Господар накрив їм розкішного стола: "Для героїв нічого не жалко". Проте вони сьорбали пиво, а до їжі навіть не доторкнулися. Були похмурі, неговіркі, чимось стривожені. Раз у раз комусь телефонували. Із уривків розмови, зрозумів, що говорять зі своїми побратимами, які потрапили у якусь халепу під Іловайськом. "Та що вони собі там думають, суки!(це стосувалося генералів), "Бля, а ми — тут, а вони — там...", — не знаходили собі місця бійці батальйону "Донбас" Денис Альохін та Станіслав Ковачевич.
"За нами Україна"
Перший прибув до Києва для участі в параді на День незалежності, а його товариш, день тому виписався з госпіталя. Денис колись проходив строкову і надстрокову військову службу у підрозділі бойових морських котиків, у цивільному житті — підприємець-будівельник, родом із Миколаєва, активіст Майдану. Він розповів, що від попереднього особового складу Першої штурмової роти, в якій очолює взвод, залишилося близько 20 відсотків. Чимало хлопців загинуло, зазнало поранень і травм, при чому не лише фізичних, а й психічних. Чим ближче до Донецька, тим запекліший опір противника. Тому що в його рядах переважають російські "специ", пояснив боєць.
- Чим зайшлі спецпризначенці відрізняються від звичайних найманців? — запитую.
- З ними воювати набагато важче. Якщо так звані ополченці орудують як звичайні бандформування, то "спецура" діє чітко і жорстко, досконало володіє тактикою бою, знає, як організувати оборону і напад, одне слово, це відмінно підготовлені бійці, котрі, як і ми, не бояться куль і вибухів. Більшість із них побувала в гарячих точках. Але ми їм нічим не поступаємося. Окрім усього, вони вимуштрувані ідеологічно. Брали їх у полон, намагалися допитати — "запаяні" наглухо: "Россия непобедима", "Хайль Путин!", "Смерть бандеровцам". Якби не вони, то ми вичистили б Донбас од цієї сепаратистської наволочі за два тижні. Місцевим найманцям усілякі ідеї — до лампочки, для них головне — заробити і вижити. А тому розповідають усе, хоча знають дуже мало. Їм платять по 200 доларів на день, по 600 — за вбитого, півтори тисячі — за бійця "Донбасу", за мою голову призначили 10 тисяч. Прикро вразило те, що на вулицях визволених міст бачили багато нових іномарок. Це означає, що на війні хтось із місцевих добряче заробив і сподівається, що це їм минеться безкарно.
- А чим відрізняються нинішні бійці "Донбасу" від новобранців у Нових Петрівцях?
- Реагуємо на багато речей набагато холоднокровніше, спокійніше: якщо попервах на кожен постріл у наш бік ми відповідали хаотичним вогнем, то тепер уже дивимося, звідки він, без визначення цілей не стріляємо, тобто стаємо розсудливіші, розвинулася інтуїція, відчуваєш, де може бути розтяжка, звідки може прилетіти куля чи снаряд. Твоє життя залежить од швидкості реакції і мислення: чи встиг упасти, пригнутися, вчасно підняти автомат і натиснути на курок, прийняти правильне рішення. Страху немає, але перед боєм та під час рейду ти постійно напружений, у стані стресу, бо не знаєш, де ворог, а вже коли почався бій, легшає, бо з'являється визначеність.
- Чи такою ти уявляв війну?
- Все не так, як у кіно. Це дуже тяжка робота: фізична і моральна. "Сепарати" хоч і погані, але все ж люди. Що вже казати про друзів. Дуже боляче їх втрачати. Під час рейдів доводиться перти на собі, крім зброї і бронежилета, ще й боєкомплект, який розподіляємо між собою, загалом іноді набирається близько 30 кг. Спимо не більш ніж по дві години на добу, їмо мало, хоча продуктами забезпечені, багато куримо, за першої нагоди п'ємо каву, воду — постійно, споживаємо її до 7-10 літрів, а тому пітніємо, помитися — велика удача. На щастя, зустрічаються місцеві жителі, які пропонують допомогу. Мене часто питають, хто у вас там герой. Та у нас усі герої, хоча раніше були звичайними людьми! Добровільно піти під кулі і "Гради" — це серйозний учинок. Я вже розповідав, що моя група з шести чоловік якось відбилася від 30 бойовиків, був випадок, коли взвод наших бійців, маючи лише один "Фагот" (переносна протитанкова установка), пішов зупиняти три танки і чотири бронетранспортери з бойовиками. І зупинили. І ніхто не ввімкнув задню передачу. А витягнути пораненого товариша з поля бою під кулями — звична справа. Нам іще багато чого не вистачає: ефективного та сучасного озброєння, медикаментів, але ми обов'язково переможемо, бо відчуваємо підтримку всіх українців. Щоправда, не можу похвалити наших чиновників-бюрократів. Чимало прикрощів завдає тяганина з оформленням статусу учасника АТО. Я його набув, наприклад, із 17 липня, коли воюю з 1-го. Кажуть, яка тобі різниця? Ні, заперечую, це 17 днів мого життя під кулями, я 10 липня потрапив зі своїми хлопцями в засідку. Якби склав голову, що сказали б моєму синові? Де був?
Снайпер
Станіслав народивсь і виріс у містечку Бобринець Кіровоградської області 1991 року, закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ, але за фахом попрацювати не встиг — почалася революція. На Майдані був із перших днів. Причому деякі з його однокурсників опинилися з іншого боку барикад. Дізнався з Інтернету про батальйон "Донбас", приїхав на базу Нацгвардії, запитали: "Що вмієш?". Відповів, що влучно стріляє з мисливської рушниці по зайцях і качках. "Будеш снайпером", — сказали. Опанував цю військову справу за два тижні, хоча зазвичай на це відводиться два роки. В бою за Попасну зазнав тяжкого поранення. Зараз проходить медкомісію, щоб повернутися в батальйон.
- В чому труднощі твоєї військової спеціальності? — запитую хлопця.
- Снайперу набагато легше, ніж штурмовикам, — йому не потрібно тягнути на собі боєкомплект, але складність у тому, що після одного-двох пострілів треба змінювати позицію, відкочуватись убік або відповзати на 15-20 метрів, бо можна викликати на себе мінометний вогонь чи піймати кулю від колеги з протилежного табору. Моя гвинтівка СВД — штука хороша, проте була укомплектована поганою оптикою, тому влучала не далі, як за 300 метрів, хоча в технічних характеристиках значиться 1300. Спасибі фермерам — придбали мені комплект класної оптики.
- Як тебе поранило?
- Це сталося під Попасною. Хлопці взяли перший блокпост, я залишився в секреті прикривати наших СПГ-шників, бо надійшло повідомлення, що сюди рухаються танки. Кілька снарядів розірвалося метрів за 150. Ми змінили позицію. Стали підніматися вгору вулицею, дійшли до другого розбитого блокпоста. Тут нас знову обстріляли з мінометів. Впали, хто куди. Потім я став підводитися, щось пече під лямкою бронежилета, я туди рукою — кров. Підбігли хлопці. Масяня, наша дівчина, мене перев'язала. Я спочатку нормально себе почував, потім дуже захотілося спати і пити. Сказали, що це від утрати крові. Через якийсь час поранених помістили в автофургон і повезли до лікарні Артемівська. Зі мною було ще четверо, в одного відірвана рука, всі стогнуть, кричать. Поки довезли, гадав, збожеволію. В лікарні мене одразу поклали на операційний стіл, але я дуже боюся уколів, тому медсестри хвилин 20 мене вмовляли ввести анестезію. Хірург подлубався в рані, видалив дрібні осколки і сказав, що більше нічого зробити не може, оскільки основний осколок аж під ключицею. В Харкові ще одна операція — сказали те саме. Привезли в центральний госпіталь у Київ. Лікар пробував з усіх боків підібратися до тієї залізяки, пояснив, що там дуже близько артерія, багато нервових волокон, якщо пошкодити — може відібрати руку. Тож вирішив залізяку не "турбувати". Каже: до весілля заживе. Я теж так думаю. Он у мене вдома знайомий ветеран війни вже 60 років носить вісім осколків — і нічого. Отож і я ще повоюю.
- А може, досить, хіба не натерпівся?
- Ні, ні, там мої друзі — Сімка, Борода, Вітер, Карась, коли я був у госпіталі, щодня телефонували, підтримували. Як я їх там покину? Рана добре загоїлася, рука працює навіть краще, ніж раніше. Ось зберу ще кілька папірців, пройду комісію і — вперед.
- Багато розмов про погану забезпеченість наших батальйонів...
- З харчами, боєзапасами, індивідуальними обладунками — все нормально. Проте озброєння у ворога і потужніше, і сучасніше. Не вистачає рацій нового зразка, сильних біноклів, розвантажувальних жилетів, тепло— візорів, джіпіесів, універсальних солдатських інструментів "мультіту", приладів нічного бачення, ліків, особливим попитом у нас користується кровоспинний препарат целокс, не налагоджено ефективної польової медичної допомоги. Чимало наших товаришів загинули саме через це. Спасибі волонтерам, загалом усім людям, які мало не щодня нам щось передають. Ми вас не підведемо, дорогі...
Сила материнської любові
11 вересня 2014 рокуВсі ми вболіваємо за наших захисників, проте у їхніх матерів і дружин болять серця все ж найбільше, бо віддали державі найдорожче. Вони сьогодні найпотужніша патріотична сила, яка не тільки надає воїнам моральну підтримку, а й змушує чиновників, депутатів усіх рівнів до активних дій.
Хоча міські, селищні та сільські ради не призивали солдатів до війська, проте під тиском матерів і рідних учасників АТО фактично взяли на себе матеріально-технічне забезпечення воїнів-земляків. Органам місцевого самоврядування допомагають сотні, якщо не тисячі волонтерських організацій. На тлі їхньої активності, небайдужості та оперативності впадають в очі бюрократизм, неповороткість і нерозпорядливість Міністерства оборони та інших відомств. Якби не громадськість, не відомо, чи змогли б наші підрозділи витримати навалу російського агресора та терористичних банд.
У Бориспільській міськраді зібралися матері, дружини, родичі бійців 11-го та 25-го батальйонів, які тримають оборону коло Дебальцевого Донецької області.