні, вона не хоче і не засне нізащо. За весь час свого перебування тут вона тільки раз спала спокійно, тоді, коли доктор сидів коло неї. Вона пригадує. Тоді вона виспалась за всі дні.
Таня чує, що треба заспокоїти старих. Щось конче треба сказати. Вона бачить, як вони стурбувались.
— Мені тоскно,— каже Таня,— Так тоскно, дідуню. Ви колись грали мені, розказували про минуле, а тепер давно вже нічого не кажете. Чому ви так, дідуню?
Дід захвилювався. Коли б він знав був, що це поможе. Він завжди готов. Він не знав, що Таня любить слухати. Сто разів він готовий кинутись у вогонь для неї, щоб тільки заспокоїти її.
— Заграй, розкажи що, дідуню.
Дід не дає себе просити.