у нас?
— Ні, нічого не сталось. А тільки просили, як ви прийдете, зайти до їх.
Вадим ще раз пильно глянув на покоївку й повернув до Тепи рішучим і непокійним кроком.
Тепа ходила по свойому салоні в темно-синій шовковій сукні, яка на пукатостях одливала фіолетовим світлом.
— Що сталось? — зараз же спитав Вадим грубо й нетерпляче.
Тепа зупинилась і з понурим здивованням мовчки зупинила на йому очі. Вони в неї тмянно й хмуро горіли; під ними темніли круги, лице було бліде, трохи ніби запале, але від того було немов одухотворене й ще краще.
— З моїми щось сталось? Так? — спитав Вадим. — За тим кликали?
— Нічого з вашими не сталось і не за тим кликала, — рівно й чудно відповіла Тепа, не зводячи з його очей.
Вадим колупнув її коротким поглядом, потім скинув картуза й спитав:
— А за чим же?
— Скажи: ти довго будеш мучить і себе, і мене? — тим же рівним і дивним голосом неголосно проговорила Тепа.
— Мучить? Не розумію. Я нікого не мучу... В чому річ?
Тепа мовчки взяла Вадима за борти плаща й почала скидать з його.
— Я, Тепа, не буду сидіть. Мені треба до своїх зайти.
Але Тепа, нічого не одповідаючи, кинула плащ на стілець, взяла Вадима за руку й повела до канапи.
— Нам треба поговорить. Сідай... — коротко сказала вона.
Вадим пильно поглядав на неї. Сівши, він вийняв папіросу й закурив. Держучи обгорілого сірника, він озирнувся, куди б його покласти, але попільнички не було нігде. Тепа помітила, вирвала сірник і мовчки кинула його на килим посеред хати.
— Ну, в чому ж діло? — пускаючи дим убік і почуваючи ніяковість і жар в лиці від її чудного хмуро-неодривного погляду, якомога діловитіще й байдуже сказав Вадим. — Може, з приводу убийства редактора "Русскаго края"?
— А, к чорту цих ідіотів і мерзотників! — раптово встаючи, з огидою сказала Тепа. — Скажи: ти женишся на Микульській?
Вадим хотів здивуватись, але, глянувши пильніще в лице Тепи, тихо відповів:
— Я сказав вам, Тепо, що на такі теми не хочу з вами говорить.
— Дурниці. Будеш говорить. Будеш, говорю! Я не можу більше. Ти знаєш, скільки я тебе тут жду? З восьми годин ранку. Коли б не прийшов, сама б пішла до тебе вночі. Чекай. Ти слухай. Все вислухай, а тоді будеш говорить. Я з тобою хочу балакать без викрутасів і дипломатії. Сю ніч я провела з Білявським, тим, що ти на автомобілі бачив. Не думай, що він мій любовник, ще ні. З того часу, як я взнала, що ти їдеш, у мене нема любовників. Не того, що... що так ніби люблю тебе. А... другого. Не в тому річ. Чоловік мучиться й безумствує. Знов: не з жалости говорю, а... скучно мені. Памьятаєш, я тобі говорила, що нікого, крім тебе, не любила, хоч і мала любовників? Памьятаєш? Ти робиш вигляд завжди, що не віриш... Сам віриш, я це знаю. Мені плювать на це, знай.
Вадим знов повів очима, шукаючи попільничку. І знов Тепа вирвала з рук його недокурок і шпурнула кудись вбік. Вадим мовчки дивився на неї.
— А може, й не віриш. З твоїх деяких слів я бачу, ти думаєш, ніби я хочу просто "покорити" тебе. Я не ховаю: люблю владу. Це найкраще, що єсть в життю. Але тут не те. Говорю щиро, повторяю. Тут... я сама не знаю, що. Може, це псіхоз якийсь? Я не можу нічого почувать з мужчинами, ні псіхично, ні фізично. І іменно з того часу, як почала тебе згадувать. Я ці роки зовсім тебе не згадувала, а коли згадувала, так так собі, — не до тебе було і... ну, просто нецікаво мені було. Ти бачиш, я отверто й щиро говорю з тобою.
Тепа не сідала, а стояла, трохи перегнувшись до Вадима й спершись одною рукою на спинку стільця.
— Згадала я тебе перший раз вліті, в бесідці, після того, як Ось при Олені Іванівні вираховував, коли ти маєш приїхати. Я пішла в бесідку й от там вперше згадала тебе як слід. І з того часу все... пропало. Раніще мене хвилювали мужчини, я кохала, оддавалась, все що треба. Тепер я тупа, буквально тупа. Фізично тупа! Тут уже не псіхологія. Я не вірю в те, що любов до одного може здержать фізичний потяг до другого. А виходить, єсть щось, що не тільки здержує, а вбиває. Я до лікарів зверталась. Нічого не найшли, все як слід. Навмисно брала тих любовників, які найбільш мені подобались, — нічого. Огида, нудьга, ненависть. Чекай, чекай... Ти, може, щось думаєш... ваду якусь. Нема ніякої. І в той же час, коли я згадую те наше минуле, памьятаєш? — у мене... та от і зараз! — у мене так болюче щемить серце, я так хвилююсь, як в вісімнадцять літ... Коли я прохожу повз ті отелі, де ми з тобою бували, у мене слабнуть ноги, і я готова сісти на тротуарі й ридать. На тебе я не можу дивитись байдуже. Ти мене й смішиш, і злостиш, і мені б сором було б за тебе перед своїми знайомими (ти бачиш, я все отверто говорю!), але разом з цим ти так мене хвилюєш, що я вся слабну й теряю розум. Я через тебе роблю такі дурниці, які просто таки лякають тих, хто мене зна. У мене єсть деяка сила, я це знаю, й мені говорять другі, але тепер її нема у мене. Я не знаю, що те таке. Я знаю тільки одне, що я мушу з тим покінчити. Ти знаєш, я вже три рази плакала з того часу, як ти приїхав! Я зробилась сентіментальна, глупа, мені стало все гидко. Я цілими ночами хожу от тут і все думаю. Злюсь, рву на собі сукні, але хожу й думаю. Ти знаєш, я хотіла тебе покликать коли-небудь в нашу компанію і страшно образить, висміять, просто знищить тебе в своїх очах. І не зробила. Не через те, що тобі не могла зробить цього. А через те, що чула, — все одно не помогло б. Я б все одно нічого не почувала б з другими і думала б тільки про те, що було десять літ тому назад... Тепер слухай. І я от що рішила зробить. Слухай. Я ліквідую всі свої маєтки, все, й ми з тобою поїдемо кудись. Гроші я тобі віддам. Що хочеш, те з ними й роби. Оддавай на свої партії чи так проживай — мені все одно. Хочеш, я буду теж у вашій партії. Не хочеш — не буду. Хочеш, повінчаємось. Не хочеш — не треба. Говорю серйозно й щиро.
— Вадим при останніх словах аж устав. По голосі, по рухах, по очах Тепи він бачив, що вона дійсно говорила щиро й серйозно. Але вигляд у неї був, як у хворої гарячкою.
— Це неможливо... — нарешті сказав він тихо й неначе злякано.
— Через що?
Вадим схвильовано, розгублено розвів руками.
— Через що ж неможливо? Я брешу?
— Ні, ти не брешеш, але... Господи! Ні, та що тут говорить!
— Та говори! Говори все, не лукав зо мною. Все, все говори. Чого неможливо?
— Та того, що, коли б те сталось, ми були б нещасні люди, — аж твердо скрикнув Вадим.
— Через що? Через що, кажи.
— Через що? Через багато причин...
— Та яких же, не тягни, не муч! Я не видержу такого життя! Так? Не вистарчить сил?
— І це... і... Ну, й те, що причина для такого вчинку з твого боку неважна. Через що ти це зробиш? Ну, через що? Не подобається мужчина? Стрінеш такого, що подобається, й кінець.
— Мені ніщо не подобається! Розумієш? Мені нудно, скучно, тоскно, пусто, гидко, мерзотно! Розумієш?
Вадим глибоко й трудно зітхнув.
— Я нічого не розумію... — сказав він. — Я вірю, що ти говориш щиро, але це... так неможливо, так... дико, що я просто не маю сил вірити. Я думаю, що це у тебе часове, вибух якийсь. Через місяць ти убила б і мене, й себе. Або забрала б свої гроші й вернулась сюди.
Тепа посміхнулась:
— А ти боїшся, що я тебе вбью?
Вадим з цього питання, з усмішки побачив, що вона й сама про це думала.
— Розуміється, боюсь. Але тут не в цьому питання.
— А в тому, що ти не хочеш? Так? Ти любиш Микульську? Так? Любиш? Будь же зо мною таким щирим, як і я з тобою. Любиш?
Вадим якийсь мент дивився в гарячі божевільні очі Тепи. Людина з такими очима на все спосібна, навіть на те, щоб побігти й придушить поміраючого скаліченого чоловіка.
— Не знаю... — сказав він, твердо й прямо дивлячись їй в лице.
— Не знаєш? А хотів би женитись на ній? Говори щиро тільки!
— Може, й хотів би!
— Але вона не піде! — глузливо додала Тепа. — Микульська за якогось Стельмашенка не піде.
— Може, навпаки? — кинув Вадим.
Тепа зневажливо й, видно, навмисно побільшено засміялась.
— Стельмашенко не схоче Микульську? О, цьому я вже не повірю... Ні, ні, прости, я не те хотіла сказать. Лишімо цей тон. З цим тоном мусимо покінчити. Цих старих тонів у нас більше не повинно бути. Вибач. Я хочу щиро говорить. Я сама вірю, що іменно ти не захочеш, ти не можеш захотіть її. Бо вона повинна зробити так, як я пропоную: все покинути і йти з тобою скрізь. Себто те, що ти мені десять літ тому казав, я це сама знаю. Але я тепер можу зробить, а вона не може. Ти не думай, я все знаю про вас. Навіть те, що вона тебе по голові гладить і ти їй руки цілуєш. Так, так, шпіони, розуміється. Як же инакше? Все знаю, але знаю також, що Олеся Микульська не може бути жінкою Вадима Стельмашенка. Не може й не схоче жінкою, справжньою його жінкою бути. Повінчатись, взять його в свій дім, одягти його, дать йому кватиру, обід, грошей трохи — це ще вона зможе, але більше — ні! Ні, Вадим, я знаю! Знаю напевне!
Тепа ніби з торжеством і дійсно з непохитною певностю викрикнула ці слова.
— Я й не збіраюсь на ній женитись... — хрипло сказав Вадим. — І знаю це й сам.
— Знаєш? Знаєш? Ага, тепер я все розумію. Так, тепер я розумію...
Тепа хутко одійшла убік і почала ходить по кімнаті, закусивши губу й гарячково думаючи.
Вадим дріжачими пальцями витяг з бумажної пачки цигарку й закурив. Сірник він кинув теж додолу.
— Що ж ти розумієш? — глухо спитав він,
Тепа не одповідала, з дзвінким шелестом ходячи з кутка в куток. Потім круто повернула до Вадима, підійшла близько-близько до його, так що груди її надушили на його груди й пахнуло теплотою тіла й духами. Він хотів трохи одсунутись, але вона поспішно обняла його рукою за шию й, так тримаючи, тихо, ніжно, благаюче заговорила:
— Вадю! Почекай... Ну що ти якогось Іосифа строїш? Скажи мені: чого ти не хочеш згодитись на те, що я говорю? Чого?
Вадимові кров почала горіти на щоках і лобі. Знайома, давня хвилююча близість сеї жінки сповнювала його гарячим чадом. Хотілось чи з жагою, чи з ненавистю схопити ці голі упругі руки й здушити їх до гострого колючого болю.
— Вадю! Чого?
— Чекай, Тепо...