Переказ говорить, що діти Гонти вчились в уманській Базіліянській школі і таємно, при сприянні матері були навернуті до католицтва.
У поемі Шевченка (який у даному разі посилається на свідчення Павла Младановича, який вчився разом з дітьми Гонти і врятувався від смерті із своєю сестрою Веронікою) ця обставина описана таким чином. Коли Гонта разом із Залізняком розпоряджався страшними шаленствами, гайдамаки підвели до них ксьондза і двох хлопчиків. Ксьондз, звертаючись до Гонти, сказав: "Гонто! Це твої діти? Ти нас ріжеш — заріж і їх: вони католики. Чого ж ти став? Чому не ріжеш? Заріж їх, поки вони маленькі, а то виростуть і заріжуть тебе".
— Вбийте його! — закричав Гонта до гайдамаків — а цих собачат я своєю рукою заріжу. Кличте громаду. Признавайтесь (до дітей), що ви католики.
— Католики, — відповіли діти, — тому що нас мати…
— Мовчіть! Мовчіть! Я все знаю! — вигукнув Гонта.
Зібралась громада.
— Мої діти — католики, — сказав Гонта. — Щоб не було зради і поговору, панове громадо, я присягав, брав свячений ніж, щоб різати католика… Сини мої! Чом ви не великі? Чом ви ляха не ріжете?
— Будемо різати, тату!
— Не будете! Не будете!.. Будь проклята мати-католичка, що вас породила. Чом вона не втопила вас до сходу сонця? Менше було б гріха, ви б умерли не католиками. А тепер, сини мої, горе мені з вами! Поцілуйте мене, дітки, — не я вас вбиваю, а присяга.
Махнув ножем — і дітей не стало. Попадали зарізані і, вмираючи, белькотали: "Тату, тату, ми не ляхи".
— Поховати хіба? — питають.
— Не треба, вони католики… Сини мої! Чом ви не різали? Чом не вбили мати, прокляту католичку, що вас породила?
Сказавши це, Гонта взяв Залізняка, обидва пішли уздовж берега і кричали: "кари — ляхам! Кари!"
І карали!.. Страшно, страшно
Умань запалала,
Ні в будинку, ні в костьолі,
Ніде не осталось —
Всі полягли… Того лиха
Не було ніколи,
Що в Умані робилося:
Базіліян школу,
Де учились Гонти діти,
Сам Гонта руйнує:
"Ти поїла моїх діток! —
Гукає, лютує: —
Ти поїла невеликих,
Добру не навчила!..
Валіть стіни!" Гайдамаки
Стіни розвалили, —
Розвалили, об каміння
Ксьондзів розбивали,
А школярів у криниці
Живих поховали.
Незважаючи на те, що ця криниця була глибокою до двохсот сажень, вона була забита трупами. Дітей же своїх Гонта, розшукавши вночі між купами вбитих, виніс таємно за місто і поховав. Недивно, що коли усі гайдамаки бенкетували, завершивши свою страшну справу, тільки Гонта, кажуть польські письменники, сумував і далеко не був щасливий перемогою своїх товаришів.
Більше доби перебували гайдамаки у такому сп’янінні. За свідченням одних письменників, полегло в Умані до 18.000 вбитих і замучених різними муками жертв народного озлоблення. За іншими — в уманській різні загинуло до двадцяти тисяч. Тільки під кінець, втомившись від жорстокостей, гайдамаки "почали вгамовуватись і пощадили решту мешканців, постановивши охрестити і навернути їх до православ’я шляхом обряду, колись поширеного, — трикратного занурення у святу купіль". Подібна пощада надана була і дітям Младановича, яких навіть дозволили вивезти з Умані. "10 числа перед півднем, — говорить Вероніка Кребс, — почули ми (у казармах) голоси козаків, які говорили, що прибули Залізняк і Гонта і наказали відшукати дітей Младановича. Я майже зраділа цій долі, думаючи, що прийшов мій останній час… Коли ми вийшли на вулицю, то побачили Гонту верхи на коні, а біля нього якогось старого селянина, що низько вклонявся йому і цілував ноги. Гонта, побачивши нас, сказав йому: "Ось тобі двоє собак — бери їх". Залізняк, який теж верхи стояв трохи на відстані, наказав підвести нас до себе. Довго дивився на нас мовчки, і я роздивилася, що він русявий, великого зросту, гарної зовнішності і одягнений у багатий польський костюм. Той же старий поселянин підійшов до нього і, цілуючи у ногу, щось йому казав. Залізняк сказав лагідно, звертаючись до Гонти: "То що, пане воєводо, подарував тих дітей?" Гонта відповів: "Нехай беруть, до біса", і, звернувшись до старого, сказав: "беріть їх собі, бо й пан Залізняк просить, щоб їх вам подарувати". Почувши це, старий ще раз вклонився, взяв нас за руки і, пробираючись через купи трупів, довів до свого возу, де сидів другий старий, трохи молодший за першого. Нас посадили на віз, який поїхав досить швидко. Коли ми виїхали у поле, наш путівник сказав: "Мої бідні діти, Бог з вами, не лякайтесь — я осадчий з Оситни, а то мій брат". Так нас привезли в Оситну, де й перевдягли у селянський одяг. Вдень ми ходили з селянами у поле ніби на роботу, а вночі ховалися в очереті. Добрі визволителі наші ще боялися селян, частина яких перейшла до гайдамаків. Два дні потому прийшов туди молодий вчитель мого брата Павла, Хмелевич, який врятувався тим, що перевдягнений козаком, никав містом з гайдамаками, і тому мимоволі був свідком усіх жахів. Він мені розповідав, що бачив, як багато мертвих тіл кидали у згадану вище криницю перед ратушею, і що там же опинились і тіла нещасних ваших батьків".
В історії пугачівщини є такий примітний факт, що селяни вельми рідко рятували своїх хазяїв від помсти пугачівців: так, бували випадки, що селяни з любові і жалю до "доброго пана" ховали або його самого, або його дітей, перевдягаючи у селянську одіж, іноді селяни вимазували паничам лице і руки, щоб вони не виділялись серед селянських дітей. Але, повторюємо, таке траплялося дуже рідко, тоді як зворітні випадки відбувалися на кожному кроці: то панну, яка мало солі давала своїм дворовим, сікли до крові і побиті місця посипали сіллю; то вичавлювали у вагітних дворянок їхніх "дворянських виродків"; то вішали поміщиків за члени, з допомогою яких вони особисто зловживали своєю владою. Таких обурливих прикладів пугачівщина налічує так багато, що перелік їх і стомлює, і зневажає моральне почуття людини. Цей самий обурливий бік яскраво виступає і в історії гайдамаччини, а особливо в уманській різні. Та останнє уособлює особливе явище, що відрізняє її від пугачівщини.
У пугачівщину російська людина, залучена до загального народного руху, виступає тільки як селянин по відношенню до поміщика, і тому на поміщику, як і на будь-якому представникові влади, зганяла усі свої життєві незгоди. Рухом південноросійського народу під час уманської різні керували складніші моральні мотиви: південно-російський народ ставив себе не тільки у стан селянства по відношенню до поміщика, а й у стан росіянина по відношенню до поляка. Ось чому в історії гайдамаччини нас вражає таке явище, якого не помітно в історії пугачівщини. Коли українець стикався з поляком, як з поляком і латинцем, або з євреєм, як з христопродавцем, він був невблаганний і озлоблення його здавалося ніби безглуздим. Тут йшло вичавлювання дітей з материнських утроб, биття немовлят об каміння, кидання юних студентів базіліянської школи живцем у глибокий колодязь, вішання поляка, єврея і собаки на одній балці. Проти поляка і єврея тому йшли і жінки з лопатами і серпами (z ozogami, nożami, rydtami, serpami). Та коли українець стикався з поляком як з поміщиком, він був милостивішим до нього, ніж великоросійський селянин до свого пана у пугачівщину. Факт, вартий уваги. У XVIII столітті поляк як поміщик був добрий до свого селянина і — як ми вже відзначали — не зрівняно добріший за українського пана і старшина до свого брата українського селянина. У першому випадку виявлялося чисто національне та історичне, хоч, можливо, не зовсім логічне озлоблення. Через те гайдамак, не будучи селянином, а вдаючи з себе щось на зразок козака, був невблаганнішим до поляка, ніж селянин, піднятий у гайдамаччину спільним рухом. Гайдамак мав справу тільки з поляком, тоді, як селянин — із поляком, і з поміщиком, і як поміщика він щадив поляка і при можливості рятував його, що, здавалося б, зовсім не гармоніювало з загальним народним настроєм того часу.
Ось чому для нас стає цілком зрозумілим, при такому пристрасному напруженні національного почуття, як в уманську різню, південно-російський селянин насмілюється цілувати ноги у розлючених Гонти і Залізняка і просить пощади дітям Младановича і Рогашевського. Ось чому у Черкасах гайдамаки покарали смертю свого товариша за те, що він вбив черкаського губернатора, якого усі називали "добрим паном". Дітей Рогашевського врятував козак з села Градзієвого. Це село було дане Рогашевькому в оренду, замість платні, і за доброту Рогашевського як поміщика козак з його маєтку врятував його дітей, ризикуючи сам бути заколотим гайдамацькими піками. Дітей Младановича врятував осадчий з села Оситни, яке також було дане Потоцьким Младановичу замість платні. Осадчим (засновником) називався звичайно той з селян, хто першим сів на вільні поміщицькі землі, а таким Осадчим і був той селянин, який вимолив у Залізняка і Гонти дітей свого "доброго пана", на знак вдячності за його добро.
Коли Залізняк і Гонта стали вже повними і самовладними власниками Умані, а разом з нею і всієї польської України, вони почали здійснювати свої честолюбні плани і закінчувати ту справу, за яку було пролито стільки сліз і крові. У визволеній з-під польського панування Україні треба було призначити нових начальників, ввести нові порядки і встановити уряд, якщо не постійний, то тимчасовий на місці скинутого польського державного ладу. До цього начальники заколоту взялися негайно. Коли різня у місті закінчилася і вже не залишалося жодного з поляків чи з євреїв, крім неофітів — жінок і дітей, козаки і гайдамаки зібрали усе живе населення Умані, і в ратуші урочисто обрали новий уряд. Під грім гармат, рушничну пальбу і вигуки юрби Залізняк був оголошений "гетьманом і князем Смілянським", а Гонта — уманським полковником і російським воєводою на місце Потоцького. Козак Уласенко, який був тарговицьким сотником, призначений губернатором Умані на місце вбитого Младановича. Інші козаки дістали призначення, відповідні їхнім заслугам у кривавій справі винищення поляків і євреїв, і, як висловлюються польські письменники, той з них дістав найвищу посаду, хто найбільше здійснив вбивств. Між наближеними до Залізняка і Гонти особами були: жаботинський сотник Мартин Білуга, який, як ми бачили вище, водив ринком у Жаботині губернатора Вичалковського і говорив, що "не одного тепер ляха голова поляже", уманський сотник Ярема Панко, якого Младанович перед смертю просив пощадити, балтенський сотник Попатенко, запорожець Шило, перед яким так принижувався черкаський губернатор запорожець Семен Неживий, колишній гончар, який дав собі слово хоч день, а побути паном, Швачка і врешті Журба і Мотилиця, яких п.