Він приказував, уже й вирушивши в путь:
— Нащо наш князь задумав таке багатство погубити? І яка мзда буде йому, коли гроб мертвого обкувати? Неправедно здобуте, неправедно й зужите буде.
Нарікання бояринове наштовхувало, певне, Нетрила на думку трохи урвати з того, що мав би оберігати від нападів і пограбувань. По дорозі подохли їм коні, Петрило намовив Василія взяти частину срібла для купівлі нових коней і на потребу людям, геть виснаженим поневіряннями. Потім напали на товар таті, обідрали на всіх порти, забрали майже все срібло й золото, десь зник і Петрило. З'явився лиш перед Черніговом, напоїв боярина, вмовляючи того, що все залагодиться якось по прибутті в Київ. Боярин сів на коня, та впав і розбився так, що не годен був рукою двигнути. Петрило вклав його в насад і по Десні та Дніпру привіз до Києва. Коли стояли на Почайні, приїхав туди князь Юрій, який уже був у Києві з дружиною, побачив Петрила і вельми здивувався такій зустрічі; коли ж його колишній дружинник, сумно позираючи на князя, розповів про злигодні, яких зазнали вони з боярином Василієм, Долгорукий опечалився і почав думати, як помогти бояринові, що так постраждав безвинно й, сказати б, заради відданості своєї. Тут Петрило вміло підкинув князеві власну свою вигадку про сон, який нібито привидівся бояринові, коли везли його по Десні. Так наче з'явився йому вві сні сам блаженний Феодосій і сказав: "Не печалься й не плач, сину. Звели, як допливеш до Києва, щоб внесли тебе в Печорський монастир, в церкву Богородиці, і поклали на мою раку. На ранок прокинешся здоровим і обрящеш розпорошене тобою срібло й злото".
— Сон віщий, — сказав Долгорукий. — Так треба й зробити.
Боярина повезли до монастиря, щоб поспав він на холодній кам'яній корсті, яку так ревно проклинав усю дорогу, а князь Юрій дав ігумену 500 гривен срібла й 100 гривен золота, покриваючи тим усе, що сталося десь у таємничих пущах.
Чи приклав руку до того срібла та золота Петрило, чи урвав лиш малу частку, а чи загарбав усе, — ніхто не знає того й досі. Долгорукий не став розслідувати, бо й так би нічого не довідався. Зате мав тепер певність, що в Києві в нього відданий чоловік, і чоловік той — Петрило.
Дуліб сказав Юрієві, що знає Петрила, що мав навіть обідати в нього, але не зміг, бо квапився сюди, в суздальську землю, тому нічого певного про восьминника сказати не може, власне, й бачив його лиш на обіді у воєводи Войтишича, але й не говорив з ним як слід. Здається, щось у них там сталося з Іваницею, та й те значення мати не може.
– Іваницю твого слухати не буду тим часом, — трохи спохмурнів Долгорукий. — Що ж до Петрила, то це чоловік мій. Войтишич крутив перед усіма князями. Чоловік нетвердий і підступний. Петрилові до нього чи й слід би ходити. Та, видно, заманив чимось.
— Про той обід мав би я тобі розповісти докладніше, князю.
— Про обід розповідати б слід за обідом, а не на морозі та після такої ночі, як ми сьогодні мали. Та й потім, що таке один обід? Чоловік обідає ціле життя, їсть, п'є, співає, похваляється. Діло ж робиться не за обідом.
— Але за столом часто домовляються про те чи про інше.
— Про що ж домовлявся з Войтишичем?
— Соромно сказати, князю, але обдурено мене в Києві, зазвано до Войтишича і підлаштовано так, що я сам наштовхнувся на думку звинуватити в убивстві саме тебе.
— Говорено про мене? При Петрилові? І він нічого не сказав? Не захистив від наговору?
— Не згадувано навіть твого імені. І про землю суздальську нічого. Вже за кілька день прибігла дівка Ємцева, привела якогось обідранця, і той поклявся, що чув од Сильки й Кузьми, ніби втікають вони в суздальську землю до князя Довгої Руки. Тоді я й намірився поїхати до тебе. Подумав: знайду сих людей коло тебе — ти винен. Віддалені будуть от тебе, сховані або й знищені — теж можеш бути винен.
— Ти як той римський імператор, який велів причислити свою вмерлу сестру до сонму богинь і оголосив, що стратить кожного, хто не оплакуватиме його сестри, і покарає смертю кожного, хто плакатиметься над тою, яка стала безсмертною.
— Я лиш лікар. Князь Ізяслав послав мене на це незвичне діло, яке видавалося мовби зовсім простим, а виявилися заплутаним безмірно. Сам я себе заплутав ще більше, пустившись у цю далеку путь, шукаючи мнимих убивців коло тебе.
— А тут ні по-твоєму, ні по-моєму. Один, як бачиш, у князя Андрія. Другий — у князя Івана.
— Князі обидва під твоєю рукою. Це не важить.
— Побачиш князя Івана і збагнеш, під чиєю рукою цей чоловік. Вацьо, пісню!
І дружина, хоч потомлена й невиспана, та молода й бадьора коло такого князя, який цінував уміння кожного з них і незламний дух, міцніше збилася докупи, мовби готуючись до бою, а Вацьо в нових князівських чоботях, які розтоптував для Долгорукого перед зустріччю з князем Іваном, а то, може, чи й не для самого Києва, відразу почав: "Ой ти, піченько, вечір гориш — і не вигориш. Ой ти, дівчино, вечір сидиш — і не заплачеш".
"Ой плачу я, та не чутно!" — підхопила дружина, і хоч слова були сумні, але пісня лунала весело, ведена дужими молодими голосами, і князь і собі погудів над вухом у Дуліба: "За скрипками та за бубнами".
Після безплідних Кисличчиних земель вони потрапили в озерний край. І хоч самі озера ледь вгадувалися під кригою й снігами, але око, зболене від споглядання покалічених лісів і обдертих осель, спочивало тепер на спокійних роздоллях, втішалося прозорістю березових гаїв, мальовничими плямами зелених борів, спокійним небом над цим зануреним у тишу й спокій краєм.
— Старієш — і світ стає дедалі незнайоміший, — поскаржився Долгорукий Дулібові. — А мало б бути навпаки. Ось їду, і здається мені, що й не бував ніколи в цих місцях. А в одному переході звідси город, мною закладений, і церкви збудовані, вали насипані. Скільки разів тут був, і щоразу мовби вперше. Завжди мав у голові заповіт Мономахів: владу князівську треба врізати в саме серце землі городами, укріпленнями, дорогами, мостами, волоками. Ось я п'ятдесят літ творив се, а тепер ніби стою осторонь, чужий чоловік, і щоразу, коли наближаюся до того чи іншого города, мною ж поставленого і заселеного людьми, не віриться, що знаний цей город, і лякаєшся, що й тебе там ніхто не знає і не захоче знати. Скажуть, як отой дурнуватий боярин: "Наш князь старий і товстий".
— Увесь в інії та в кожухах ти й справді старий і товстий, князю, — обізвався князь Андрій, вважаючи, що вже достатньо покарав батька мовчанкою за те, що сталося вчора в боярина Кислички, а може, просто не бажаючи виказувати свої незгоди з великим князем перед берладниками.
— Зі мною могло б статися, як з одним князем, що попав до розбійників, — посміявся Долгорукий. — Коли сказав їм, що князь, не повірили, але все ж зажадали від нього великого викупу. "Гаразд, — пообіцяв їм князь. — Я пошлю за викупом, вам привезуть його, але обіцяю, крім викупу, всім вам ще й шибеницю". Розбійники тішилися досхочу, бо ніщо не вказувало на те, що то князь. Ні одяг, ні кінь, ні зброя, та й сам він був не старий і не товстий. Ну, що за князь? Але прискакала князева дружина, замість викупу поставлено шибениці для веселих розбійників, і сталося все, як заповідав полонений князь. Аж тоді повірили розбійники в його князівство, але було вже пізно. Люди часто запізнюються з визнанням і вірою. Поведінку їхню важко збагнути. Один закладає городи, інший руйнує, грабує і палить їх, як Ізяслав оце десь коло Чернігова.
— Послав би ти дружину туди, отче, ніж оце маємо блукати по лісах, — осудливо мовив князь Андрій.
— Ростислав зготовляється. Та тільки чи й поможе він? Ізяслав набрав полків і від брата свого з Смоленська, і від князя В'ячеслава, який через безхарактерність не може спротивитися забіяцькому племіннику. Коли треба, то прикличе ще й угрів та ляхів. А кого маємо ми? Ольговичі між собою знов розсварилися. Половці взимку не вояки. Треба ждати літа. Думаю і нічого не можу надумати. Чи й поможе там Ростислав зі своєю дружиною? Ще побачимо.
— Хай би пішов з ним князь Іван. Має людей багато і людей добірних.
— Берладника бережу для себе.
— Чи не задовго бережеш?
— Не турбуйся, князю. Ждав я довше. П'ятдесят літ. Тепер рік чи два вже нічого не важать.
Уперше за всі дні їхньої подорожі показався попереду, на високому березі над озером укріплений дерев'яний город, видно, зовсім новий, бо не встигло потемніти ще й дерево частоколу, світилося здалеку над снігами жовтістю, мов воскова свічка, сизі дими прямовисно стояли над городом, здавалося навіть, що й сюди долинають смачні запахи, хоч відстань до города була чимала, і, щоб її скоротити, Долгорукий завернув коня на кригу озера, яке утворювало тут широку затоку, що над нею, власне, й стояв город.
На тім боці затоки, під самим городом, юрмилося на льоду багато люду. Долгорукий спрямував коня туди. Княжна Ольга забажала пересісти з саней на коня. З поваги до князівни весь похід зупинився, і ось уже Ольга в своїх білих горностаях, на білому тонконогому коневі, що витанцьовував під нею легко й весело, їхала поряд з Долгоруким, і в того розпромінилося обличчя, помолодшало, князь обтер рукою паморозь з вусів і бороди, поправив шолом, махнув дружині, щоб трималася як належалося, і так на повнім скоку підлетіли вони до того юрмища, строкатого й розклекотаного. Як ведеться, навстріч дружині кинулися від юрби спершу пси, потім діти, повернулося кілька цікавих голів чоловічих, бо жінок тут не було зовсім, чим і пояснюється незначна цікавість до дружини, очолюваної аж двома князями і княжною. Бо ці люди зібралися сюди зовсім не для чого, щоб зважати на те, хто там їхатиме по озеру, хто прямуватиме до їхнього города. їде — то й хай. Треба йому, то буде. А вони мали свою справу, задля неї сюди зібралися, мерзли на кризі, тупцювали, підстрибували, били себе руками по крижах, щоб зігрітися, зате почувався кожен, як у відомому прислів'ї: сам собі пан, сам собі свиня.
Зібралися не припадком, а з приготуваннями, про що свідчили коні, які вивищувалися над людським стиском, змішуючи сизе своє дихання з людським, і сани однокінні й парокінні, і розтрушене по кризі сіно, і оті пси, що розвеселено вганялися за дітлашнею.
Та що ближче вони під'їздили до того юрмовища, до високого надозерного берега, на якому світився город, просвердлював низьке сіре небо прямовисними смачними димами, що більше прислухався Дуліб до глибинного постогнування криги під кінськими копитами, то дужче вражала його неправдоподібність і цього озера, і города, і людей, навіщось зібраних на кризі, і їхньої поведінки, і їхнього одягу.
Найперше вражав саме одяг цих людей, бо ніколи не доводилося Дулібу бачити такої строкатості, ненависності, розперезаності, недбальства.