"І провокаційне", — зауважить інший. "Сумніватися, чи був Великий Каменяр патріотом?! – вигукне палкий прихильник "цнотливості" Івана Франка. – Ну, знаєте, панове…".
А поза тим цей Великий Українець, який, за його ж словами, "правдоподібно походить від зукраїнізованих німецьких колоністів", стверджував: "Мій український патріотизм, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі".
Ці слова взяті з автобіографії Івана Франка "Дещо про себе самого", написаній свого часу польською мовою. Видано у книзі "Самі про себе. Автобіографії видатних українців ХІХ століття" (Нью-Йорк, 1989 рік).
А тепер пропоную читачам розлогу цитату з цього твору письменника, над якою варто подумати нашим щирим і не дуже патріотам:
"Передовсім признаюся до гріха, що мені його багато патріотів вважає за смертельний: не люблю русинів (русинами називали себе українці в Галичині. – А.В.). Побіч цієї гарячої любові, що бризкає для "братнього племені" зі шпальт польських реакційних газет, моє признання може видатися дивним. Але що ж робити, коли воно правдиве? Не є я в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І через те повторюю: не люблю русинів. Там мало серед них знайшов я правдивих характерів, а так багато дрібничковості, тісної глупоти, дволичності і зарозумілості, що, дійсно, не знаю, за що міг би я їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони мені часом з найкращою думкою вбивали під шкіру. Розуміється, знаю між русинами декілька винятків, декілька особистостей чистих і гідних всякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, лише стверджують загальний висновок.
Признаюся до ще більшого гріха: навіть Руси нашої не люблю, так і в такій мірі, як це роблять, або вдають, що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоб її любити як географічне поняття, для цього я є занадто великим ворогом порожніх фраз, забагато бачив я світу, щоб твердити, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоб любити її історію, для того досить добре її знаю, дуже гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і волі, щоб як мало в історії Руси прикладів правдивого духа горожанського, правдивої посвяти, правдивої любові. Не любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба б хіба плакати над нею. Чи може маю любити Русь як расу, — цю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого гатунку? Чи може маю любити світлу будучність цієї Руси, якої не знаю, для якої світлості не бачу ніяких підстав?
Коли мимо цього почуваю себе русином, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причин сентиментальної натури. Примушує мене до цього передовсім почуття собачого обов'язку. Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов'язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоб я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі. Я можу показувати своє незадоволення, можу тихо проклинати долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але скинути його не можу, другої батьківщини шукати не можу, бо тоді б я став підлим відносно власного сумління. І коли що полегшує мені двигати це ярмо, так це те, що бачу український народ, який він, хоч гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоч і нині бідний, слабий і безпорадний, але все-таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах спрагу світла, правди і справедливості і шукає шляхів до них. Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на марне".
Коли читаєш ці Франкові слова, то не можеш не задати питання: чи мають сучасні українські патентовані патріоти почуття собачого обов'язку, чи розуміють вони, що своїми владними посадами зобов'язані простим людям, які вигодували їх? Чи вони це сприйняли як належне і далі збиткуються з народу, аби самим утриматись на олімпі влади? Чи здатний хтось із них сказати сувору правду про свій народ – і в очі цьому народу, як Іван Франко? Вони розшаркуються перед народом, аби завоювати його голоси на виборах, але мають цей народ за лайно. Вони згадують Франка у день його народження і в день смерті, а самі не здатні осмислити його сокровенних дум.
Боляче спостерігати за оцими партіями та партійками, лідерами і лідерчуками, за їхньою мишиною гризнею, хто з них патріотичніший і народніший. Болі людські не пронизують їхні серця. Вони у постійній передвиборчій боротьбі, купуючи народ цукром і борошном, гречкою і мукою, шматом гнилої ковбаси і пустопорожніми обіцянками.
Подивишся на цей політичний спектакль і не побачиш жодного благородного виразу обличчя, жодної людської усмішки, жодного природного щирого погляду. Все маски, маски і маски, за якими ховаються підлота, хамовитість, цинізм. Вони й через маму рідну переступлять, аби досягти своєї нікчемної політичної мети. І чим більше кожний із них говорить про високу мораль, тим нижче він падає у своєму розвитку як людина, бо розумієш, що це Брехня з великої літери.
… Іван Франко нині не зміг би стати навіть депутатом сільської ради…
ЗЕНОН ГУЗАР: "МОСКВА НЕ ХОТІЛА ВИДАВАТИ СТОТОМНЕ ЗІБРАННЯ ТВОРІВ ІВАНА ФРАНКА, БО ЛЕВ ТОЛСТОЙ НЕ ДОТЯГУВАВ І ДО СІМДЕСЯТИ ТОМІВ"
Зенон Гузар, кандидат філологічних наук, професор кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, є визнаним українським франкознавцем, учнем всесвітньовідомого академіка Михайла Возняка, який, власне, і ввів в обіг цю наукову дисципліну.
Цікаво було зустрітися з людиною, яка все своє свідоме життя вивчає життя і творчість великого Каменяра.
(Це інтерв'ю я взяв ще за життя професора – А.В.)
"ЗАРАЗ НА ЧАСІ СПРАВДІ АКАДЕМІЧНЕ, ПОВНЕ ВИДАННЯ ТВОРІВ ІВАНА ФРАНКА"
— Пане професоре, з чого почалося Ваше знайомство з творчістю Івана Франка?
— Моє схиляння перед генієм великого письменника почалося ще, можна сказати, з раннього дитинства. Тоді я прочитав його повість "Захар Беркут", а трохи згодом мені до рук потрапило окреме видання його казок "Без праці". Від того часу я почав читати Івана Франка.
— Наскільки мені відомо, вирішальний вплив на Вашу подальшу творчу діяльність мав академік Возняк.
— Я навчався у Львівському, тепер уже національному, університеті імені Івана Франка. Саме на мої студентські роки припала вершина наукової творчості академіка Михайла Возняка, який зібрав біля себе здібну молодь і спрямував її на розвиток франкознавства. Він був фундатором нової самостійної наукової дисципліни, ім'я якій, власне, франкознавство. Цей термін Михайло Возняк уперше вжив 1925 року. Еманацію духу великого академіка я відчуваю й досі, і вона щораз більше поглиблюється.
— Ваша кандидатська дисертація теж присвячена творчості Івана Франка?
— Так. Спочатку з'явилися мої публікації в галузі франкознавства, дисертація на тему "Художня деталь у творах Івана Франка бориславського циклу". З роками я все більше заглиблювався, наскільки це дозволяли мені можливості, у твори Франка.
— Нині поціновувачі Франка користуються п'ятдесятитомником його творів. Як би Ви охарактеризували це видання з наукової точки зору?
— Насамперед зауважу, що на мої студентські роки припало завершення двадцятитомника Івана Франка, на якому виховувалося ціле покоління франкознавців. Щодо п'ятдесятитомника, то скажу, що це видання є далеко не повним, містить грубі помилки не тільки ідеологічного, а навіть фактичного характеру. Була ідея видати Франка в ста томах, потім у сімдесяти п'яти. Але зі зрозумілих причин Москва цього не дозволила. Як так — Іван Франко у ста томах, а, скажімо, Лев Толстой і до сімдесяти томів не дотягує! Зараз на часі справді академічне, повне видання творів Івана Франка, яке би говорило pro і contra (за і проти — А.В.) його постаті у нашій культурі.
"ДАРЕМНО МИ БАЧИМО ФРАНКА ДЕСЬ ТАМ — У ДАЛЕКІЙ ТРАДИЦІЇ МИНУЛИХ ЧАСІВ"
— У дрогобицькому видавництві "Коло" вийшов тритомник Івана Франка. Ви були редактором другого тому. Чи задоволені своєю роботою?
— Другий том — це проза і драматургія. Я робив передмову і примітки. Мені хотілося показати Франка несподіваного, саме як письменника двадцятого сторіччя, який угадав, немовби угадав всю наступну історію світової прози і її поетику зокрема. Хочу підкреслити: Франко був модерністом, Франко був великим новатором, Франко був письменником двадцятого сторіччя, і даремно ми бачимо Франка десь там — у далекій традиції минулих часів. Це зовсім не так, і Франка треба переосмислювати ще впродовж тривалого часу саме в такому плані. На жаль, не все мені вдалося. Я хотів, скажімо, щоб учитель міг прочитати "Сон князя Святослава" чи таку геніальну одноактівку Івана Франка "Чи вдуріла?", інші його одноактівки, бо як драматург він був дуже цікавим митцем. Власне, його одноактівки позначені класичним правилом єдності місця, часу і дії. Проте у другому томі з'явилось "Украдене щастя", яке вчитель може прочитати у будь-якій хрестоматії. Готується друге видання. Можливо, вдасться внести якісь корективи.
— У Вас є десятки статей про Івана Франка, кілька книжечок. Найбільший резонанс викликала "Стежками життя і творчості Івана Франка. Пам'ятка для студента". Що можете сказати про неї?
— Мені хотілося створити таку книжку, яка би допомогла кожному студентові нашого навчального закладу орієнтуватися, хто є патроном саме Дрогобицького педуніверситету. Можу нескромно сказати, що такої книжки немає в інших вищих навчальних закладах України. У цій книжці мені хотілося, власне, дефальсифікувати тлумачення творчості Івана Франка в підрадянському франкознавстві. Воно мало свої досягнення, зокрема це стосується фактажу, але ідеологічні викривлення, що є цілком зрозумілим, позначалися на тлумаченні спадщини великого письменника. Ми його бачили тільки як вічного революціонера, великого Каменяра. За цими, можна сказати, ярликами не було справжнього глибокого літературознавчого й історичного аналізу його спадщини.