І хоч парафіяльному священникові петрівському Симеону Василевичу від намістника гадяцького і заборонено було хоронити тіло моєї доньки, без огляду цивільної власти, але він, піп, "знать скорумповавшися" (се-б то імовірно підкуплений) не послухав наказу і похоронив..." Та-й-ж, — якому це світові ще уповідження яких інакшіших жахів, аби йому вхлинутися та у-вік не зазнати аніжаднісінької насолоди; та не дочекатися такого жаху, бо ці солодощі вперід усього що не хоч пішли, і який жах не є, та й вгрібається підо розжирілу втіху, та й все буде мало, бо вже й здогаду не вправитися на всі боки світів, нема вдеж таких, не вигадати такої голизни, щоб аж став і невидким, і безважним, і щоб стати на рівновагу що жахові, що й насолоді. Смійтесь а ні, — як ти назвисько саме, то враз буде одшукано справдешненьку назву, й од того вжахнешся; бо жах і насолода і є історія, бо те, що було смерть, то воно таким привидом видким за невидкизною вганяється, а не наздожене, аби справити своє мудре змагання; чу-у-уйте ж і так, — ми наввипередили смерть у такому вмиранні й невидкості, а ще не вигадали такої назви, не опізнали такого, аби це його назвати, щоб уже воно було тим, як і названо його, і таким, як воно й має бути під тою назвою. От що не хтів, і сказав, а більш мовчу, — бо далі то то буде вже інший світ і гинакші ми в ньому, і ми не ми, а перш тра вгадати, чого й скіки іще потребуватиметься, аби те передніше, на що ні тями, ні ліку нема, хоч якоюсь приказкою чи там приштою нам ізгадувалося, і як-но вступати у це вже потомішнє, де нам, може, й гандж пробувати, то знати — чомусь йнакшому то ми дали спокій і прощення, і тако-ж прощені одходимо.
"Й свічки одтулено, і такі колони церковні стало видніше. Аж придивляюся, то з маєва полотен лице Павлове просвічує, — їй-бо, й ротом великецьким ворушить та до мене промовляє "узяв би биюру та попобив би тебе"; а я в ґвалт, та дивлюся, де ці бур'яни, щоб вже рачкувати од його сокири. А скажи, то ніхто не повірить, — такі голі горби їдні з висмаленою травою, а де й трапиться деревце,
то смалятиною обійняте аж попід крону. Біжу й на всі боки одмахуюся, та "Павлику, я стара та часто болезную", а тими полотнами вже півсвіту заткано, й не знати, як свого Павла вкоськати й цим разом. То нашіптую, аж страх самій, буцімто не моїм голосом, а щось давніше, — "таке добре вудилно в тебе, Павлику"; а він ще дужче криком вибухується та розростається вскаженілим лицем на полотнах. То який раз і поможе в молитва, що припадком згадаю, — дивлюся, то полотно тріскається поздовж, і вже мій Павлик кам'яніє малюнками що-на-кожній стяжці, тіки бровами настрахує мене, а мовчить. Де ж тих молитов набратися, щоб кожне його лице замилостивити. То прибиваюся до якоїсь хати, а тамечки ще ця буря не вщухла, а вільчики позвертало, — та й бачу, що це моя хата, я це жито жала, наймала хату вшивати, а гребінь та на все село видніє, бо це в мене найлучче, багато більший і гарненно вкладався. А я ще того пошивача питаюся, чи не протікатиме, а він каже не бійтеся, бабо, як дощу не буде, то й сто год простоїть. Він якось так погано говорив, гамзав, той пошивач, той Ворона. Він як стане вшивати, то мені вічність ціла минає, — я й обіду не зварю, а все його слухай, усе, щоб ти видна йому була. Що-на-який щабель ступне чоботом, то озирається й прокаже, чи я там яку книжку читала, бо в його пів хати закладено, і він де-яку хоч книжку виписує. Але чогось хатка моя не така, — і шифером вбрана, а стіни голіють, скрині мої та лави прозиркують з якого хоч боку, як то в заводі такому усякий верстат, що й з залізяних східців згори побачиш, і з двору у стіни шкляні; я з призьби свеї вже хати питаюся дозволу, Павлику, ти хоч мене тут не вбіжай, на одшуканому добрі моєму, бо кінчили картоплю копати
11(29) вересня празник Усікновенія Глави Ліди і Валі день народження зранку похмуро потім тепло ясно
12(30) вересня ясно тепло
14(1) вересня Семена 15(2) вересня дощ звечора
16(3) вересня зранку похмуро після десятої сонце
17(4) вересня ясно і хмарно і тепло і холодно Шурі Лисенку один рік 20(7) вересня жарко 21(8) вересня друга Пречиста жаркий день Інни день народження 22(9) вересня жарко надвечір вітер пилюку піднімав 23(10) вересня зранку туман і похмуро а після десятої сонце і тепло 24(11) вересня зранку похмуро до пів на десяту і вияснилось 26(13) вересня хмарно і жарко і сонце і дощик трошки бризкав зранку
27(14) вересня холодний вітер сонце Воздвиження 28(15) вересня тепло 29(16) вересня тепло 30(17) вересня зранку похмуро дощик маленький бризкав з десятої ранку вияснилось тихо гарно після
всеньке життя цеї хатини допитувалася, та й аж з цього краю світу знайшла. Мені так любо під хатою вповідати, хто які щасливі сусіди були, а хто щастя одбіг-одцурався, — чи це ж вони знова докупи зібралися та й вітають мене при здоров'ї і радості. Думаєте, яке оце тепер? Ось моя сусідка через річку, так уже жила гарно та багато, і була в них іще одна дочка — ну, заходилася, робіть мені весілля, йду заміж. Ну що ж, як заміж то й заміж, треба готуватись. Так уже готувались — там і кабанчика, і бичка, все засмажили та затушили. Такі вже пахощі, що хто не йшов, то внюхувався. А як заграли музики, та ще над річкою, — аж луна селом йде. А вже гуляли та танцювали, а співали — аж річка розливалась. На другий день тоже це саме, музики і гульня. Але ж дивимося, чогось молода здуріла, не хоче вбиратися, чогось сердита, кричить до батьків — нічого мені не треба, нікуди я не піду з ним. А бабам не подай, — перешіптуються, посміхаються, мабуть, молодий невдачний, от і верховодить. Ну, якось впросили, вмолили, та й відбули. А жити то в городі устроїлись, на квартирі. А вихідний день, — поїдем додому, каже йому, а він їй: ну чого я поїду гулять туди, що там робити. Поїдемо до моєї матері та підем у ліс, та заготовимо дрів матері, а як же вона сама, треба їй допомогти. Ну й їдь, заготовляй, мені твоїх дров не треба. Ти ж не такий, щоб піти десь погулять та бакал пива випити. Ні, ні, тобі тільки мати та ліс. І, думаєте, жила? Покинула, стерва. А був і хороший чоловічина... Озираюсь я до хати, чи правду святу кажу, аж мої скрині поодмикувані, та моє все дівоцьке й жіноцьке по стовпах, по стінах зосталих розвішане, як немов у музеї якому городському. Хто ж це моє добро так загарбав, які у цій хаті роди й сім'ї перебували, що добро моє нечіпане, а доступу не маю. Я ж на цілий світ оповідаю про щастя та горе, а мені все показують од села до села, од світу до світу, — ото вже твоя домівка, ото твій останній прихисток. Я нагадую людям, яке то було життя їхнє, а вони мене примарами з-оборот світа лякають; я приходжу до свеї хати, а вже вона мені позасвітньою оселею привиджується. Але-ж-то я не позбулася пам'яті на світ простіший, та страшний, та радісний, а все ж то був світ, а не щось, — то чи це світ змінився, чи я в ньому не потребуюся, скажіть, людоньки добрі. А от моя сусідка Галинка от дівчинка, таке вже хороше дитя. Але батькам трохи зазолила. Вже ж пішла у восьмий клас. Батьки уже раді, гарно, мовляв, учиться наша Галинка, може, вже вивчиться та буде десь у городі панією жити. Але з другої вулиці Грицько за нею чатує, вже хлопець й армію відбув, та й вчитись не мішає, каже, Галю, я ще буду два
роки ждати, вчись. І в клуб ходили потайки, що і батьки не знали. Але й батько узнав. Одного ранку їде на полювання, та встрів Гриць-ка, та кричить до нього я ось мисливець, б'ю зайців, як будеш бігати за мею Галинкою, їй-богу, уб'ю. А той ну й убивайте, а Галинка всеодно моя буде. Ой, почула Галинчина мати, як розкричиться ти бачиш, яке погане, а ти двоголовий, ще й дрочиться, моя, моя буде, от і не буде, — ти диви! А сусіди похи-хикують, — бач, як розрепетувалася, аж на перелаз вилізла. А батько наказує старшій дочці. Іде Галинка до клубу, і ти з нею, іде з клубу, і ти з нею. Доведи аж до бабиної хати, бо Галинка ночувала у баби. Ну, треба батька слухати. Веде сестра Галинку аж до бабиної хати. А Грицько тим часом уже під бабиною хатою, жде свою Галинку не діждеться. Та як же їм не кохатися — садочок у баби тихесенький та зеленесенький, а соловейко аж заливається, витьохкує. А Гриць Галинці наказує, вчися, я буду ще два роки ждати. А як же я буду вчитися, як я дивлюся в книжку, а про тебе думаю. Дивлюся на вчителя, а тебе бачу. От одного разу Грицько каже, Га-линко, йдем до мене в гості, в мене так багато гостей, то ж зібралися на свято. Та як же це я піду до тебе, щоб люди заговорили та обсміяли. Та не бійся, моя мила, в мене гості всі приїжджі. Ходім. Ну то ходім. Хоч Галя й соромилася, але Гриць майже вніс свою Галинку. Кричить Гриць з порогу, мам, я тобі невістку привів. Ой матінко, та це ж Галя! Мати рада, гукає батька, батько радий, гукає гості. Усі раді й веселі. Давай її сюди, за стіл. Наша будеш. Галя засоромилася, тільки очима кліпає, аж щоки зачервоніли. А Гриць радий, радий. Та, мабуть, і залишили Галю у себе. А Галіні батьки вже не питайте що вони робили. Як і всяка мати, — і кричали, і третьої години захмарило
1(18) жовтня Віталію І.К. день народження хмарно і ясно тепло 2(19) жовтня зранку мороз сонце хмарно 3(20) жовтня холодно хмарно сонце показувалось трошки і дощик трошки бризкав 4(21) жовтня тепло зранку мороз 5(22) жовтня мороз вранці вітер холодно вночі дощ трохи був
6(23) жовтня мороз вранці холодно вітер 7(24) жовтня міцний мороз добира сонце ясно
8(25) жовтня теплий ясний
9(26) жовтня ясно тепло тихо грілку купила
11(28) жовтня ясно тихо тепло 12(29) жовтня ясно тепло
13(30) жовтня зранку
похмуро
до дванадцятої
години вияснилось
сонце
14(1) жовтня Покрова похмуро зранку а з дев'ятої години сонце вияснилось 15(2) жовтня туман зранку тепло ясно 16(3) жовтня туман вдень ясно тепло 17(4) жовтня зранку похмуро з пів на дванадцяту вияснилось і хмарилось
сварилися, і плакали, а хіба ж то люди так роблять, як це нам Галя зробила. А Галя собі живе та поживає, і горя не має. Галін батько кричить до свого свата, що не дам нічого, приданого. В чому пішла, нехай в тому буде, нічого не дам! А ваш і не горює. Не лякай мене, свату, бо не злякаєш. Є в мене три скотяки, одну продам та вберу Галю з ніг до голови.