Трикутний капелюх, на грудях срібний панцир, через груди голуба стрічка святого Андрея. Кінь угинається під ним. Не кожний понесе такий тягар.
Цар голову гордо здер, малий вус стирчить, очі шукають жертви.
Дивіться, духи смоленських князів, нащадки Ярослава й Мономаха, ваш наслідник вашими слідами ступає!
Біля царя — Меншиков і Шеремет'єв, за ним — його бояри й генерали, всі близькі йому і — його дубині. Щасливі, бо цар в днях тріумфу не б'є, хіба жартом, скоріше милує вірних слуг своїх, кого орденом, кого землею, кого тим, що за вухо потягне. Ласкавий цар в день своїх тріумфальних в'їздів. Ніхто не святкував їх так гучно і так довго, цілий тиждень... Кухлями п'ють горілку. Запиваються на смерть, щоб пам'ятали, як тріумфально в'їздив у город побідоносний цар.
Переїхали, перейшли. Тягнеться здобутий на шведах обоз, вози й візки, навантажені всяким добром. Позаду хворі й поранені. І тим довелось звеличувати царя. Деяким не довелось. Померли на возах. Лежать горілиць і незамкненими, скляними очима дивляться на чуже мрячне й невеселе осіннє небо, засіяне хмарами сполошених ворогів і галок.
Грають дзвони на смоленських церквах, від гуку гармат розсипаються старі городські мури, останні свідки колишніх, княжих часів.
Цар Петро святкує побіду біля Лісного.
* * *
Після в'їзду пир. Цар, генерали, бояри. Запрошено й деяких шведських старшин. Просьба чи наказ? Один не пішов. Кулю в лоб собі пустив.
"Молодець! — гукнув цар, почувши про цей інцидент.— Їй-Богу, молодець. Вип'ємо за його хоробру душу".
Випили.
"А тепер п'ю за здоров'я полонених шведів, учителів моїх у воєнному ділі. Спасибі, що так добре вчили, чого доказом побіда під Лісним".
Цар у знаменитому настрої. Вже третій раз гримнув кулаком Меншикова по коліні, диво, що не строщив. Здорово їсть, а ще більше п'є, найбільше анижівку. Жовті, глиняні лиця червоніють, очі випулюються, чуприна підноситься, як грива. Цар нагадує лева, що ось-ось вискочить із клітки і розідре когось.
"Жаль, що нема між нами гетьмана Мазепи. Дотепний чоловік. Не те, що ви",— каже цар.
Царські люди солодко всміхаються, ніби не знати який комплімент почули.
"Іван Степанович особливо гарно латинською мовою жартує. Вигадує такі сміховиті слова, що хоч кладися. Налийте мені анижівки. П'ю за здоров'я Івана Степановича Мазепи".
Випивають.
"Іван Степанович, може, вже й не живе",— зауважив хтось із царських людей.
"Іван Степанович хитрий, він перехитрить і смерть",— жартує цар.
"Що хитрий, то правда,— зауважує Шеремет'єв.— Більше хитрий, як вільно гетьманові війська козацького-запорозького його величества царя".
Цар дивиться на Шеремет'єва уважно. "Не розумію. Висловлюйся ясніше".
Шеремет'єв нахиляється до царя і щось йому упівголоса говорить. Цар слухає і сопе, як ковальський мішок. "Фу, чорт! Наскучило мені".
Шеремет'єв мовкне, відсувається, маліє. Нагадує пса, на котрого господар накричав. Пес бере хвіст під себе і ховається до буди.
"Наскучили мені ті доноси, підозри і другії глупості. Налити мені чарку!" . Випив.
"Іван Степанович замудрий, щоб таку дурницю робить. Замудрий!
Цар грімко порожню чарку на стіл кладе.
"Іван Степанович нашому братові не рівня. Учений, досвідчений, чоловік заграничний".
"Власне тому, що за границею вчився"...— починає Шафіров, але цар не дає йому докінчити гадки.
"Росія, як не позичить розуму в заграниці, то зігниє, згине, втопиться у своїм бруді, смороді, в темноті. Заграниця — фу!"
Цілий стіл з острахом дивиться на розгніваного царя. Чекають, коли він чаркою або ножем кине Шафірову в лоб.
Але цар нараз, ніби йому якась нова гадка приблукалася до голови, тре чоло лівою рукою, лікоть спирає на столі, пальці до очей прикладає — думає.
"Чорт його зна, того старого лиса. Можливо, черкаси спосібні до всього. Але — невже ж би він смів?! — і цар кулаком грюкнув об стіл.— Невже ж би смів він робити що-небудь проти моєї волі і на мою шкоду?!"
В залі муха бринить.
"Після обіду скликати консиліум. Розібрати й роздивитись діло гетьмана Івана Степановича Мазепи. Чому він не їде, коли я його кличу, чому стільки на нього жалоб, що це за Понятковський, що до нього писав лист, і т. д. Треба раз з Іваном Степановичем зробити кінець".
Гук, шепіт, блиск,— пускають кольористі вогні. Цар — охотник до них. Цар-піротехнік.
Встає, обтирає масткі губи, хлібом чистить вус. "Роздивити точно справу гетьмана Івана Степановича Мазепи. Супротивлення довше не стерплю. Або хай умирає, або хай слухає, що йому наказує цар... Фу! Чорт!"
Перевертає крісло, розбиває дві чарки, спльовує крізь вікно і, не кивнувши нікому на прощання головою, ходою великолюда виходить із бенкетної зали,— високий і страшний цар Петро після побіди близ Лісного.
ТАК МАЛО ЇХ!
Високий консиліум, себто, царські міністри вкупі з фельдмаршалом Шеремет'євим, вирішив: primo: післати царський наказ до київського воєводи князя Дмитра Михайловича Голіцина, щоб він з царськими ратними людьми, що були в нього в Києві під рукою, і з усею чималою армією ішов у глиб України, маючи на меті недопускати хибкості поміж непевним українським народом.
Secundo: наказати гетьманові Мазепі, щоб він післав воєводі Дмитрові Михайловичеві Голіцину козацький гурт із різних полків свого регіменту, а решту свого війська розставив понад Десною.
Теrtio: щоб гетьман своєю особою явився у головну царську квартиру задля важної розмови з фельдмаршалом. Аргументи ад 3. Між народом поширюється чутка, немов то гетьман хоче кинути Україну, треба розвіяти її, гетьманові відомі норови і звичаї тутешні, його інформації потрібні і важні, а врешті свавольства, які прокидаються на Україні, затихнуть, коли народ побачить, що українське і московське військо це одно...
Гетьман прочитав рішення царського консиліуму і жбурнув папір на стіл. "Пустили фарбу. Тут уже ясно стоїть: окремого українського війська не повинно бути, а гетьман Мазепа має віддати себе в руки царського фельдмаршала.
Як я передбачав, так і сталося. Та не діждуть. Ніколи в світі такого самогубства не зроблю".
Покликав Войнаровського:
"На, читай!"
Войнаровський перебіг очима стрічки.
"Що ж ти на це?"
"Хочуть нам заспівати амінь".
"Хочуть. Тут виразно стоїть: між народом поширюються чутки, немов то гетьман задумує кинути Україну, себто до шведів перейти, тому він повинен усі свої сили віддати під московську команду, а сам у царську квартиру йти, щоб добровільно віддати себе катам. Дурні! Дурні!"
Гетьман ходив по своїй світлиці і не міг заспокоїтися:
"Добре мені доносив мій канцелярист Болбот, що москалі притворюються, немов-то довірюють мені, а вдійсності тільки того й хочуть, щоб мене безборонним дістати в свої руки. Де Орлик? Клич його тут!"
Войнаровський покликав Орлика. Гетьман і йому ткнув письмо до рук: "Читай!"
Орлик прочитав рішення царської ради.
"Ясно. Правда, що ясно? Опала личина, бачиш які! А ти хитався".
"Хитався, ваша милосте, признаюся до гріха. Але я вже рішився. Для нас немає вороття".
"До шведів".
"До шведів!"
"Амінь,— доповів гетьман і перехрестився.— Пиши! Гетьман восени, по груді, бувши тяжко хворим, ніяк сухопуттям їхати не може. Але наказ царя він виконає, хоч би йому довелось умерти по дорозі. Човном із Салтикової Дівиці попливе по Десні проти води, а потім по Борзні до города Борзни. Додай: Гетьман прохає, щоб новопоставлений митрополит Йоасаф, вертаючи з Москви, поступив до Борзни й маслособорував його, якщо гетьман не умре скоріше по дорозі... Так".
Орлик писав, гетьман неспокійно ходив по своїй квартирі. Думав.
Войнаровський побожно водив за ним своїми мрійливими очима.
"На тім не край. Камінь зрушений з місця — треба його відкинути геть. Хай котиться у пропасть. Або полетить до чорта, або задавить нас... Поклич мені старшин!"
Чекали в гетьманській канцелярії, жадні рішаючих вісток. Бачили, що наближається перелом, рішається доля їх і України.
Увійшли. Ломиковський, Горленко, Апостол. Гетьман і їм казав прочитати злощасний лист.
Читали двічі, не довіряючи своїм очам. Все, що балакалося пошепки, тайки, як здогади, як звичайні політичні плітки, стояло тепер чорне на білім, рішаюче, певне, безсоромне. Віддай військо царському фельдмаршалові, а себе здавай на ласку й неласку царя. Безглуздя на Україні заспокоїть київський воєвода, козаки вигинуть у боях, гетьманові голову зрубають.
"Що ж ви на це?" — питався гетьман старшин.
"Нічого іншого ми й не ждали",— ніби спокійно відповів Ломиковський, нагортаючи на лисину останки свого чорного волосся.
"Що мусило статися — сталось",— додав Горленко.
"Показав чорт свою чортячу пику",— докинув Данило Апостол.
"Але що нам почати тепер? — питався гетьман.— Кажіть! Говоріть ясно і рішучо, не затаюйте гадок".
"Скажемо, що казали не раз".
"До чого намовляли ми милість вашу".
"Про що благали тебе, пане гетьмане".
"Себто?" — питався гетьман.
"Щоб переходити негайно до шведів".
"Значиться, хочете, щоб посилати до короля. Кажіть!"
"Як же не посилати! Це вже давно треба було зробити, показуючи як, де і коли можуть зійтися наші війська".
"Наші війська!" — сумно повторив гетьман.
"Наші війська"...
"Не журися, гетьмане,— потішав його Ломиковський.— Мало тепер у тебе козаків, та козацька мати не пропала. Прилинуть вірли до нового гнізда, не бійсь! Посилай до короля Карла".
Просили його, благали, наглили.
"Це вже давно треба було зробити, а ти гаявся, тепер останній мент. Відповідатимеш за нього".
"Голос народу — голос Бога... Ти вже готовий, Пилипе?"
"Готовий, дякуючи Богу".
"Так пиши інструкцію до Карлового канцлера графа Піпера. Пиши, що гетьман і близькі до нього старшини тішаться, що король шведський ступив на Україну, і щирим серцем вітають його. Просять у нього допомоги у великому ділі визволення рідної землі. Впевняють в прихильності своїй, благають, чим скоріше вирядити до них помічний відділ, а для переправи його через Десну обіцяють збудувати в Макошинській пристані пороми... Добре так?" — питався гетьман старшин.
"Добре, щоб тільки не було запізно".
"До Карла недалеко. Пішлемо цього листа негайно. Але ким?"
В думках переходив людей, котрим міг би довірити таке важне діло. Від цього кроку може залежати все. За лист і за інструкції, які усно треба додати до нього, цар не пожалував би грошей.