Але Ванда, щоби виробити собі незалежне становисько, вмовляла в себе заєдно, що вона пожертвувала себе для Юзевого щастя. Вонаж з ліпшого дому, призвичаєна до ліпшого, вийшла за простого шляхтича, з котрого колишня двірська політура уже стерлася. Тої трохи любови, яку почула до здорового і гарно збудованого шляхтича, уважала вона аж надто достаточною нагородою. У ньої побороло самолюбство і любов і почуття обовязку та справедливості. Тим, що Юзьо для неї поріжнив себе з батьком, вона ніраз не журилася, її було із цим добре. Як би інакше було, то би батько готов узяти сина під свій вплив, та не одно йому підшепнути, щоби не послухав її, а вона хотіла бути панею. Позатим її манило тіснійше співжиття з простим, неотесаним шляхтичем, колишнім економом...
Юзеві заєдно шептала совість: іди з жінкою до батька і помирися! Але він не мав відваги сказати того жінці. Уважав це за нову жертву, а Вандечка вже тілько жертв для нього принесла... Нехай вона сама того забажає... Але Вандзі й не снилося таке бажання. Противно, вона боялася тої хвилі, коли почує від чоловіка: ходім до батька!
Прийшло до того, що Михась, як обіцяв жінці, вибрався сам до Юзів слідуючої неділі. Пореміг себе, хоч шляхотська амбіція і батьківське почуття бунту-валося. Вернувши з церкви, зараз пішов з бючим серцем до загороди Юзя. На дворі падав дощ і було трохи болото.
Михась ввійшов до сальону. Тут небуло нікого і він поки що став розглядатися по хаті. Усе тут було по панськи. Над вікнами виднілись гарні прислони, а далі велике зеркало, образи, канапа, столик, кошики з цвітами, воскована підлога, килим, хідники, усе чисте аж любо дивитись.
Ніхто не виходив.
Михась закашляв, аби дати про себе знати.
— Хто там? — питає Вандзя з другого покою. Михась не знав як відповісти.
— Зараз вийду, лиш одягнуся,— дався знов чути голос Вандзі.
І дійсно за хвилю вийшла Вандзя в тім самім сарафані, котрий Михась назвав був реверендою, лише в іншім чипчику.
Михась склонився легонько.
— Так,— каже понуро Михась.
— Прошу вас, тату, не приходіть мені з заболоченими чоботами, бо помараєте підлогу!— і Вандзя вказала на Михасеві чоботи, на котрих було трохи болота.— Прошу піти на ґанок і вичистити собі чоботи, як слід. Я доперва вчера запустила свіжо "посадзку" і зараз буде погана...
Михась станув начеб закаменів. Уся кров збіглася до серця, котре на хвилю перестало битися. Поблід як стіна і слова не міг промовити. Лише дивився на Ванду великими очима, мов би чорта перед собою побачив.
Ванда стояла дожидаючи, коли Михась вийде. Старий отямився.
— А знаєш ти, небого, хто тую хату будував? Я!... і на те, щоби мене з неї виганяли такі смарка-ті, як ти...
Михась почервонів, як бурак, заложив шапку на голову і виходячи тріснув дверми, аж вікна задзвеніли.
В тій порі Юзьо був за чимось в пекарні. Почувши голос батька, він страх втішився, вибіг зараз, але вже тоді, як батько виходив з сіней на ґанок.
— Тату, таточку! та куди тато? прошу вернутися! — лепетів бідний Юзьо, хапаючи батька за полу капоти.
Михась відтрутив сина з усієї сили і пішов не оглядаючись.
Юзьо побіг до покою.
— Що тут, сталося, Вандзю?
— Нічого... Прийшов твій тато з заболоченими чоботами а я звернула йому увагу, аби пішов на ґанок вичистити собі чоботиска... ну, а він всердився і назвав мене смаркатою.
— Бійся Бога, що ти наробила? Таж тато лиця сюди більше не покаже,— говорив Юзьо заламуючи руки.
— А то знов що? чи корона йому з голови впала? Дивись, яка підлога! що з неї буде, як її болотом помараєш?
— Підлога... підлога... А знаєш, як ти моє серце за-кровавила? Я так хотів до батька зблизитися... Ми повинні були там піти перші, а він до нас приходить... на те, щоби почути таку обиду?
— Він мене також обидив, бо назвав мене смаркатою, хоч мені носа не втирав... та я йому вибачила.
— Але він тобі того ніколи не вибачить.
Юзьо заридав, як мала дитина, і сівши на крісло заслонив лице руками.
— Не будь плаксою! — сказала до нього Вандзя й пішла до алькиря, полишаючи Юзя самого.
А поки що Михась вертав до дому. Трясся цілим тілом, як старик, котрому вмирати час, змінився, аж страшно було глянути. Ціле лице аж посиніло, а очі широко отворені дивились перед себе без мисли, як би щось дуже страшного бачили.
Міхаліна і Стефаньо щойно вернули з церкви і аж налякалися, побачивши такого Михася.
— Що сталося, Михасю? бійся Бога! — заговорила жінка.
Михась присів на кріслі таки в шапці, згорбився. Не говорив нічого.
— Чи ви, тату, недужі? — питає Стефаньо.
— Сталося, чого я не предвидів — сказав старий.— Був би я не пхав своєї сивої голови на ганьбу...
І Михась розповів усьо до чиста. Міхаліні ішли мурашки поза спину.
— Чи юна одуріла?—обзивається Міхаліна.— Такої дурноти я по ній не надіялася...
— Вона надто премудра! — обзивається Стефаньо, але я її цього не дарую... випарю, що попамятає мою руку... Дай, мамо, татові горівки напитися... воно скорше минеться. А бодай ти скисла, ти заволоко якась! От диви, яка пані з своїми "посадзками"... Колись кури будуть по них ходити... А бодай би ти щезла, ти малпо проклята!
Михась, вийшовши на двір, сів у ґанку на лавці.
— Ні, тату, ліпше ходити... Ходім до стайні, наша гніда має лошатко... ходіть!
Михась заспокоювався, горівка зробила своє. Він поглянув на Стефана і усміхнувся.
— Ти, мій соколику коханий! ти моя єдина надія... Михасеві станули сльози у очах.
Стефанко водно лепетав щось до батька, щоби його розважити, звернути увагу на щось другого.
Коли вернулися до хати, Михась зівсім отямився. Посідали до обіду. Ніхто вже не говорив про нинішну пригоду, бо Стефаньо все чимось заговорював. По обіді він порадив батькові лягти спати.
— Що тота шельма собі гадає? — сказав Стефаньо до матері.— Таж тато міг зараз минутися...
— Я вже сама не знаю, що на це казати... я сама тата намовила, щоби туди пішов...
— Але де той фартушкевич Юзик тоді блукав? Та як би так моя жінка тата зневажала, то я би її збив на квасне яблуко!
— Зачекаймо, може виясниться...
— Але я їй таки не подарую!
— Дай спокій, дитино! не роби вже більше пекла... і так його досить...
Коли Михась заснув, Міхаліна таки не втерпіла і пішла до Юзів.
Юзьо сидів як мертвий з заплаканими очима. Ванда сиділа в алькирі під вікном і читала якусь книжку.
Міхаліну аж за серце стиснуло, коли побачила, як Юзьо мучиться. Пішла зараз до алькиря.
— А! мама... цілую руки! — промовила Ванда, біжучи привітати її.
— Що ти наробила, Вандзю?
— Я?
— Ти не знаєш, кілько я мала труду, заки намовила і упросила його, що сюди прийшов, а ти всьо попсувала...
— Алеж, "мамочко"! то якесь непорозуміння... Я лише звернула татові увагу на болото на чоботі, а він погадав Бог зна що...
— Так ти його привітала!
— Ще не було часу привітати... Я гадала, що витре собі чоботи і вернеться...
— Він вже ніколи сюди не верне... Та ти могла його вбити...
— Щож я тому винна? Я не знала, що тут такі недоторкальські! — сказала Ванда і сіла знов на крісло.
— Ей, Вандзю! так ти далеко не зайдеш! — упоминала Міхаліна.
— Певно, що далі не зайду, як зайшла! — відрубала вже сердито Ванда і очі у неї заіскрились.
— Я рада була поєднати тата з вами, а ти стаєш окунем!
— Най вже буде, що я винна! Ну, най вже приходить сюди і з вилами і з гноєм, то йому ані слова не скажу...
— Більше він сюди не покажеться, але й мене не побачиш...
Ванда муркнула собі під носом: то обійдеться. Міхаліна виходила. Юзьо схопився і вибіг за нею до сіней.
— Мамо моя, мамо! не лишайте хоч ви мене! Дивіться, який я бідний... як тяжко мучуся...
Юзьо припав до грудей матері і розплакався. Плакали обоє...
— Запропастив ти, сину, свою долю...
— А хтож того надіявся? Я не розумію, що тій жінці сталося... чорт її підкусив...
— Я лиш не знаю, як тата придобрити. Він трохи не вмер, так його та зневага заболіла.
— Піду до батька і перепрошу, до ніг йому впаду...
— Лиш не нині, бо він направду готовий занедужати...
Юзьо відвів маму аж до Михасевого обійстя. Йому страх не хотілося розставатися з нею. По батьковім обійстю розглянувся тужливо, як по втраченім раю... Такі недавні часи, як туди ходив, і так йому було пильно звідси вирватись, аби попасти в пекло. І тепер не хотілося йому до того пекла вертатися...
— І то йно що три тижні по весіллю,— подумав Юзьо, усміхаючися крізь плач,— а що буде дальше?!
XX.
Хоч Ванда так болючо вразила Юзя, він не перестав її любити. Така горяча любов не дасться з серця викинути відразу. До того Ванда ще вміла солодкими словами Юзеву любов піддержувати. Тим гоїла йому рани. Він мав до неї великий жаль, але любив її однаково. Аби чоловіка цілком успокоїти, Вандзя обіцяла, що сама піде з ним до батька, упаде йому до ніг і перепросить. Того було Юзеві досить і з бючим серцем вижидав лише тої щасливої хвилі, коли з батьком поєднаються. Юзьо засліплений тою палкою любовю, простив жінці всьо, вважаючи свою гризоту за звичайну кару Божу, длятого, що пішов проти волі батька. Але гадав, що гріх свій вже спокутував, і тепер буде все гаразд, як лише перепросить батька. Однак Вандзя відкладала ті перепросини з дня на день, подаючи різні причини, котрі Юзьо серед таких поцілунків своєї гарної жінки уважав оправданими. На ділі-ж Вандзя хотіла зискати на часі. Що буде, то буде, все таки треба буде поєднатися з родичами, а поки що треба той час використати для себе, бо як чоловік попаде знов під вплив батька, то буде пропало.
Вандзя виєднувала у чоловіка одну уступку за другою. Юзьо мусів спровадити кухарку з міста, таку, що вміла і прасувати, аби Вандечка не смажилася при кухні і при залізку. Мусів приняти ще одного парубка, аби сам так тяжко не працював і більше пильнував жінки, бо їй самій нудно. Правда, що Ванда більше занималася читанням романів, ніж чоловіком, але все хотіла, щоби він був у хаті, аби могла кожньої хвилі подивитися на нього. Своєю дорогою — Юзьо заступав жінці покоївку і у хсім їй услугував... Не забувала Вандзя і о повозці, а що було вже неможливо удатись по раду до батька, то Юзьо мусів сам за нею шукати. Ціле заняття Вандзі було тілько, що прятания в покоях, підливання цвітів і укладання білля, що принесла кухарка. Вандзя перекладала його і сортувала що днини. Передягалася два рази на день, читала книжку і цілувала Юзя.