Але загальна картинка мала відкритися лише тоді, коли на цьому шляху розв'яжеш усі інші, великі й малі таємниці, які безпосередньо пов'язані з колишнім монастирем. Вікторові Андрійовичу за будь-яку ціну потрібна була зараз перемога, він розумів, що мур почне руйнуватися, коли він загляне в душу Іванові Дмитровичу Синенькому. Тут не можна було поспішати, хоча, за великим рахунком, поспішати, власне, й треба, але поспішати повільно, як радив один древній поважний філософ, ім'я якого Віктор Андрійович забув, бо саме в такому запереченні заперечення скритий (прихований) таємний сенс буття людини. Поспішати треба, бо людське життя занадто коротке, щоб осягнути всю його велич, але у такій поспішності не слід допустити того, аби життя було змарноване, витрачене на пустопорожню балаканину, коли оглянешся назад і нічого позаду себе не побачиш. Життя треба прожити осмислено, пильно вдивляючись у себе, аби запам'ятати кожну дрібничку. Наша індивідуальна пам'ять складається у пам'ять вселенську, і чим насиченішою буде індивідуальна пам'ять кожного, тим змістовнішою стане пам'ять людства. Індивідуальна пам'ять має властивість жити і після нашої смерті, само-записуючись на невидимих скрижалях, і лише далекі нащадки здатні будуть прочитати наші життя.
Іван Дмитрович Синенький був звичайним слюсарем на заводі. Такою ж звичайною і буденною була його біографія, аж поки у сорок сім років він не потрапив у автомобільну катастрофу, добряче потовк собі голову, після чого звар'ював. Принаймні так стверджували його дружина і син. Вар'ятство полягало в тому, що Іван Дмитрович Синенький записався аж у три бібліотеки і ковтав книги одна за одною. Спочатку це читання було безсистемним, і до бідного мозку Івана Дмитровича Синенького потрапляли детективи і фентезі, природнича література і любовні романи. Але на той час, коли він остаточно вирішив піти з заводу, щоби зайнятися поглибленим читанням, у нього яскраво намітився один пріоритет – філософські трактати. Не просто філософські праці, а тисяче-сторінкові трактати, які не можна було прочитати десь на лавочці чи в переповненому автобусі. Філософські трактати потребували тиші й вдумливого читання, зосередженої уваги на предметі вивчення. А цього на заводі досягти не можна було, та й домашня обстановка, коли дружина й син постійно вимагали грошей від нього, вже тепер колишнього годувальника сім'ї, не сприяла цьому. Залишалася ніч, божественна ніч, коли його ніхто не діставав, і він залишався віч-на-віч з Богом. Іван Дмитрович Синенький був твердо переконаний, що всі книги, а тим паче філософські трактати, написані Богом. Він лише дозволяє конкретним людям водити ручкою на папері. А самій людині власна творчість видається геніальною і навіть конгеніальною, хоча з її боку нічого не було зроблено назустріч цьому геніальному й конгеніальному, а просто вибір Бога упав на тебе, аби ти зміг донести іншим те, що хоче сказати людям Бог.
В історії хвороби Івана Дмитровича Синенького не було сказано, які, власне, філософські трактати він осилив, і спочатку Вікторові Андрійовичу видалося це несуттєвим. Уже коли він намірився йти до Івана Дмитровича Синенького, то зрозумів, що зробить помилку, якщо не знатиме, що саме з філософських трактатів прочитав цей блаженний муж. Але, по-перше, не було змоги дізнатися, що саме з філософських трактатів осягнув Іван Дмитрович Синенький, по-друге, катастрофічно бракувало часу; навіть якби Віктор Андрійович мав повний список усіх філософських трактатів, прочитаних Іваном Дмитровичем Синеньким, то й тоді просто фізично не зміг би подолати пройдений ним у царині філософії шлях. Залишалось одне: вірити у свою здатність здолати цей рубіж. Підмогою мало стати те, що з юнацьких років Віктор Андрійович захоплювався філософією, і перед ним навіть був вибір: стати лікарем чи піти на філософський факультет університету. Батьки, звичайно, воліли бачити сина медичним світилом, ніж бородатим філософом (у їхній уяві філософи неодмінно повинні мати бороду), і він змушений був підкоритися їхній волі, хоча упродовж життя декілька разів жалкував про це. Любов до філософії не минула безкарно для нього, і він навіть завалював декілька екзаменів і заліків, бо замість того щоби вчитися медицині, читав запоєм Ніцше чи Мамардашвілі, і тоді батьки втручались у процес, аби їхнього синочка не викинули із університету. Жага до філософії не зникла й у подальші роки, хоча дещо притлумилась зовсім не філософським буттям повсякденного життя. Віктор Андрійович, не будучи за фахом професійним філософом, міг заткнути за пояс будь-якого викладача філософії, який не виходив за рамки вишівської програми й навіть не здогадувався, що інтерпретація класичних філософів на кшталт Платона, Аристотеля чи Канта є лише мізерним усвідомленням їхньої величі, а справжня сутність цих зірок Космосу надійно схована від пересічного мешканця Землі, в тім числі й від того, хто гордо себе іменує, скажімо, доктором філософських наук. Різнотлумачення залежно від інтелекту оцінщика тієї чи іншої особистості можуть бути полярно протилежними, з версіями, які взаємно виключають одна одну.
Йдучи на зустріч з Іваном Дмитровичем Синеньким, Віктор Андрійович хоча й почував себе підкованим з точки зору філософії, але все одно в його тілі був присутній душевний трепет. Віктор Андрійович сам собі нагадував учня, який безмежно любить свого вчителя, і той відповідає йому симпатією, але боязнь, що чогось не знаєш і цим можеш засмутити наставника, стає домінантою твоєї поведінки, і ти розтрачуєш навіть те, у чому був упевнений ще вчора. Віктор Андрійович поспішав на зустріч з Іваном Дмитровичем Синеньким, бо боявся, щоб ця домінанта не стала визначальною у його поведінці і щоб не полетів у небуття весь його стратегічний план з тактичними викладками мало не на всі випадки життя. Тому, коли його зустрів Матвій зі своєю вічною єзуїтською посмішкою, Віктор Андрійович навіть не відреагував на його слова: "Скоро у нас тут звільниться містечко, можете приглянутись, чи підійде воно вам", бо був усеціло налаштований на зустріч із Іваном Дмитровичем Синеньким, а повернувся до цих слів уже вдома увечері, відходячи від вражень і всього того, що йому сказав нібито божевільний психопат. Цього разу Віктор Андрійович навіть не почув, як важко за ним замкнулася брама, хоча при цім дійстві завжди йому до голови приходила думка, що він навіки залишиться тут і не зможе повернутися до нормального життя. А нині він ніби насправді побачив Матвія в образі Диявола, хоча той був у нього за спиною, — але не настрашився, як би це було в нормальній ситуації, а сприйняв усе, як належне, ніби й по-іншому не могло бути, ніби завжди Матвій виступав у цій ролі, просто Віктор Андрійович добряче до нього не придивлявся. Десь усередині в нього росло розуміння того, що нині він знаходиться у центрі Всесвіту, бо виконує Божу волю і повинен виконати все належним чином, усвідомлюючи, що Диявол – нехай і в образі Богослухняного й блаженного Матвія – перешкоджатиме йому в здійсненні місії, від якої, можливо, залежить подальше існування планети Земля. Оця Богообраність на даному клаптику землі й у потрібний час ніби насправді підносила Віктора Андрійовича, і він не йшов, а летів, усвідомлюючи себе обранцем Божим, і Божа рука вела його, і не слід було сумніватися в успіхові будь-якої справи. Здавалося, Віктор Андрійович здатний гори зрушити з місця, а не те що заглянути в душу Іванові Дмитровичу Синенькому. Але зараз, власне, треба було заглянути в душу Іванові Дмитровичу Синенькому, а гори, більш важливий подвиг Віктора Андрійовича, відкладалися на невизначений період, коли лікар знову знадобиться Богу для більш важливого випробування. Але щоби пройти більш важливе випробування, слід показати себе з якнайкращого боку саме зараз, у розмові з Іваном Дмитровичем Синеньким, і витратити на це всі свої душевні сили, звичайно, розуміючи, що вони відновляться, але маючи на увазі, що цього може не трапитися, і ти йдеш на зустріч з невідомою людиною, як на останню в своєму житті.
Іван Дмитрович Синенький був готовий до зустрічі з Віктором Андрійовичем, бо напередодні той наснився йому і постав перед ним саме таким, яким він його побачив у сновидінні. Це був миттєвий спалах, але фотографія вийшла чіткою, з усіма неповторними рисами і рисочками оригінала. Подібні передбачувані зустрічі, які наснилися йому, були в Івана Дмитровича Синенького й раніше у попередньому житті, а в колишньому монастирі трапилися вперше. І в тому, що саме сьогодні Іван Дмитрович Синенький побачив Віктора Андрійовича, теж не було нічого дивного, бо все йшло за Божественним планом, занурюватись у який людині нема потреби, бо можна збожеволіти, тобто отримати волю з Божої ласки. За великим рахунком, для Івана Дмитровича Синенького не мало значення, ким саме є Віктор Андрійович, і чи він Віктор Андрійович узагалі, чи має якесь інше ім'я, по батькові й чудернацьке прізвище. Для нього, Івана Дмитровича Синенького, це був черговий етап наближення до Бога, етап необхідний, бо як прірву не можна подолати за декілька стрибків, а лиш перелетіти, так і наближення до Бога передбачає, власне, політ – насамперед людської думки. І Віктор Андрійович для Івана Дмитровича Синенького був отим польотом, який дозволяв подолати прірву, що віддаляє тебе від Бога. Таїна Божого замислу не була відомою Іванові Дмитровичу Синенькому, але він чітко знав, що має не лише передати важливу частину знань Вікторові Андрійовичу чи як там його насправді звуть, а й зачерпнути від нього все можливе й неможливе, аби наблизитися до Бога. Власне, Господь і дає такі зустрічі, які мають взаємозбагачувальний вплив, а не просто: "О, дякувати Богу, що я тебе зустрів!", бо мені щось треба від тебе. Якщо ти під час такої зустрічі не віддав частку душі людині, яку Бог надіслав до тебе, значить, ти більше втратив, ніж набув, хоча неодмінно хотів використати цю зустріч на користь собі.
Коли Віктор Андрійович розмовляв з Тадеєм Спиридоновичем Сильношпицьким, Матвій неодмінно стояв у нього за спиною. Лікар цього не бачив, але відчував, що той не просто уважно слухає, а фільтрує кожне слово, коли неможливо пропустити чогось значимого, що не вкладається, власне, у фрази, а таїть щось сокровенне, невисловлене.