У вікно було видно, як поручик показував на запряжену карету, щось говорив, потім став кричати, коли доглядач щось відповів, штовхнув його в обличчя кулаком. Старий закрився рукою, зігнувся, готовий знести і нові стусани.
Котляревський не пам'ятав, як опинився надворі, поруч з поручиком:
— Як смієте?
— Я князь Олонецький, — ковзнув той поглядом. — Поспішаю і тому — смію.
Котляревський відчував, як кров сильними поштовхами б'є у скроні і темніє в очах.
— Соромтесь, мосьпане! Ви ж в сини йому годитесь!
— Я з дорученням. Мені потрібно...
— Всім треба... Кому цікаво без потреби труситися не такій дорозі?
— Але ж кажу: треба.
— Не знаю... Поки що бачу: ви нахаба... І якщо ви, княже... — крижаним тоном продовжував Котляревський, — якщо ви ось тут, зараз же не попросите вибачення у цього нещасного... — І поклав руку на лікоть поручика. Той зблід, потяг руку до себе, але вирвати не зміг.
— Ні!
— В такому випадку, мосьпане...
Доглядач, почувши у тоні капітана недвозначну погрозу і розуміючи, чим подібна розмова може скінчитись, кинувся перед офіцерами на коліна, тягнув руки, молив:
— Панове, прошу, молю вас, пожалійте мою сивину, адже мене проженуть зі служби, якщо з вами щось трапиться, та ще з моєї вини... А куди ж я дінусь із дружиною? Не потрібно мені їхнє вибачення, ваше благородіє, — звернувся до капітана. — Я всіх відправлю. — Старий низько кланявся, а сльози, справжні сльози текли по його зморшкуватих щоках, сиве волосся розсипалось по обличчю, весь його вигляд викликав співчуття, щиру жалість. Котляревський, забувши на часину поручика, кинувся піднімати старого:
— Не годиться, голубчику, так, не годиться... Ви ж людина! Ви!.. Одначе... — Поглянув на зніяковілого молодика. — Ось — не рівня вам, пане, а людина проста, бідна... Солдат. Брав участь у Альпійському поході. З Суворовим ходив... А ви його — кулаком?!
Поручик мовчав, втупивши перед собою погляд. Не відповідав ні слова.
Сидячи вже в кареті, поряд з ротмістром — той устиг до сніданку розкупорити пляшку рейнвейну і тепер дрімав, — Котляревський докоряв собі, що так поспішливо від'їхав. Хто знає, що там нині на станції. Проїжджий князьок, може статись, поб'є старого доглядача, образить його жону, і ніхто за них слова не замовить. Всю дорогу не міг заспокоїтись. Лише на новій станції, де знов довелося ночувати, їх наздогнала ще одна карета, і він, розпитавши проїжджого чиновника про поручика, трохи заспокоївся. Виявляється, князьок нікуди особливо не поспішав; любитель пиятики, зажадав у доглядача горілки і разом з таким же проїжджим, як і сам, офіцером весь день грав у карти, дудлив горілку, а тепер, мабуть, сни бачить рожеві.
— Чого дивуєтесь, милостивий пане, така нині молодь пішла, — просторікував літній вже суддівський чиновник, п'ючи з блюдечка чай-кип'яток у прикуску. — Для батьків то як? Між тим, як видно, із достойної сім'ї отой поручик і, мабуть, маєтної. Ми, нахвалявся, володієм землями під Харковом! Ми — потомствені! Ми те, ми се...
Повечерявши, Котляревський не міг, проте, заснути і, спитавши дозволу у попутників, запалив свічку, яку возив з собою.
В баулі разом з новими книжками Карамзіна і Державі-на була минулого року видана збірка байок Крилова і його ж, переписані від руки, кілька картин із "Підщипи", чому особливо радів. Траплявся перший-ліпший випадок, і він перечитував їх, ці картини, тепер знав майже всі до останнього рядка напам'ять, міг би прочитати будь-яку сценку, був переконаний: "Підщипа" прикрасила б афішу якого завгодно театру, навіть імператорського. Між тим, цензура публікацію комедії заборонила, театри ж її не брали жоден, не кажучи вже про столичні.
Інший автор, ображений, полишений без уваги, не переставав би говорити на кожному перехресті про дику несправедливість, а Крилов, якщо хто із друзів починав розпитувати про п'єсу до того ж і співчуття висловлювати, посміювався, ставився до історії з "Підщипою" майже спокійно, навіть якось байдуже, і не відмовляв, однак — зрозуміло, лише друзям — "на один вечір" почитати досить вже розтерзаний рукопис.
Крилов довірив свою "Підщипу" і Котляревському, і не лише прочитати, але й дещо перебілити для себе. Всю ніч, читаючи і перечитуючи комедію, Іван Петрович дивувався дотепності автора, стильовій неповторності, встиг виписати три картини і ранком відніс рукопис господареві.
Якби довелось взяти у Полтаву лише ось ці дванадцять аркушів з виписками і нічого більше не встигнути, і тоді вважав би, що недаремно прожив у столиці всі .ці майже два роки. Звичайно, жаль, не перебілив всієї п'єси, не встиг... Помилку свою він виправить три роки згодом, знаходячись з дорученням у Санкт-Петербурзі. В два вечори перепише її від першої до останньої сторінки, а потім, повернувшись до Полтави, ще й поставить її... Та це буде пізніше. А поки що, прихилившись до віконця у поштовій кареті, пригадував останню зустріч з дивним, незрівнянним Крилевим.
3
Кожного разу, переступаючи поріг цього дому, відчував себе так, нібито з'являвся в часи оні перед очі командуючого з доповіддю, оглядав себе, осмикував мундир, ще раз думав над тим, що і як скаже...
Господар, обкладений за звичкою подушками і книгами, иапівлежав на низькому широкому дивані. Усмішкою зустрів гостя, простяг руки:
— Йди-но ближче, батечку, а то світло в очі — і не бачу лиця твого. Але ж блідий чому? Чи не занедужав?
Крилов потискував великими м'якуватими долонями тонку руку гостеві і повторював:
— Нездужаєш? Признавайся.
— Помилуйте, Іване Андрійовичу, я здоровий... А ось ви як?..
— Пісенька моя, голубе, скінчена. Задишка клята мучить, а так би ще й нічого... Мине, думаю, якщо... гірше не стане.
— Не стане, не повинно ж... Вам би поблизу моря пожити, в краї теплі десь під осінь перебратись... І, повірте, знаю, все б у вас минулось.
Крилов у відповідь лише усміхнувся дружньо і печально водночас, в його усмішці були і знання життя, і сердечність, і особлива, криловська, лукавинка.
Вони були майже однолітки — кожному перейшло за сорок, і тому, забуваючись іноді, звертались один до одного по-простому — на "ти", та, похопившись, замовкали; Іван Петрович навіть просив вибачення, що викликало саркастичну усмішку Крилова:
— У кого ти, батечку, подібних церемоній набачився? Чи не у китайців? То начебто у них не бував. А може, у турків запозичив?
Поглянувши один на одного, вони раптом починали весело, від душі сміятись, причому Котляревський сміявся так заразливе, що, дивлячись на нього, не міг утриматись і Крилов і, сміючись, поохкував, стогнав, витираючи високе чоло великою кремовою хусткою:
— Заморив...
З кожною новою зустріччю вони ставали дружніші, один в одному бачив саме ту людину, котрій можна довірити найпотаємніше, розповісти, над чим працюєш, що хвилює, викликає сумнів, такий не зрадить, зрозуміє з напівслова, дасть пораду від душі, щиросердно, а на випадок потреби підтримає, подасть руку товариської допомоги; а коли-не-коли вечірком, після дня нелегкої праці, з таким приємно і посидіти, про те, про се погомоніти, почаювати.
З сивими скронями і глибокими темними западинами під очима Іван Андрійович виглядав старше своїх літ, до того ж і важко дихав: давалась взнаки тучність, а можливо, і вогкувата погода. Зрадівши, проте, гостю, на часину забув про нездоров'я, всадовив його побіля себе в крісла, заметушився, подзвонив слузі і наказав негайно приготувати свіжої кави: "Вгощу тебе, батечку, питвом заморським, сиріч, кофеєм..." І, поки слуга вештався, розпитував, як живеться Івану Петровичу в столиці, чи добре беруть "Енеїду" у книгарнях, він особисто прочитав її двічі і збирається читати ще раз. Чому? "Шукаю, мосьпане, огріхи, а замість оних, з кожним разом відкриваю в ній незмінне щось нове. А що сіє значить?"
Задоволене мружачись, Крилов довго дивився на гостя, чекав відповіді, а той не квапився, ніяково мовчав.
— Не відаєш? — Шумно видихнув Крилов, сів ближче. — Якщо я бажаю перечитати книжку і кожного разу знаходжу в ній дещо нове, то, без сумніву, оная книга в деякому розумінні явище, сиріч, хай буде вам, мосьпане, відомо, предмет справжнього мистецтва, а не якесь там цвенькання. Так-с... І не кивайте, голубе, ніби нічого не розумієте... Краще ось пийте, поки гаряче.
Крилов підхопив обома руками чашку, подану слугою, і швидко став пити, злегка посапуючи. Котляревський пив маленькими ковтками, смакуючи духовитий напій.
— Помилуй боже, сперечатися не маю наміру, і все-таки перебільшуєте.
— Ніскільки, — пихтів Крилов. — Де в чому я все ж таки трохи кумекаю.
— Я не проти... Але ж... От напій — чудо. Дякую! Однак повернемось до справи... Мені ще багато працювати, а ваше слово не кличе до цього, буцім я все зробив.
— О, я цього не говорив, голубе, ні-ні. Наш брат поет мусить до останку працювати, така наша планида. І вважаю, що так і повинен робити кожний, хто поважає читача і, звичайно, працю свою.
— Ось саме про це я й хотів сказати, коли дивлюсь ваші байки... Це ж перлини!
— Негарно. Мова ж не про мене. І хто б міг подумати; Котляревський — і такий хитрун!..
Велика скромність, якою відзначався Іван Андрійович, не заважала, однак, йому прислухатис до похвали, причому дуже приємної його серцю, бо виказувалась дорогою людиною, якою вважав гостя.
Випивши ще по чашці кави, і гість, і господар помітно підбадьорились, хоч і без того були вахопдені ресідою, переказували один одному останні новини, які в ті дні займали завсідників столичних салонів І, насамперед, служителів муз.
Цими днями Котляревському вдалося побувати в Маріїнському театрі на балеті з великим Дідло. Залишаючись під яскравим враженням від побаченого, розповідав, як публіка захоплено зустрічала знаменитого артиста.
— Але, скажу вам, і є-за що: танок Дідло — справжнє мистецтво! Легкість, малюнок дивовижні.
Потім розмова перейшла на суто літературні новини. Не вірші Батюшкова, не п'єси Шаховського займали в ті дні літературні кола — багатьох вражала розпочата кілька років тому робота Гнєдича.
Микола Іванович Гнєдич — ще молодий (у дев'ятому році йому виповнилось лише двадцять п'ять), — приїхавши з Москви, де навчався в пансіоні при університеті, уже шість років жив у Санкт-Петербурзі і тут скоро став відомим як автор повісті "Моріц, або Жертва помсти" і роману "Дон Коррадо де Герера"; про ці речі говорили переважно знавці літератури, нічого особливого в їх появі не знаходячи.