Це обслуговування чиїхось інтересів на якомусь рівні. В 30-і роки у нас в країні було знищено цілу верству інтелігенції — висококваліфікованих учених, інженерів. А наплодили оцю відомчу армію псевдовчених.
Адже що таке наука? Це насамперед торжествуюча об'єктивність. Чи може, скажімо, бути відомча арифметика? А відомча екологія, як у нас виявилося, можлива. Можуть бути відомчі підходи і до технічних дисциплін. До медицини. Це страхітливо. Відхід від об'єктивної істини. Наслідок загальної духовної культури суспільства. Схильність до брехні заради власної вигоди — ось як це називається. Я переконаний, що сьогодні називати екологом можна лише того, хто розуміє закономірності природи і має технічні знання. Екологія — "домоведення" — зобов'язує знати все. Біолог — це ще не еколог. Це лише перше наближення до еколога.
Чорнобильська аварія породила безліч утопічних проектів. В галузі екології — це ідея посадити бобові рослини, які, мовляв, витягнуть усі радіонукліди в себе, а ми їх потім вріжемо, зберемо — і настане світле майбутнє. Абсурд. Та людям властиво вірити в чудеса. В одне яке-небудь рішення, після якого все буде добре.
Тим часом серйозних екологічних рішень по Зоні не висунуто й досі. Нема жодної стрункої, завершеної програми. Довелося нам — технікам, інженерам, а не екологам — створювати таку програму. Ми поділили всю Зону на квадрати, вивчили кожний квадрат і запропонували способи, які допоможуть на конкретному квадраті ліквідувати радіоактивне забруднення. Способи ці різні, залежать від ландшафту, від особливостей самого забруднення. Нам допомогла в цій справі Українська Академія наук, її віце-президент Віктор Іванович Трефілов.
Наша програма розрахована на сім-десять років. Це програма дезактивації Зони, знешкодження осередку зарази. Може, ми припускаємося помилки. Мабуть, припускаємося. Але я вважаю, що набагато гірше нічого не робити, обгородити Зону, посадити всередині якогось мудрого біолога, і ось він дивитиметься в мікроскоп, а навколо буде мертва зона. Ні, нам не треба мертвої зони. Якщо йти цим шляхом, то ми через триста-п'ятсот років взагалі залишимося без землі, тому що Чорнобиль стане прецедентом: знищили — обгородили — чекаємо.
Що мене надихає? Ми з моїми молодими співробітниками,— а це великі ентузіасти,— працюємо не лише над технологією, а й створюємо машини. Машини, які дадуть можливість у якомога м'якшому режимі, зберігаючи природу, провести дезактивацію Зони. Як інженер, скажу вам, що ці машини цілком реальні. Нічого схожого в світі досі не було, бо не було самої проблеми.
— Юлію Борисовичу, а яка технічна перспектива Чорнобиля, зокрема саркофага? Він що — довіку стоятиме на нашій землі?
— Що таке саркофаг? Якщо відкинути трагічний бік аварії, то, по суті, саркофаг — це блок, який відслужив своє. Зараз починає оформлятися концепція — що зробити з блоками, які відслужили своє. Американці першу свою станцію вже зняли з експлуатації. В принципі найрадикальніший вихід — зелена галявина на місці блока. У цьому є глибокий зміст. Інакше весь світ буде врешті-решт заставлений оцими гробами. Де ж ми опинимось? У нас в Союзі деякі блоки також виробили свій ресурс, вони зупинені, їх треба розбирати. І саркофаг мусить бути, очищений від палива, а потім розібраний. А паливо треба поховати.
— По Києву ходять панічні чутки, що ось-ось саркофаг почнуть ламати, розгрібати. Мене запитують: чи треба вивозити дітей?
— Ні. Ця концепція ще вивчається. Самойленко вважає, що ми можемо очистити саркофаг за три-чотири роки. Він молодший, оптимістичніший. Я вважаю, що для цього буде потрібно шість-вісім років. Треба підготувати роботів, спеціальні механізми, оснащення. Завдання навіть для нашої організації — "Спецатома" — дуже складне".
Чорнобиль зрушив нашу свідомість, утворив у ній певні чорні діри. Мій київський друг Володимир Михайлович Чорноусенко, старший науковий співробітник Інституту теоретичної фізики АН УРСР, працював у Чорнобилі багато і мужньо. І ось послухайте, які зміни сталися після аварії в свідомості типового фізика.
В. Чорноусенко:
"Я думаю, що ми забули народну мудрість: скупий і дурний платить двічі, але платить не грішми, а життям... І тому якщо ми могли вкласти мільярд у будівництво блока, то я не можу зрозуміти — чому ми не витратили двадцять мільйонів для того, щоб цей блок був локалізований негайно в разі якоїсь катастрофи... І найдивніше, що минуло два роки, а ми ні в чому не зрушили з місця. Два роки ми з Юрієм Самойленком намагалися реалізувати ідею про створення "корпусу швидкого реагування". "Спецатом", очолюваний нині Самойленком,— це лише півзахід, він створений для роботи на блоках. Але ми міркували ширше. Якщо ми створюємо потенційно небезпечні для людства — не для регіону навіть! — промислові об'єкти, то повинні з десятикратним випередженням передбачити можливість аварії... Адже погляньте, скільки небезпечних аварій у нас виникло вже після Чорнобиля! Чому ж ми не вчимося на власних катастрофах? Корпус швидкого реагування повинен мати чітку стратегію, навчений персонал, техніку, щоб реагувати на всі локальні, а в разі потреби і на глобальні катастрофи в будь-якій точці земної кулі. Хіба це не гуманна ідея, що вкладаються в рамки нового мислення?! На будь-які аварії: ядерні, хімічні, промислові...
Коли ми говоримо зараз про демократію, нас обнадіює можливість втрутитися в якусь закриту галузь, для якої чи регіон Україна, чи Білорусія, чи Куба — однаково. Ти тільки накажи, в якому регіоні будувати і працювати, а моральні засади? Тому навіть ті трагедії, що були в нашій державі колись, навіть політичні процеси 1937 року, сталінські репресії — вони мерхнуть, оскільки цього разу йдеться про повне самознищення. І тому рішення, що торкаються життя й існування величезної кількості людей, цілої нації, повинні бути демократичні. Від моменту їх створення — до їх використання. Я розумію, що може бути добрий керівник, поганий, активний, пасивний — але це вже деталі. Треба розв'язувати найбільш корінні питання життя, буття народу.
Треба міняти погляди на те, що ми створюємо. Чи потрібно, скажімо, ставити отакий блок, якщо він технічно недосконалий? І яку в ньому не посади команду до обслуги, вона не врятує. А може, краще протягнути НЕП від Льодовитого океану сюди? Перед нами стоїть дилема: або ми вмикаємо демократичні механізми і прислухаємося не лише до думки вузької групи людей — конструкторів, будівельників,— а всього народу, або ми загинемо.
Свого часу я навчався в Харківському авіаційному інституті. У нас тоді розроблялася божевільна ідея: створити літаки з атомним двигуном. Возити над головами людей всю цю гидоту — реактори, паливо. На щастя, ідею зарубали. Але я запам'ятав це божевілля. А потім я вчився на ядерному відділенні фізфаку Харківського університету, зараз займаюся теорією плазми. І, чесно кажучи, тепер, після Чорнобиля, я б не хотів створити плазмову енергетичну установку. Ми, фізики, чомусь мало уваги звертали на довколишній світ. Сліпота якась. Нам потрібен був сюхвилинний зиск і негайний результат. Як ошукати природу? А природи ошукувати не треба. Вона все нам подарувала. Ми стогнемо; що нам не вистачає енергії. Та коли б ці мільярди карбованців спрямувати на пошуки екологічно чистих джерел енергії... Досить вивести десяток супутників на геостаціонарні орбіти — і ми могли б забезпечити себе енергією на десять тисяч років наперед. Супутники транспортували б сонячну енергію на Землю. І поки Сонце існувало б, ми б існували також..."
Працюючи над першою книжкою повісті, я познайомився з дивовижною людиною — академіком Валерієм Олексійовичем Легасовим, якого співробітники ніжно називали "Валексійович". Бачу кого обличчя простого майстрового, чую його характерний басовитий голос, згадую вистраждані, нещадні за своєю правдою слова про причини наших лих, не тільки чорнобильських: причини крилися не в сфері чистої техніки, а в царині моральній.
Тепер, коли прийшла несподівана і страшна звістка про смерть Валерія Олексійовича, я знову вчитався в рядки його монологу, опублікованого в сьомому номері "Юности" за 1987 рік і п'ятому номері "Вітчизни" (1988 р.). Багато що тепер переосмислюється інакше, і слова, сказані Легасовим про покоління великих учених і техніків нашої країни, які стояли на плечах Толстого і Достоєвського, можна було б нині віднести до самого Валерія Олексійовича: це він у своїх болісних пошуках істини намагається поставити науку на міцний фундамент моралі. Спираючись на плечі велетнів літератури, він, хімік, був далекоглядніший від багатьох своїх колег, вгадуючи контури майбутніх трагедій у неясній імлі майбутнього, застерігаючи людство від небезпеки бездумного тиражування техніки, безмежного помноження її диявольських потужностей.
Володимир Степанович Губарєв, письменник, журналіст, лауреат Державної премії СРСР, автор п'єси "Саркофаг" і книжки "Заграва над Прип'яттю":
"Смерть Валерія Олексійовича Легасова приголомшила мене. Це величезна втрата у моєму житті.
Я давно знав Валерія Олексійовича — ще до Чорнобиля. Він був не лише великим ученим, а й писав вірші, любив театр, був справжнім мислителем, допитливо цікавився багатьма явищами нашого життя.
Під час чорнобильських подій я побачив у дії академіка Легасова, переконався в його умінні блискавично аналізувати обстановку, приймати найвідповідальніші рішення. Наші стосунки зміцніли в Чорнобилі, і вже в "післячорнобильську еру", у Москві, ми часто зустрічалися з Валерієм Олексійовичем, багато про що відверто розмовляли.
Восени 1987 року він прийняв велику дозу снотворного. Чому він це зробив? Валерій Олексійович нічого не відповідав на такі запитання... Може, випадковість?
Я тоді вперше відчув, яка прірва розверзлася між академіком Легасовим як особистістю і вченим та реальністю, що оточувала його. Треба прямо сказати, хоч як було б гірко, що Валерій Олексійович останні два роки жив у якомусь вакуумі. Його друзі все бачили, можуть потвердити це.
— В чому ж виявлявся цей вакуум?
— Ось приклад. Я попросив його написати велику статтю для "Правды". Стаття називалася "З сьогодні в завтра". Вона була опублікована 5 листопада 1987 року.