Шажок упав прямо в Кирильцеву ложку. Він навіть аж здивувався.
— Ов!.. Дивись ти — само впало...
З кашею упоралися швидко. Були такі, що й про три шажки виудили і тільки малому Сергійцові ні одного не попало. Бо воно бере там по три зернини зверху. Поки була каша в горщику, то воно ще надіялося. Але як ложки почали вже чиркати дно, скривився Сергійко. І плакати сором — і невидержка ж.
Тарас показав Гончаренку очима на Сергія. А Йван хлопець понятливий.
— Сергійну! Дивись яка муха літає!
-Де?
Мале підняло голову, зоставивши ложку в горщику. Гончаренко зручно поклав одного із своїх шажків у ложку малому.
— Де муха?
— Та вже полетіла. Здорова така...
Мале потягло ложку, а там шажок. Личко просвітліло, очі засяли.
— Сазо-ок!.. — протягло зрадуваним голосом та так і завмерло.
Каші кінець. Совгирь командує на молитву. Хлопці встали й прогули гуртом потрібні слова.
— А тепер зав’язуйте Тарасові очі, а горщик ставте на середину хати.
З галасом кинулися хлопці до Тараса. Затягли очі так, мов люшню розтріскану зв’язували. В руки дали палюгу, тричі обкрутили на місці.
Але тут сталося шахрайство. Совгирь, підморгуючи хлопцям, прийняв горщика із середини хати й поставив за піч. Хлопці аж давляться від сміху. Тарас стояв хвилину й пробував орієнтуватися. Надумався, розмахнувся — тарах об піч!
Грім реготу розітнувся по хаті, а в ньому густі хвилі Совгиревого голосочку.
Тарас поправився й з усієї сили луснув по ніжці стола.
Тут уже не регіт, а виття якесь, стогін пішов по хаті. Хлопці тупотіли ногами, качалися по землі. Деякі аж посиніли від реготу.
Третій раз Тарас просто свиснув палюгою в повітрі, замалим не зачепивши хлопців по носах. Совгирь, як хлопчик, скочив до печі, схопив горщика й поставив серед хати. Тарасові розв’язали очі й показували пальцями на горщик.
— Ось же ж він, ось! Він же тут-о й стояв увесь час! А ти гепав об стіл.
І реготали безудержно. І Тарас разом із ними. Совгирь командує.
— Нехай горщик тут постоїть, а ти, Тарасе, жени усіх до води. Хлопці знають уже, що це означає. Один ірже як кінь, другий реве як корова, третє мекає козою. А Тарас розмахує тройчаткою й виганяє усіх надвір чи, властиво, на вулицю.
Галаслива юрба, з якої несуться такі надзвичайні крики, зупиняє увагу кожного.
— Тю!.. Що воно таке? Орда наступає чи що? Куди ти оцю отару женеш, Тарасе?
А Совгирь іде ззаду, високий, дебелий та тільки задоволено посміхається.
"До води" — це лише церемонія, бо хто б там ту воду пив. Удавали, що п’ють, наслідуючи манерою пиття ту животину, якою себе уявляли.
Таким само манером відігнав Тарас стадо назад до школи, але до самої хати ніхто не пішов — усі зосталися надворі. Бо тож зараз змагання — горщика розбивати.
Тарас пішов до школи по горщик, а хлопці почали узброюватися в паліччя.
Совгирь розпорядився поставити горщик далеко, щоб не зразу розбити. Починала малеча. То деяке й до горщика не докине.
Потім старші хлопці почали влучати. Аж свистить у котрого палюга, а горщик, клятий, стоїть, як зачарований.
Бабуся якась ішла, зупинилася. Дядько на ворота сперся, дивиться любовно. Д тут уже страсті розгорілися: наввипередки шпурляють один перед
другим. А горщик мов дражнить — стоїть собі, гемонський, та наче аж сміється.
Закінчилося все несподівано. За плотом сидів дурний Омелько. Це був парубок не в собі ума. Ходив і зиму й літо босий, обідраний, але лиха нікому не робив. Дадуть попоїсти — з’їсть, а не дадуть — не попросить, тільки дивиться жалібно.
Отже він сидів чогось за плотом і придивлявся. Потім щось, очевидно, мелькнуло там у темній його свідомості. Потихеньку витяг колячку з плота, намірився — та як швиргоне! Горщик розлетівся, як дим, мов його й не було ніколи. Омелько зареготав у все горло, й сховався у бур’яні.
— Чортів дурень! Нащо ти розбив? — кинувся хтось із дужчих хлопців і хотів Омелька бити, але другі зупинили.
— Не займай. Ну що ти з нього візьмеш?
Вернулися до школи, посиділи ще трохи, жваво ділячися враженнями. Згодом Совгирь одпустив усіх додому. Празник скінчився.
XXX
Вже наступного дня Тарас узявся до великої й премудрої "навуки" — писання. Він тепер не псалтирник уже, а вже рекомий скорописець. Таких на всю школу було два чи три, та й ті значно старші від Тараса.
"Навука" письма справді була річчю трудною. Почати з того, що не було паперу. Діти бачили його тільки в тих книгах, по яких училися. Корчмар часом привозив до корчми кілька аркушів, але продавав їх цілий рік — бо кому воно здалося?
Потім не було чорнила. Совгирь знав секрет робити "атрамент" із купоросу, галясу й орішків дубових. Чорнило було густе й його дуже хвалив отець Григбрій, уживаючи для метрикальної книги та немудрої переписки парафіяльної.
Але то чорнило тільки для батюшки. Хлопці ж писали на чорних дерев’яних таблицях. Совгирь їх умів робити дуже добре. Витискав на такій дошці постійні графи, а потім закурював димом березової кори. Дошка починала блищати й здавалася політурованою. Робив дірочку вгорі, засилював туди шнурочок — і дошка готова. За певну мзду учень діставав таку дошку на власність, і то вже його було діло берегти, щоб дошка не тріснула та не покоробилася.
А замість чорнила уживалося білило, тобто просто крейда, розбовтана у воді. Крейда скоро осідала в каламарчику, отже кожний раз, вмокнувши перо, доводилося каламарчика отого струшувати.
Наука письма відбувалася в той спосіб, що Совгирь у верхніх графах дошки писав літери, а хлопці копіювали, бо ні прописів, ні загальної шкільної дошки тоді не було.
Пера, само собою, були гусячі, й їх уже можна було купити у корчмі: на дверях висів цілий пучок. Отже у кого не малося своїх гусей і хто не встиг підскубти чужого гусака, той міг собі купити перо у корчмі. Тарасові й купувати було ні з чого, отже доводилося здобувати полюванням на чужих гусей.
Наука письма йому давалася легко. Навіть найтрудніші літери як от, скажім, Д, або Ф виводив не тільки правильно, а й красиво.
Паралельно з успіхами в письмі відбувалися й успіхи в церковнім читанні: Совгирь дозволив Тарасові прочитати псалтиру.
Коли вперше вийшов Тарас на середину церкви, він увесь тремтів від
нервового напруження. В шкільному псалтирі були менші літери, а тут великі, отже рядки стояли не там, де їх звикло бачити око. Потім тропарі, кондаки підряд — як їх знайти?
Тарас розгубився. Книга ходором ходила у нього в руках, і він нічого не бачив у ній. Перспектива привселюдного сорому — мовчання серед церкви з книгою в руках — зовсім прибила Тараса, й він, може, й справді осоромив би своє село на весь світ, але тут прийшла йому на поміч надзвичайна його пам’ять.
Він держав книгу в руках, мов дивився навіть у неї, але нічого не бачив і читав з пам’яті:
" .Серце моє смятеся... оставімя сила моя... і світ очію моєю і той нєсть со мною"
І це схвилювання, нервове напруження зробили те, що Тарас прямо таки чудово прочитав псалтиру. Аж люди помітили, й батькові, виходячи з церкви, дуже приємно було чути похвали своєму синові. Навіть старий Посяда, який ніколи, мабуть, нікого не хвалив у своєму житті, навіть він, зіходячи з папереті, звернувся до Григорія:
— Це твій сьогодня читав?
**— Та мій же, — з робленою байдужістю відповідав дядько Григорій.
— Гарно читав, гарно... Це вже й я скажу, що гарно. Ти б його по духовній часті пустив. Що ж — бували... бували й з нашого брата добрі священики... бували.
Ця думка ніколи не приходила в голову дядькові Григорієві, але тепер стала для нього цілим відкриттям. А що якби й справді?..
Хлопець — понятливий, що якби добитись у попа дозволу віддати хлопця у бурсу? Не святі ж горшки ліплять... Хоч воно й високо — на попа заглядати, хоч може й не піп, а всячесько ж на дяка вивчиться і то не буде нашого кріпацького ярма тягти. А там, може, сподобиться на диякона, а там... усе ж у руці Божій... може й...
Мрії дядька Григорія не сміли посягати далі. Але думка ця засіла йому в голові. Правда, нікому не звірявся з нею (щоб не висміяли), тільки сам носив і пестив її у душі. Зрештою мав час — Тарас же іще такий малий.
А доля готовила дядькові Григорію ще одну радість за сина. Діло було так.
XXXI
Совгирь, як йому й належить, ходив читати по мертвому. Іноді, з цікавості, ходив з ним і Тарас. Одного разу пішов так собі, подивитись. Люди попалися гостинні, Совгиреві по чарці та по чарці — і набрався мій дяк, як, май груш. На лиці вдоволена посмішка, на душі легко й гарно, благость така знисходить —тільки от язик, клятий, чомусь не повертається. Він то й повертається, але читає зовсім не те, що написано у книзі: "Блажен муж, іже до церкви недуж, а до корчми чимдуж" і т.д.
Хтось із старших узяв книгу з рук Совгиря й тикнув у руки Тарасові.
— На, читай краще ти. А то твій дяк дочитається гляди...
Так Тарас уперше доступив до отої важної функції — читання по мертвому. Як бачимо, цілком випадково.
Читання йому далося. Голосно, бадьоро, молодо, звучно почав відчитувать стих за стихом. Сонні баби попідіймали голови. В хаті все оживилося, аж покійник
наче трохи повернув в’язи: а хто ж то воно так гарно наді мною мита?
" ім же образом желаєть ялень на істочники во дния — сі це желаєть душа мояк тебі, Боже... Возжади, душе моя, к Богу кріпкому, живому, корда же приіду і явлюся к лицю Божію!.
І так сторінка за сторінкою, псалом за псалмом. Якийсь захват підіймав Тараса, й було йому радісно.
Але це так поки вертілися люди в хаті. Та от один по одному порозходилися сторонні, свої пішли спати до другої хати. Совгирь давно угобзявся, хропе на лаві — і Тарас зостався сам-на-сам із мерцем.
В хаті тихо. Свічки потріскують. Страх, мов мороз під кожух, забирається в серце Тарасові... Боїться глянути не то в лице мерцеві, а навіть взагалі куди глянути, окрім книги. Умисне підіймає голос, старається твердіше вимовляти слова, але сам помічає, як голос його тремтить і зривається.
От уже Тарас чує, що весь дрижить, от уже він думає про втечу і зупиняє його тільки думка, що поки відчинятимеш двері, то мертв’як стрибне й схопить за полу.
Та, може, й не подивився б Тарас на це, швиргонув би святу книгу й дав дьору, але...
На печі лежав дід. Йому не спалося й він із задоволенням слухав, як Тарас читає. Знайомі слова знайомих молитов, що звик їх чути рапавими, як вони виходять із смердючих уст перепитого дяка, звучали тепер, як музика, як справжня молитва.
А потім дикція.