Купол ліг поруч. Жужмом згребла м’який шовк до-купи. Передихнула. Знову прислухалась. Десь почувся стук. Затаїлася. Що воно таке? Може, дроворуби — тук-тук-тук! А, то, напевне, дятел! Ну, звичайно, дятел… Незабаром світанок, він шукає собі поживу. Як любили вони з Миколою цього птаха! Бути таким, як дятел, лю-бив повторювати Микола. Працювати невпинно, довбати кору невігластва, ницості, бруду, бездушності.
Згадавши про Миколу, Оленка ніби пробудилася. Серце забилося рівніше, в руках з’явилася сила. Геть страхи, геть сумніви. Чого їй боятися, за кого боятися? За тіло? Так, во-но може впасти, вмерти. Ну й хай! Вона знову стане часткою того джерела, з якого вийшла. А джерело — невмируще.
Вигребла ножем яму під сосною, запхала туди парашута. Засипала піском, зарівняла. Потім навпомацки назгрібала попід молодими соснами глиці, притрусила тайник.
Почало сіріти. Оленка поглянула на годинника. Незабаром світанок. Вона оглянула місце свого приземлення. Здається, нічого не помітно.
Рушила геть від сосни. Минула густу посадку. На краю її зупинилася. Ще треба при-вести себе в порядок. Комбінезон скинути. Закопати чи ні? А може, ще пригодиться? У че-моданчик. Туди, де рація.
Хутко перевдяглася. Залишилася в теплій сукні й жакеті. На голові берет. Пістолет у внутрішню кишеню. Так. Здається, все гаразд. Документи напохваті. Що тут у неї? Ага, це справжні. Диплом учителя. А це — "липа". Перекладач оперативного відділу гестапо. Грізна печатка, підпис. Усе в порядку.
Оленка дістала дзеркальце. Поглянула в нього. На неї зиркнули великі злякані очі. Вона всміхнулась. Якось неприродно, штучно. Ні, так не можна. Слід заспокоїтись. Оволодіти со-бою. Ти не розвідник. Ти просто житель окупованої України. Ти вірний слуга великого рей-ху. Тьху! Не хочеться, навіть граючись, думати про це, а треба.
Вона зітхнула, рушила далі. Де ж вона? Які села навколо? Як зорієнтуватись? Запитаєш… а потім потрапиш, куди не слід. Одразу підозріння.
Поміж посадкою колія в піску. Куші пожовклого зів’ялого полину. Оленка з ніжністю схилилася, одломила гілочку, розім’яла на долоні, вдихнула гіркуватий запах. Продзвеніла пісня з дідової леґенди про істину: "Ой полин, ой полин, степу сивого плин". Вона шепнула: "Вітаю тебе, любий мій, рідний. Ти — як привіт матері землі, мов ласка коханого краю".
— Милуєшся? — пролунав різкий голос.
Оленка закам’яніла. Ноги затремтіли. Якась сила хотіла штовхнути її навтікача. А ро-зум наказав: тихо, будь спокійною. Ти — сильна! Ти мужня! Ти невразлива!
Вона розігнулася. Обернулась на голос, усміхнулася.
З-за сосон бадьорим чвалом виїжджала конячина, запряжена в біду. В ній сидів кремез-ний молодий чолов’яга, в якійсь дивній формі. На руці пов’язка. Майнуло в думці: поліцай. Чоловік був вродливий, обличчя владне, гордовите. Він посміхнувся, блиснув разком білих зубів.
— Ого, яка лісова красуня! Підвезти до Глевахи?
"Глеваха", — подумки зраділа Оленка. Це зовсім недалеко від Києва. Вона добре вив-чила околиці. Тепер усе гаразд. Вдячно кивнула. Довірливо подала чемоданчика.
— Вельми буду вдячна добродієві офіцеру…
Він розплився в задоволенні. Посунувся. Чемоданчика поклав біля ніг. Кашлянувши, зиркнув на високі груди Оленки.
— З Іванівки чи що? Ньо-о!
Конячка весело махнула хвостом, побігла між деревами.
— З Іванівки, — впевнено ствердила Оксанка. Тепер вона повністю зорієнтувалась.
— А в якій справі? — поцікавився поліцай. — Куди?
— Та я, власне, з Києва, — повагом промовила Оленка. Недбало висмикнула докумен-та, подала.
Поліцай глянув на печать, штамп. Схвально кивнув.
— Добре влаштувалась. А в Іванівні хто, батько, мати?
— Тітка…
— А хто ж така? Я там усіх знаю.
Серце в Оленки тьохнуло. Вона силувано всміхнулася.
— Навряд, чи ви знаєте її. Вона недавно туди переїхала.
— Чого там. Усіх знаю, — похвалився поліцай. Раптом нахмурився, якось косо зиркнув на Оленку, на її чемоданчик, зненацька запитав:
— А ти нічого не чула про парашутистів?
— Яких… парашутистів? — помертвілими вустами ворухнула вона.
— Совєцьких! Яких же ще? — єхидно пояснив поліцай. — Сьогодні вночі викинули. Не зустрічала нікого підозрілого?
— Н-ні, — ледве витиснула вона.
"Біда, біда, — стукало серце. — Він підозрює щось. Треба діяти. Не можна так одразу лізти в пастку. Відкриють чемодан, одразу ж побачать рацію, комбінезон. Заплутають запи-таннями. Що ж робити? Що робити?"
— А ти, дівко, теж щось підозріла, — вишкірив зуби поліцай. — Як, ти не заперечуєш, щоб заїхати разом у комендатуру? Про всяк випадок. А то хто зна, довідка в тебе хоч і доб-ряча, але перевірити не завадить.
— Можна й заїхати, — з силуваною байдужістю сказала Оленка. — Тільки тоді пеняй-те на себе.
— Добре, добре! — іронічно відказав поліцай. — Та й чемоданчик твій чогось мене цікавить. Інтригує, розумієш? Дозволь поглянути?
Він зупинив конячку. Простягнув руку до чемоданчика, почав розкривати. Неприємна млость підкотилася до горла Оленки. От і все! Почалася дорога битви, одна мить, і буде пізно. Вона сунула руку за пазуху, одночасно озирнувшись довкола. Стіна лісу, густі кущі терну, туман.
Ляснув постріл. Поліцай страшно застогнав, падаючи набік. Конячина здригнулася, смикнула, побігла. Оленка задубілими руками натягнула поводи, зупинила її. Схопила чемо-данчика і, жахаючись глянути на синіюче лице поліцая, кинулася в кущі.
Ноги підгиналися, сльози котилися по її щоках. Вона вбила. Вбила людину… її вирва-ло, губи дрібно затремтіли. Припала до сосни, ніби хотіла добути в неї нової сили.
Сосна дзвеніла заспокійливо. І в глибині душі лунав нечутний голос сумління: "Стань над примарами. Світло не долається пітьмою. Готуйся до бою. Життя — то вічний бій. Го-туйся до бою!"
Оволоділа собою, рвучко кинулася вперед. Треба відійти подалі від проклятого місця. Скоріше до Києва. Може, там залишилися рідні? Звідти краще орієнтуватись.
Тіло Оленчине все ще здригалося від огиди й жаху, боляче дзвеніло в голові, а хтось внутрішній, хтось у серці, в душі владно штовхав її далі й далі, у страшний вихор життя.
НАЙКОРОТШИЙ ШЛЯХ
Лежить у руїнах Хрещатик. Чорними проваллями вікон, ніби очима черепа, світять стіни десятків будинків. Сморід пливе над згарищами. Металеві іржаві арматури простяга-ють до неба покорчені руки. Накази ґебітскомісара на рекламних щитах, колони чужих ма-шин на вулицях, облави, розстріли, ешелони з українськими хлопцями та дівчатами, що відправляються на захід, перехожі, котрі бігцем, поспішно переходять від будинку до будин-ку. Невже це ти, Києве? Чи є в тебе інше життя? Чи б’ється, хоч потаємно, твоє прадавнє серце?
Вражена, пригнічена стояла Оленка над згарищами рідної оселі. Будинок був зруйно-ваний бомбою. Поміж цеглою, мов костомахи якоїсь істоти, випиналися пошматовані бильця ліжок. Десь тут, під купою цегли й праху, поховані її дитячі стільці, шафа, книги — все ди-тинство… А може, й вони, ті, хто народив її, дав життя… Мама не захотіла кидати Києва, їхати на схід. І ось тепер… Що сталося з нею, де вона? Може, їй пощастило врятуватись?
Оленка зайшла на Сінний базар, купила на окупаційні асигнації кілька пиріжків. Снідаючи, роздумувала, куди податися, де знайти перший притулок. Одразу йти на явочні квартири небезпечно, можна потрапити в руки гестапо, навіть не приступивши до справи. Згадалася Олена Антонівна. Ба, а чому б і не зайти до неї? Якщо жива, то вона, певно, знає і про батьків. Та й притулок дасть на ніч-другу.
Провулками добралася до будинку, де жила Олена Антонівна. Крило війни не торкну-лося цього куточка: будинки стояли цілі, незаймані, чепурні. Тільки людей мало.
Знайомі облуплені двері. Оленка подзвонила. Ніхто не відповідає. Вона двічі вдарила кулаком: може, нема струму?
Двері відчинила Олена Антонівна. Уздрівши, хто прийшов, отетеріла, на мить здивова-но заклякла на місці. Потім кинулась обнімати, затягла до прихожої. Від неї пахло тонкими парфумами, на голові теліпалися папільйотки.
— Звідки ти? Як? Ну й несподіванка! Ну й радість! Заходь, моя королівно! Заходь, моя голубонько!..
Вона завела Оленку до вітальні, посадила на розкішний диван. Оленка мацнула погля-дом по стінах, уздріла портрет Гітлера. Олена Антонівна підморгнула їй.
— Треба. Нічого не поробиш. Допомагає жити…
Губи в неї ворушилися, як і колись, мов п’явки. Очі блудливо всміхалися. Вся вона бу-ла якась гидка, нудотна. Оленці кортіло встати й піти геть. Але розум, інтуїція владно ко-мандували: терпи!
— Потрапила в оточення під Харковом, — сказала вона. — Пережила трохи в добрих людей, а потім не витерпіла, вирішила вернутися. Бо куди ж мені тепер? Може, десь влаш-туюсь на роботу… учителькою.
— Хм. Учителькою? — іронічно посміхнулася Олена Антонівна. — Кому тепер потрібні вчителі? Еге, а ти була біля свого будинку?
— Була, — схилила голову Оленка. — Бачила все… тільки не знаю, що з ними? Чи живі?
Олена Антонівна опустила погляд долу, зітхнула. Поворушила губами, витерла хустин-кою кутики очей.
— Нема її. Пряме попадання. Він залишився живий. Запив, допився до білої гарячки. Ну, ти ж знаєш його… А тут німці. Причепився до якогось німця, лаяв його з п’яних очей. А той, не довго думаючи, бахнув. Кричить: партизан! Казали мені сусіди, поховали його. Де — не знаю.
Оленка слухала тупо, майже не реаґуючи. Що ще може додати до її горя ця скорботна новина? Чим переповнити чашу суму, яка вже давно перехлюпує через край?
Господиня одну мить посумувала для виду, підвелася, поплескала Оленку по плечу.
— Ну, не будемо горювати. Мертвому — мертве, живому — живе. Розмовами тебе го-дувати не буду. Є їжа солідніша. Зараз приготую. Ну-ну, не переч. Бачу, очі світяться, як у голодного вовка. Тепер з харчами туго.
Вона війнула перед очима Оленки розкішним шовковим халатом, кинулась до кухні. Оленка оглянула стіни. Побачила свій фотопортрет. Довоєнний. Чому він тут? А поряд ще зображення — з десяток гарних дівчат. Русявих, чорнявих, яснооких і чорнооких, з косами і модною стрижкою. Що це за галерея? Навіщо?
Олена Антонівна хутко повернулася назад, несучи в руках сковороду з яєчнею, білий хліб і масло на підносі. Олена судорожно ковтнула слину. Як давно вона не їла такого! Запах свіжого хліба лоскотав ніздрі. Не чекаючи запрошення, взялася до яєчні.