Удавала Броню, але вдавала нездарно.
Микольцьо перестав, якби ножем відрізав:
— А так, так... укінці... перепрошаю: нарешті... прошу дуже!
Відступився від їмості й пішов до Славка.
"Це в вас найважніша особа, ви її всі слухаєте", — подумала їмость.
Тепер із черги хвалилася Галя перед матір'ю новою обстановою в хаті. Їмость же хотіла передовсім потішитися малою Олею. Показалось, одначе, що Оля спить. Галя знов одержала першенство з своєю обстановою. Водила їмость по всіх покоях і хвалилася. Броня не відступала її й ставала їй у пригоді, піддаючи доладне слово, коли Галя спинялася в розмові й тріпала рукою, силуючись нагадати собі забуте слово.
Помешкання було обширніше, як у Вороничах, меблі всі нові. Тільки стояли порозкидані, без порядку, бо Галя подобала з удачі на свого батька та й не могла ніяким способом завести лад у своїм помешканні. Їмость оглядала все й розмовляла з Галею, але попри те посвятила всю свою увагу на обзорини Броні.
"Трошки застара для Славка, — подумала їмость, — але непогана".
Броня держалася цілий час дуже поважно. Така повага була їй зовсім до лиця, вона виходила в неї зовсім природна, не силувана. Хоч балакуча, то однако розмова її не веселила. Здавалося, що всякі радощі приймає з якимось болем. Усе нагадувало на те: і той усміх, легко пропадаючий, і той дотик чорними очима, буцім ніколи не кліпаючими. Неначе говорила: "Радо віддамся всякій приємності, але вона викликує в мені біль".
"Чи не цим саме ти з'єднала собі Славка", — думала їмость і, розуміється, помилялася, бо Славко не приглянувся навіть добре своїй судженій перед тим. Полюбив її аж після того, коли переконався, що це одинокий спосіб визволитися з своєї недолі.
Галі, очевидно, залежало на тім, щоби їмость іще сьогодні приступила до обговорення справи. Бо коли по вечері їмость до цього не забиралася, то Галя сказала таки просто:
— І що ж, мамцю, скажете на Славкову женячку?
— Поговорю з ним. Ходи, Славочку, на хвильку! — відповіла їмость і встала, щоби вийти до другої кімнати.
Але видко було, що обі приятельки змовилися не лишати Славка на самоті з матір'ю, бо обі як на команду встали й пішли за Славком. Навіть Микольцьо пустився йти, але його завернула Галя. Схопила за обі руки й у дверях задержала.
— Вруць сє' (Вернись (Пол.)), Микольцю, це не твоя справа, ти сє на тем не розуміш.
Славко став собі в тіні там, де було найменше світла. Зараз біля нього сіла Броня, а насупроти них — їмость із Галею.
— Сідай, Славочку! Чого стоїш? — питалася їмость.
Хотіла видіти його в світлі. Але Славко намість сідати приступився тільки ближче до Броні й зловився руками за поруччя від її крісла.
"Боязливий жених!"-подумала їмость, і зробилося їй трохи смішно. Через те промовила, ніби жартуючи:
— Скажи ж нам що на себе!
Славко натис на поруччя так міцно, аж крісло разом із Бронею задрижало.
— То ми... писали, — обізвався Славко, перехилився через поруччя і знов випростувався.
— Я читала, але хотіла би-м з тебе щось більше почути.
Крісло зателіпалося так міцно, аж Броня мимохіть відвернула голову й глипнула Славкові в очі. Він якось дивно хитав головою, неначе намагався з усеї сили щось проликнути, а те "щось" застрягло в горлі й не хотіло ані досередини, ані надвір. Броні повиділося, що не стань вона йому тепер до помочі, то він, проковтнувши те "щось", крикне: "Я тому нічого не винен, то ці обі мене присилували!"
Лиш із боязні перед такою розв'язкою справи зважилася Броня вже тепер заговорити, хоч постанова в неї була зовсім інакша. Думала вдавати перед їмостю дуже смирну й не обзиватися доти, доки сама їмость цього не забажає. На це діло вивчила навіть Славка, як і що має говорити, але він, очевидно, пролик тепер мовчуна й удавився. Хоч нерадо, а все-таки мусила Броня свою смирність відставити набік. Отже їмость не взяла їй цього за зле. Бо як тільки вздріла такого боязливого жениха, то хоч зразу це її смішило, то опісля стало їй його жаль. Вона й сама була б йому пішла на підмогу, коли би це було можливо.
— Та ми, прошу пані добродійки... — зачала Броня трохи несміливо, однако ж зараз по кількох словах набралася знову свого звичайного спокою й певності, — та ми... а властиво, пан Славко освідчився мені, і я його прийняла.
Славко перехилився через поруччя, потім випростувався, а вкінці голосно подув носом і потермосив кріслом.
"Бідолашний! Аж легше зітхнув, що вона за нього відповіла", — подумала їмость і мимохіть почула в своїм серці вдяку для Броні.
— То все дуже красно, панно Броню, але я довідалася, що ви, пані, завзята полька, боюся, щоби з цеї причини не було коли між вами яких неприємностей... Не знаю, чи то буде для Славка вигідно відцуратися своєї родини, адже пані знають, що його батько — священик...
— Але ж, пані добродійко, змилуйтеся! — перебила Броня й зложила руки, як до молитви. — Хто ж би такі речі міг навіть подумати?! Пан Славко не тільки не потребує кого-небудь відцуратися, але противно... противно... Зрештою, ми з паном Славком про це розмовляли. Я дуже радо зміню для нього обряд латинський. Ми змовилися, що аж по шлюбі, а саме через те, що в нас була така постанова, аби я вистаралася для пана Славка о посаду урядника при завдатковій касі. Це для мене легко прийде, бо я через інспектора й старосту найду послух у дирекції. А як зміню обряд, то, знаєте, пані добродійко, все воно не так. Коли ж від мене зажадає мій суджений або хоч би його родина, щоби я змінила обряд перед шлюбом, то я зроблю це, не надумуючись ані хвильки. Прошу пані, мій батько змінив грецький обряд задля моєї матері, чому ж я не мала б це зробити задля свого мужа?
Галя аж очі витріщила, таке почувши. Своїм вухам не вірила. Вона зловила тепер Броню на брехні. Або тепер брехала, або збрехала ще тоді, як розповідала Галі, що її батько був чехом і що вона властиво називається "Смаржак", а не "Смажак". Невже ж тутешні мужики мали би рацію, прозиваючи Броню "табакою" через те, що слово "смажєк" означає висушений у печі назелено тютюн?! Галя набралася до Броні такої віри, що ніколи не була би подумала, що вона та може також брехати!
— А я завзята полька? — говорила Броня далі та й усміхнулася, але усміх так само несподівано щез, як і об'явився на її обличчі. — Я завзята полька? Був такий час, що я мусила нею бути. Інакше я ніколи не була б іменована сталою вчителькою. Але тепер, прошу запитатися ласкаво Галі...
— Але ж, мамунцю, панна Броня найбільша наша пшияцюлка' (Приятелька (Пол.)), — поквапилася Галя потвердити Бронині слова.
Їмость задумалася. Вона мала більше замітів проти Броні та й то замітів досить терпких і неприємних. Отже важилася, чи виходити з ними. Всі стояли по стороні Броні, чому ж би їй виступати проти неї? Їй, що, властиво, почувала до Броні вдяку за те, що вона прихильна для Славка. Таку саму вдяку, як тоді на храму для Вишневички за те, що Вишневичка заговорила до її сина, як до скінченого інтелігентного чоловіка. Одначе... одначе... Краньцовська. Їмость нагадала собі, з яким завзятком клала їй Краньцовська на серце, щоби не занедбала справи. "Коли ви мати... коли ви любите свого сина... вона ж йому не під пару... чи вже Славко ліпшої не варт?" Ці слова Краньцовської обзивалися їмості в грудях. Невже ж вона не мала б відваги звідатися докладно про все?!
— Бачу, панно Броню, що ви за Славком дбаєте, — обходила їмость подалеки, — але повірте мені, старій жінці, що треба й за собою подбати. Мужчини всі однакі. Вони люблять жінок, поки жінки молоді, а як лиш жінка трохи поморщиться, тоді шукають собі інших. Чи не застановлялися пані над тим, що Славко не буде ліпший? Мужчини так борзо не старіються, як ми...
— Ах, пані добродійка думають про наш вік? — догадалася Броня.
— Так, панно Броню!
— В такім разі, позвольте, пані добродійко, сказати мені пару слів.
— Прошу дуже!
— Я не тільки думала над цим, але й обговорювала з паном Славком цю справу дуже докладно.
Тепер Славко витріщив очі й дивувався, що вона так гладко бреше, бо він не говорив з нею про літа ані одного слова.
— Правда, — розповідала Броня, — я молодша від пана Славка ледве кілька місяців...
Коли би жив і був тут той піп, що її хрестив, був би також витріщив очі й дивувався, що вона так гладко бреше. Бо вона не то що не була молодша від Славка кілька місяців, але була навіть старша від нього півтора року.
— Але нехай пані добродійка скажуть щиру правду, чи відповідно було би для пана Славка женитися з дитиною? Адже пані добродійка мусять так само добре знати вдачу пана Славка, як я її пізнала. Хоч пан Славко тут між нами й слухає нашу розмову, то я таки не вагаюся сказати при нім, що мужчини з ліпшим серцем я ще в своїм житті не стрічала. Не знаю, кому чи чому має завдячити пан Славко свою вдачу, чи свому походженню, чи вихованню, але те можу напевне сказати, що ліпший мужчина під сонцем не найдеться.
— Славку, поцалуй йон!' (Поцілуй її! (Пол.)). Адже чуєш, як вона тебе хвалить! — крикнула Галя. Але Славко потермосив кріслом і гладив поруччя від крісла так міцно, аж воно засвистало.
— Мені вистачить, як пан Славко щось доброго про мене подумає, — сказала Броня, взяла його руку з поруччя й притиснула її на хвильку до свого лиця. — І, власне, це його добре серце може йому зашкодити. Бо пан Славко, опріч жінки, потребує щирого приятеля. Потребує такої людини з досвідом, щоби любила його й опікувалася ним не тільки як жінка, але також як рідна мати. Чи вдасть любити так пана Славка панночка молода, що, опріч забави, ще нічого в житті не мала нагоди навчитися, панночка, що потребує ще сама проводу й опіки, то за це не можу ручити.
Їмость трохи не притакнула Брониній промові. Ці слова неначе були вичитані з серця їмостиного. Але Краньцовська... Краньцовська... Адже це жінка постороння. Що би їй залежало на тім, чи Славко побереться з Бронею, чи ні? Та й вона знає докладно Броню. Отже-таки нічого доброго про неї не сказала. А радше... радше... тільки як їмості промовити це слово до Броні? Завдати їй такий біль, коли вона так Славка пізнала й так його любить!
— А тримайся, хлопче, тримайся!
Це промовив Микольцьо. Стояв у дверях і махав кулаком на Славка. Галя схопилася, зловила свого чоловіка за рамена і випровадила до другої хати.
— Прошу тебе, вступися! Ідзь до дзєцка!' (Іди до дитини! (Пол.))
Зачинила за ним двері й защіпила на гачок.
— Прошу говорити, — обізвалася до їмості.