В школі остаточно спаковуюсь, дуже стомлююсь, пізно лягаю. Ще й світло раз у раз гасне, заважає нам ніби навмисне. Всі збуджені — рух, шум у всьому будинкові. Вранці о 6-й починають вантажитись на машини. Ще більший рух, товкотнеча. Мстислав забігає й сварить, підганяє. Подружжя Д-чів досі не готові, матушка Наталя розгублено квокче над речами, а батюшка Іван дражливо й досить брутально клене її — сміх і горе. Одним з останніх виношу свої речі на машину, сідаю з Лесиком і приїжджаю на ту саму рампу, те саме місце, де півтора місяці тому з Лесиком же ми три дні жили просто неба. Ось той склад вугілля й залізного брухту, під яким ми спали — тоді ж було тепло-тепло. На нашу кімнату дано окремий вагон. Всі знову вкупі. Тісно нам, бо взято до цього вагону й церковні речі та речі Мстислава, ще й вагон тече. Сухіша половина вже зайнята, мені припадає мокра. Лаштуюсь так, щоб найбільше уникнути крапель, відгороджую собі одразу місце, бо вже добре знаю, що то за порядки, коли їдеш таким гуртом. Згодом з’являються і Д-чі, розміщуються поруч зі мною, дарма що на їхній частці тече. Все одно іншого місця вільного нема, а Н-та все одно рада бути поруч зі мною. Офіційно, щоб не було зайвих прикрих розмов, оголошую цей куток призначеним для родин з дітьми — у Н-ки ж двоє дівчаток.
Дві доби живемо тут, бо до нас долучають кілька вагонів із греко-катол. священиками, серед яких передусім бачу знайомого
з Делятина Пилипця, та кілька вагонів з автономістами й два вагони з правдивими росіянами, емігрантами ще з 1920 р., що жили тут десь у монастирі й тепер везуть із собою бібліотеку й друкарню. Нудне очікування. Дощ. Вже ми оточені вартою, але я прокрадаюсь через паркан, знайомою ще з серпня діркою, й з Н-ою йду до міста купити знову хліба та ще чогось на знайдені в кишені (несподівано!) крони. Коли б не дощ, я знову повів би її до парку, в кущі — і вона це розуміє, тож досадує, врешті одверо признається. У місті я воджу її під руку, цілуючи при першій-ліпшій нагоді, поводячись геть незалежно й трохи аж нахабно — і треба ж такого щасливого випадку, що, вийшовши з одної крамниці, де вона трохи роздратувала мене простацькою поведінкою, вже не беру її під руку, картаю набурмосено. Аж гульк, назустріч її чоловік. Він випадково теж викрався з вагону, сталося це з обох боків зовсім непередбачено, але могло б статися дуже погано. Н-я аж зблідла, зібгалась якось, та хутко себе опанувала. Поговоривши з нами, о. Іван побіг далі своєю дорогою, бо мав пильну справу, ми рушили своєю і довго щиро реготали, — ми почувались веселими каверзними підлітками, і це було справжньою відрадою серед моєї клопітної, суворої, тяжкої буденщини.
Мене двічі одвідала п. Статникова, привезла Лесикові помідорів, винограду та булочок. А в день від’їзду якийсь невідомий мені старий емігрант, укр. інженер передав кіло, хоч і старого, проте потрібного сала — цього зжовклого румунського сала останніми днями дуже багато з’явилось у Б-ві, і продавали його надзвичай дешево, по 40 крон. Та нарешті 5-го вранці ешелон рушив. Майнула знайома стаційка "Червени Мост", далі — Ламач, уздрівши який, Лесик схвильовано загалдикав та замахав прощально рукою, їхали через Пільзен і збомбований Швайнфурт. Чудесні осінні пейзажі, особливо чудесний сам Кісінген.
Тут тихо. І сама улоговина, де центр міста, і довколишні узгір’я густо вкриті деревами, з-поміж яких привабно визирають різноманітного стилю й офарблення вілли. На чистій просторій гарній станції руху мало — вражіння осінньої спорожнілости, властивої багатьом курортам, і якоїсь млявости, сонливости.
З нами від Б-ви їде німець, уповноважнений тамтешнім нім. урядом супроводити нас і остаточно в Кісінгені упорати з нами справу. Одразу ж по приїзді завдяки йому начальники нашого транспорту зв’язуються з місцевою владою, представники якої приходять до ешелона привітати приїжджих та докладніше обговорити всі наші потреби й можливість нашого розміщення (серед них і місцевий нач. гестапо). Тим часом баби в деяких вагонах не витримують і починають розкладати тут же на платформі багаття, виносять пічки й жарівні, чоловіки вже рубають дрова, вже димлять вогнища, вже посилюється запопадливе швендяння й чутнішою стає дріб’язково-побутова хахлацька (чи, правдивіше, простацька) сварня. І все це на тлі чепурненького двірця, виключної чистоти й значливої уваги та чемности до нас з боку німців — виглядає досить неприємно, меншевартісно. Схід приїхав! Я поспішаю до тих вагонів, де найбільше чадять вогнища, й обережно застерігаю, що незручно так робити, а коли вже така невідкладна потреба, то краще пічки ті перенести по той бік ешелону, під заросле кущами горбовиння парку. На мене поглядають, як на ворога, шиплять оприскливо, дехто одверто лає мене й проганяє. Бере мене досада, пече завзяття — розшукую коменданта ешелону, колишнього полковника армії УНР, і рішуче звертаю його увагу. Він визнає мені рацію й просить кочове куховарство бодай поки що припинити. Одні понуро припиняють, так само вороже поглядаючи на полковника, інші вдають, що не чують, потім різко огризаються. Хами! — їм на все наплювать, аби лише черево своє хутчій напхати. Але ось чого вже не можу я застерегти й змінити: "автоматів". Так прозвали наші автономістів, їх усіх мав забрати Марієнбад, але в дорозі, коли ми через нього проїздили, там прийняли тільки частину "автоматів", бо решту місць встигли напередодні перехопити інші "автомати", що прибули з Варшави. При нашому транспорті, отже, залишилась частина цих ворожих нам єдінонєдєлімців, цих патлатих з довгими бородами, страшенно неохайних попів та дяків, які одразу кидались в очі навіть нам, — а що вже казати про німців! Особливо один з них презентувався найяскравіше: в дуже рваних, зруділих чоботях, з яких буквально вилазили порепані бруднющі пальці і солома, в дуже куцому якомусь плюшевому, теж зруділому, зношеному й латаному підрясникові, що бовтався на тілі, як безфор-мений мішок, у зеленому, геть зібганому й сплямленому капелюсі, а сам кирпатий, вилицюватий, з глибоко застряглими маленькими, мов цвяшки, очима, з довжелезною вогнисто-рудою скуйовдже-ною бородою й брудно-рудими патлами, що бовтались, як мертва перука, на потилиці, позбивались у ковтюхи, з яких подекуди теж стирчала солома. Він навіть не потрудився обтріпатись, як виходив із свого барлогу, — така свинота! Я вперше побачив його отут, у Кісінгені, і став ошелешений. Подібну постать можна було побачити хіба що на антирелігійній виставі в совєтському театрі. Аж тут ось вона — живісінька, без гриму й реквізиту. "Чаклун!" — майнуло в моїй голові, і я навмисне зупинився перед ним, прикипів поглядом, одверто й навіть нахабно глузуючи з нього. Він якось по-мавпячому заблимав оченятами, замішався мимоволі й потупцяв убік. В цей момент вчувся мені одвертай так само й дружний сміх. Озираюсь — стоять поруч кілька знайомих мені з різних вагонів українців і здосадувано та насмішкувато хитають головами вслід рудому. "Чаклун! Наче з болота виліз. Мара якась, не дай Господи, зустрітись поночі!" — гукнув я їм, а звідти долетіло до мене: "По-їхньому це — кудєснік, любімєц богов! Ха-ха-ха!" Піп уже забіг далеченько, але мусів усе чута, як чули й багато інших, бо ми нарочито поводились демонстративно. Так це слово "кудєсніки" й прикіпіло, як другий епітет до "автоматів". І бачив я щире здивовання й настороження німців тут же на двірці, коли їм навертався хтось з "кудєсніків". Деякі німці навіть наважились обережненько спитати, чи це не жиди часом? їм пояснили, в чому річ, попросили не змішувати з укр. духівництвом:
— Es ist russische Kirche, asiatische Kirche... Ferstehen Sie jetzt?
— Ja, ja! Ach, so! — видивлялись вони зацікавлено, іронічно і все ж таки дещо підозріло.
Через якісь півгодини тут же на платформі коло двірця поставили аналоя й почали правити молебен за щасливий приїзд і добре здравіє наших хазяїв. Хор, досить численний і вспіваний, звучав імпозантно, враз притягнув увагу багатьох німців з того боку огорожі, з вулиці. Вони придивлялись здивовано, обліпивши паркан, вони прислухались уважно і вигляд мали спантеличений. Вся ця поспішна служба Божа, хоч-не-хоч, мала вигляд появи якогось мандрівного цирку, хахлацького голосистого атракціону. Без неї, безперечно, можна було й треба було обійтися.
Невдовзі після служби нас попросили групами до міста — кожну групу повели до іншого ресторану й почастували німе-дьким (без хліба й товщів) обідом. Той перший клаптик самого міста, який довелось пройти, всім нам припав до вподоби. Але всіх вражала порожнеча вулиць, та ж сама тиша й сонливість чистеньких кварталів, забудованих прекрасними віллами та імпозантними блоками, обарвлених густими садами й квітниками. Тут вчувався подих Європи, тільки подих млявий, придушений. Уявляю собі, як мусів виглядати цей Кісінген за мирних часів та ще в розпалі курортного сезону!
11/Х — 44 р.
Лесик уранці знайшов у вагоні золоті 5 карб. Семирозум заявив, що це його втрата, і я наказав Л-ві віддати. Його інші похвалили, а Семирозум навіть не подякував. І ту ж мить загули всі у вагоні, що це втрата Мстислава, про яку він уже говорив. Семирозум обурився, запевняючи, що це — його. Потім він, розгніваний і всіма присоромлений, подався геть з вагона. Виявилось, побіг до М-ва і віддав, так паче це він сам знайшов. А хотів же заграбастати, аж трусився. От босота, покидьок, гниль... офіцер русской армії... помєщік! Ха!
А митрополит Полікарп у білому клобуці з посохом має справді імпозантний вигляд. Обличчя у нього до того ж шляхетне. Тільки сам він характером своїм, отією несталістю, дріб’язковістю, загальною простакуватістю — далекий від шляхетносте. Ще й їздить при ньому в ролі доглядачки милостивої така собі панійка Петрова з дорослою дочкою, стара емігрантка з Росії, колишня знана серед польських офіцерів курва. Розмовляє вона й досі лише російською мовою і обурюється, що її тепер вважають в усьому ешелоні за курву митрополита. Сам же митрополит не менше обурюється, що люди так погано про нього спльоткують, і виправдується: йому ж, мовляв, старому, потрібен жіночий догляд і йому ж, такому старому, вже давно нема охоти до жінки.