Одно слово, слава про силу, відвагу й винахідливість нового Наполеона шуміла й розливалася широкою рікою від Літина до Ямполя й до Чорного острова.
Підбадьорене панство не пошкодувало коштів на сформування загонів і команд, відданих у розпорядження пре-зуса, аби виловити рештки ватажків банд, усіх гайдамаків, а також і причетних до бунту селян. Адміністрація з свого боку посилила ті команди ще й ескадроном уланів.
Янчевський з шаленим старанням і самовідданістю почав полювати на людей, і незабаром усі тюрми Літина й Летичева були переповнені захопленими селянами, яких називали по-різному: то гайдамаки, то потуральники,
під’юджувачі, переховувачі тощо.
Слідство провадилося, звичайно, з тортурами, на яке ні лози, ні нагаїв комісія не шкодувала, і тих, яких визнали за винних, відпроваджували до Кам’янця, майно їхнє, як награбоване, конфіскувалося і якось губилося під час перепису.
Тим часом друзі й товариші Кармелюкові тривалий час, незважаючи на грізні чутки, не вірили в його арешт і довго ще розшукували свого отамана по нетрях, серед боліт... Тільки після марних розшуків кинулись вони переодягнені до Летичева й Літина, де бачили вже кількох Кармелюків. Та поки Дмитро й Андрій розшукували, ризикуючи власного шкурою, справжнього свого батька, він сидів у кам’я-нецькій башті й давав показання кам’янець-подільському судові.
На допитах він тримав себе гордо, з гідністю, і всі злочини, які на нього клали, визнавав, а саме: утворення ватаг, провід ними, грабунки. Самі тільки вбивства відкидав Кармелюк, та їх і виявлено не було, за винятком Доротеї. Але слідство про це вбивство було зам’яте й не дало ніяких наслідків.
Установлено було тільки те, що головний винуватець —* муляр, який зник невідомо куди і досі якого не піймали, був не Кармелюк, а інша особа; сам же Кармелюк зостався під підозрою, бо не знайшлося жодного свідка, котрий би довів участь його в цьому злочині.
Кармелюк тим часом твердив, що всі свої подвиги вершив не заради вигоди.
Кам’янецький суд квапився закінчити слідство про’ Кар-" мелюка, побоюючись, що він утече, і бажаючи скоріше вислати з краю небезпечного гайдамаку, тим більше, що його, як дезертира, вимагав і командир полку, який перебував у Могилеві, для проведення над ним польового суду й виконання вироку, за сполукою злочинів, у присутності полку.
Під осінь Кармелюка відпроваджено було до Могилевк, де цольовий суд і засудив його за кримінальні злочини й за втечу до семисот ударів крізь стрій і, якщо витримає кару, то вислати його на каторгу.
Коли Кармелюка було відпроваджено до Могилева, всі. дідичі зітхнули вільно, а діяльність комісії Янчевського остаточно заспокоїла панів і завела знову кріпацькі порядки. Багато селян було вислано до Сибіру, але в’язниці все ще були переповнені.
Тільки Дмитро та Андрій уникли гіркої долі багатьох своїх товаришів і, незважаючи на те, що дуже ризикували, розшукуючи свого батька отамана, все не попадалися в залізні руки Янчевського. Загибель Кармелюка збентежила їх, а Андрія довела навіть до тупого розпачу; вони змушені були відмовитися від дальших розшуків батька й повернулись у розпачі в рідні місця.
Тут зустріла їх Уляна-шиикарка; вона, нюхом почувши, що вони — не звичайні птахи, виявила їм своє співчуття й надихнула нової енергії, давши притулок у своєму, закинутому посеред нетрищ, шинку.
Лісові гості помалу-малу підпали під цілковитий вплив цієї вродливої, завзятої й одважної жінки; вона наглядала й керувала їхньою злодійською— діяльністю, передержувала й збувала крадене, обіцяючи наладнати й ширше діло, як тільки зовсім заспокояться пани й ослабне нагляд органів влада.
Так воци й жили під охороною корчми; займалися дрібними крадіжками, не гребуючи іноді й селянським скотом і плекаючи в своїх серцях сліпу надію на ширшу діяльність у майбутньому.
Тепер же грандіозні наскоки й пограбування скрізь були припинені, а дрібні крадіжки хоч і траплялися то тут, то там, і нібито під проводом Кармелюка, але не викликали вже переполоху, і над буцімто' Кармелюками вельможне панство сміялося.
Маршалок входив теж до комісії, часто виїжджав то до Летичева, то до Кам’янця й запрошував завжди з собою на той час Демосфена, котрий з часу погрому став ще ближчим другом родини, Хойнацький зндву став одваж-ний та сміливий, навітб зважився їздити не тільки на
полювання, але й до сусідів без команди; сусіди намірялися його одружити, але Хойнацький ухилявся від пут Гіменея, вдоводьняючись Фросею чи ж боячись її ревнощів".
Пігловський виписав до себе старшого сина й заходився разом з ним господарювати і заводити чужоземні удосконалення й порядки, які суперечили патріархальним способам хліборобства і баламутили самі звичаї сусідів.
Так минуло два роки, і привільне панське життя, яке скаламутили гайдамаки, почало втихомирюватися і входити в свої звичні береги.
Був теплий весінній вечір. Сутінки вже повзли з усіх боків і скупчувалися мороком коло" пнів столітніх дубів і ясенів, що юрмились навколо затишної корчми. Та, незважаючи на густі сутінки, в корчмі ще не світилося, хоч у напіводчииепі двері, чувся звідти стриманий гомін кількох голосів. У корчмі справді були паші давні знайомі — солдат Дмитро Гнида й Андрій.
Солдат за цей час геть заріс кошлатою бородою, в якій зовсім зникли сліди бакенбардів; з вигляду він постарішав і хоч тримався ще браво, але колишньої самовпевненості вже не було. Андрій же ніби ще дужче змужнів, розвинувся в своїх атлетичних формах, але вигляд мав понурий, і в його очах таїлася туга.
За окремим столом товариші попивали горілку й старанно заїдали її накришеною в миску свининою та смаженою на салі картоплею. ■ ,. •
Красуня Уляна то вбігала, то вибігала з хати. Коло шии-квасу стояло двоє селян, похиливши голови, і покірно чекали, поки впорається з усім господиня; один із них, низенький, білявий, прибитий нуждою, не підводив очей, а безнадійно дивився на свої босі, вкриті засохлою грязюкою ноги, а другий, стрункіший, чорнявий, примруживши очі, пильно оглядав усю корчму і часто зупиняв їх на тих, що вечеряли, підозріло похитуючи головою. —
"• Був ще в корчмі Уляниній і п’яний гість; але він напів-лежав на лаві з блаженним виразом очей; димив своєю люлькою й часто спльовував; він, мабуть, мріяв тільки про те, як би швидше заснути. .
— Що ж, хазяйко,— заговорив знову бадьоріший і хитріший селянин, коли Уляна сіла за шинквасом,— чи ми діждемось од вас ласки?
— Давай гроші, то й ласки відпущу тобі, а наборг —". немає! — усміхнулась вона холодно й трохи пиховито.
— Та де ж тобі зараз узяти гроші, коли ми й так до
рубця обірвалися; он у нього коня вкрали, а в мене —* пару волів. Ми цілісінький день вилазили по всіх ярах і нетрищах, і вилазили даремно, ніг під собою не чуємо, животи попідводило, то хіба ти й чарки горілки, й шматочка сала не даси?
— Авжеж, не дам! — відповіла господиня.—Он той на лаві, здається, з вашого ж села, так уже й носом клює,— так надавала... —
— Атож! — мугикнув той, що курив.
— 'Та яке нам діло до того? — наполягав брюнет.— Ти нас уконтентуй... Кажуть тобі: голодні, мов пси, а віддамо після, не бійся... В тебе ж християнська душа, а не жидівська, ти зрозуміти можеш?..
— У неї жіноча душа,— докинув той, що лежав.
Блондин тільки безнадійно зітхав і переступав з ноги на
ногу.
— Так-то воно так,— стояла на своєму Уляна, лузаючи насіння,— та й мені ж добро з неба не падає... Теж потіти не раз доводиться... А з вашого брата часто, як із святого, не візьмеш нічого... .Прийде котрий, сльозу пустить—пограбували, обікрали, зглянься, мовляй... А його, може, ніхто й не пограбував, а він просто, щоб ошукати, казку приплів, та й годі!
— Та бога ти бійся... Камінна!
— Та що ти бога? Бога позивати мені не доведеться... А що камінна я, то ти брешеш: задарма статкувати для всякого не буду, а пришли карбованця, другого, третього, то й поворожу, і розшукаю, і хворим ще допомагаю... всяку напасть на людях і на худобі зашіптую, а ти... камінна!
— Вона не камінна! — заступився підпилий селянин.-— Камінь холодний і твердий... а вона — м’яка й гаряча!.. У!
— А ти, коли напився, як свиня, то лежи тихо!—підвищила голос господиня.— Лежи та мовчи, а то я тебе так угрію, що цілий рік згадуватимеш мою ласку...
— Овва! — одрізав був на її погрозу той, що лежав, але Уляна крикнула: "Ну!", і він одразу замовк.
— Уваж їм, хазяєчко,—■ заступився нарешті й солдат та селянин,— голод же не тітка, а збиток я поповню.
— Невже свого не послухаєш?.. Тут рука руку... Круть-верть, а в черепочку смерть! — встряв знову п’яний.
— Не мели й не перележуй хати!—попрямувала була з войовничими намірамц господиня до лави, але спинилась і кинула солдатові: — Бач, жалільник який знайшовся,— огризнулася вона, але в голосі її вже прозвучало більше лагідності.— Теж на чужий рахунок щедрий!
— Та павукові зайва муха павутиння рве,—мовив Дмитро між іншим, одламуіочи великий шматок паляниці.
— А хата — покришка,— додав Андрій.
— Ну нехай уже й так,— підвелася Уляна,— нагодую вас, знайте мою добрість, а вже потім — як совість ваша: згадаєте вдову — спасибі, а забудете — хай вас бог судить.
— їй-богу, згадаємо,— зітхнув блондин.
— Як не згадати! — труснув чуприною брюнет.— Ось
тільки розгорюємо де карбованця, то зразу ж і до тебе по пораду. ч
— Дуже добре, любий мій, не пошкодуєш! — І вона хутко вискочила до сіней.
— Чорт, а не жінка! — сплюнув п’яний і заходився знову натоптувати люльку.
Двері відчинилися, і швидко ввійшла господиня, поклала на другий стіл паляпищо, шматок сала й поставила пляшку горілки.
Голодні посідали й жадно заходилися трапезувати.
*** Сліпа хата,—сказав солдат,—хоч би де бликавка.
Вночі в лісі краще зажмурювати очі,— відповіла господиня.
— Та ми позатикаємо баньки, а то й шматок не в рот, а в ніс тицяєш,— відповів солдат і, підвівшись з місця, почав. опускати на вікна позакачувані солом’яні матки.
Господиня оглянулася, прислухалась, роздмухала в печі вогник і засвітила каганця. Кволе світло полилося від нього й червонястими плямами лягло на стелі й на оголених аж до дранки задимлених стінах.
Від шинквасу, столів, од печі й сволока розповзлися в усі боки чорні рухливі тіні й наповнили непривабну пустку похмурим трепетом.
Усім стало ще моторошніше.
— Ну й часи! — заговорив після третьої чарки брюнет.— Хоч лягай і здихай...