А бородань не входить; не може ніяк.
Подумав тоді хлопець: "Такий наш тато був слабий; ми б до хати ввели, якби раніш побачили".
Він вчепився Петрунові в рукав і підсобляє рушати до дверей і через сіни, і аж до ліжка довів, де той ліг, мов тяжко хворий. Увійшла його жінка, маючи зілля на руках, і загомоніла з порога:
— От і прийшов! От і добре, а я вже сон стратила: все жду — прислухаюся.
— Прийшов, та бачиш, який: не ввійду в хату, — хлопець тягнув.
— Аби дома був, і поправишся.
— Мені б трохи хліба. Ось, візьми гроші, всі, що зосталися, піди, де-небудь купи: хоч трохи. Бо пропадаю. Взяла вона гроші і, виходячи, попросила Андрія:
— Побудь тут, — я скоро вернуся!
Пішла і довго не було її. Чоловік дрімав. Коли ж вернулась вона, то тримала пляшку, в хустині загорнуту.
— Що це? — відкривши очі, спитав Петрун.
— Не бачиш хіба: горілка.
— Як, горілка? Навіщо мені?
— Випий, так радять. Більше нічогісінько в продажі нема! Тільки горілка.
— Мені хліба, бо гину, а ти горілку принесла,— навіщо?
Жінка мовчить.
— Навіщо ж гроші перевела, останні?! — гірко докоряє Петрун.— Голодному випити її, зразу смерть, як від отрути.
— Так нічого ж нема ніде в цілому селі, — відказує жінка, — хто вертається, всі беруть горілку, кажуть: помагає, бо хлібна. А при дорозі, біля сільради, двоє мертвих лежало, мати і дитина. Мабуть, вони здалеку. Кропива пожована в роті, в неї і в дитини, від того потруїлися. Зразу видно: такі доходяцц, що їм би ні хліб, ні молоко вже не згодилось. А горілка ж не з кропиви, — вона з чистого хліба!
— Всі мруть і мені пора, — промовив Петрун.
— Підождіть, я принесу скибку! — сказав хлопець.
Він вернувся додому і, розв'язавши торбинку знов, почав ножем розміряти на скорині: скільки кому. Спершу поділив на три рівні частини; потім передумав, бо матері належить пайка найбільша, а сам з'їв недавно шматок і має останок коржа, через те зоставить собі окраєць. Врізавши хліба, знов загортає в папір і виносить під пахвою.
Коли прийшов до сусідів, господиня обмивала моркву, а Петрун їв; їв жадібно, хрумкав і затинався. Побачивши хліб, так і простягся десятьма пальцями по нього. Взяв і все примовляє:
— Оце спасибі, хлопче, спасибі, ти пожалів мене! Я чую: з'їм хліба, хоч скибку, і видужаю. Горілка і морква не поможе. Хліб — це мені лікарство. Ну, спасибі, — колись і я тобі поможу!
Справді він споживав хліб, як цілющу живність, тримаючи обома долонями так, що ні крихта не просипалась додолу; скінчивши, сказав:
— Слава Богу, я з'їв хліба!
Став тихий, зразу ліг і зразу запався в нерушимий сон. Коли хлопець виходив з хати, господиня дала декілька морквинок. Тільки він за поріг виступив — згриз їх, як заєць: такі смачні! Навпростець прокрадаючись, поніс лист до Кантариків. Крізь двері, трішки прочинені, видно немічних старих, що сидять біля стола.
— Доїмо замішку, — обзивається дідок, — і так мені буде, як Олефірцеві; його внуки розказували... Гуділа хуртовина, а він лежав на холодній печі і думав словами вголос: от якби вийти на дорогу і побачити мішок грошей, цілий мішок, по п'ять карбованців бумажки; і купити всього: печеного хліба, білого і житнього, і борошна — пекти млинці, і м'яса телячого — в борщ або смажити, і тараві, молока, цукру і всього, всього... Олефірець думав голосно, а голодні внучата сиділи на полу і слухали, як він перебирав добрі харчі. Так він і вмер.
Бабуся промовила:
— Доїмо щавель з тирсою, тоді — все.
— Коли б продержатися кілька тижнів і дістати молодої картоплі, ми б вижили...
— Біда, всім біда, і годі! — сказала стара.
— Або на Вороніжчину, виміняти борошна й олії.
— Міняти нема на що.
Дід ліг на ослін і, стрепенувшися, важко зітхнув і задеревів.
— Що тобі?! — скрикнула стара, але встати неспроможна: пробує з натугою і зразу ж, здригнувшись, хилиться головою на стіл і осувається — перекидаючи стілець, падає на долівку.
Хлопець, що вже бачив покійників, зміг визначити в думці: "Вмерли! Обоє!" — але, як попереду боявся зайти в хату, то тепер жахливо перелякався з несподіванки, аж плечі тремтіли. Впустив лист коло порога і тікав. Йому здавалося: сам від кволості впасти мусить і вмерти на місці — в одну мить.
Після того дня страхався підходити до чужих дверей. Здичавів, бувши весь час наодинці. Дожував корж і хліб, спліснявілий весь.
Між бур'янами ввижався дід з каменюкою і ніби шелестів шепотом крізь тишу: "Тут не ходи, бо заріжуть!" Як звірик, став хлопець чуткий до шумів і від кожного тупоту чужих кроків потихеньку віддалявся в хащі, уникаючи всіх.
Випивав колосся, що почало наливатися; розсмакувавши, зрадів дуже! — цей харч не вадить. До колгоспного поля підповзав непомітно і швидко, мов ящірка. Скоро шанька, туго прив'язана при боці, вже віддувалася і набирала ваги, — тоді сіренькою тінню він зникав серед бур'янів і нехворощі.
Зернини ставали смачніші і споживніші, коли смажити на бляшаній накривці, хоч потім під грудьми дере. Наївшися, він швидко запивав водою, але від того обважнювало живіт. Зварив воду — і враз полегшало після пиття. Спробував кашу зготувати, але вона розлазилася і підгорала; хоч і в такому вигляді — їстівна.
В покинутій садибі натрапив на торішню грядку: трохи бурячків, перемерзлих і дрібних; видно, господарі виїхали і вона зосталась невибрана. Викопав ломачкою і переніс додому: про запас.
Голодуючи без кінця, запопадливий став і пожадливий на знахідки, а також дивно гострозорий до них, мов птах. Нічого проз очі не пропускав, де що траплялося: чи торішня макова комірка, коли зломлена застряла в траві, чи стара сливова кісточка: брав і приховував на дворищі або в хаті. Іде, ніби не придивляючись, проте, вже з інстинкту, збуреного бідою, помічає навіть потлілі зернини на землі.
Не хотів нікуди з села відбігати — боявся, що тільки він помандрує, якраз тоді мати вернеться і, не заставши його дома, знов поспішить на розшуки. На столі весь час лежав аркушик:
"Мамо, я тут, зараз прийду!"
Журився невиразимо, що немає мами і немає. Згубив дні, ждучи, і не знав, коли будень, коли празник. Навколишній світ став весь як одна сторона: чужа і ворожа, а він, Андрій, і його мама, і сусіди, що живі тримаються, — друга сторона, в якої втрачено мир з першою; треба стерегтись на кожному кроці.
Одного ранку хлопець ворушився між бур'янами в садибі, шукаючи решток старої городини. Серед зарості, серед гичі — потворної і жорсткої — побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині. Вириваючи бадилля, він захопив також листочки м'яти, — вмить пронісся могутній і таємничий пахощ: такий милий!.. Мама завжди збирала м'яту і від того хустка її проймалася чародійним духом, незабутнім довіку. Хлопець мало не заплакав від спомину.
Продзвенів джміль, білявий і дрібний, але з гарною мелодією — кращою, ніж від сопілки. Довго на сторони віявся, і невідомо де була його домівля. Раптом, коли хлопець вирвав кущ мишію біля горбика, знизу сотнею голосів задзижчало: в гострій тривозі.
Через хвилину з'явився другий джміль — з дверей, що темніли в сіро-брунастій траві. Кружачи, розглядав горбик, мов інженер або архітектор, посланий від управи міста обстежити шкоду, заподіяну землетрусом. Спершу гудів довкруг свого порога, потім — далі і далі: над лисиною, звідки вирвано мишій, натрапив на свіжі листки і, вплутаний між ними, впав додолу. Деякий час метушився при землі; злетів і, серед стеблинок, подзижчав — подряпався лапками. Трохи ліз, трохи крилив, поки вибрався наверх, тоді знов покружив широко. Мабуть, не знайшовши надто загрозливої зміни на світі і вияснивши, в чому справа, вернувся в гніздо: повідомити співгромадян.
Хлопець пожалів убогі істоти і відійшов, не розорячи їхнього життя.
Того ж дня, коли обмив тарілку і поставив на ослінець до відра, — перед очима спустився з стелі павучок; малий, мов мачинка. Побув на вогкій поверхні тарілки і знов подався в височину; дрібно перебирав лапками: змотував незриму ниточку.
Все частіше відчував хлопець, що в світі не сам. Почав пильно приглядатися до кожного існування: метеликів, жучків, мурашок. Наймиліші птахи — такі чисті і швидкі, жваві, пильні і обережні; вони належать височині, де нема бруду, а тільки блакить, хмари, сонце, дощ, блискавка, райдуга, вітер. І також мають голос, що ніби прозорий; обзиваються одні до одних, і від того висоти перестають бути такою німою пусткою, як низький обшир села в бур'янах.
Пташки, мирно погойдуючи галуззя, креслили дзвенющі рисунки окликів; перелітали між листками, барвіючи пір'ям, і обкидали круги над решткою саду, що обернулася в невеличкий пташинник. Там зачали звивати гнізда. Хлопець боявся, що вони покинуть свою оселю, коли відчують його доторки або часто бачитимуть його поблизу. Віддаля спостерігав: як вони через певний час вертаються до гнізд і господарюють.
Одночасно ж прикрість затьмарила життя на багато днів. Він підповзав до колосків, за звичкою — сам, окремо від всіх. Але шукачів набиралося все більше, коли зерно почало дозрівати. Також зиркання і напади сторожів ставали гостріші і лютіші. Одного дня, коли знов зловлено "колоссяника", два його співучасники задихано проповзли мимо хлопця і, спинившись перевести дух, стиха повели розмову, що чорною журбою обгорнула серце.
— Скидан пропав!..
— І вчора судили одного: десять років дали.
— То зарізі
— Слабий він, як і Скидан, десять літ йому — труна в сибірській кризі.
— Нещасний Скидан...
— Сторожі нахвалюються, що всіх переловлять.
— Чого ж? Вони здоровіші.
— І то дивися: за жменю колосків, наших же колосків — могила. Де це видано?
— Уже не наше.
— А так; уже — бісове!
— Бісове чи совітове: все напасть.
— Взяли харч і душу беруть.
Дядьки проминули, а хлопець принишк до сірої крихкуватої і легко порозколюваної поверхні землі, при корінцях пшениці: серед її струнких рядів, ними притінений, під колосками, що многістю похилялися і шелестіли.
"Хто ж тепер витримає в лагері десять років? — жахається хлопець. — Я вмру".
Виразно уявляє морозні сніговища, де женуть людей, зовсім хворих, приречених на загибель після голоднечі. З того часу подвоїв обережність. Супроти всієї ловити на людність по широкому степу, в пшеницях і житах, скрізь прибувало не менше виснажених, а щотижня більше.