Кінь став дибки, але керівник устиг перехопити вуздечку. Сивий тільки тепер побачив, скільки сили в його тілі; худий і невисокий, він, здавалося, нічим не вирізнявся серед громади. Зненацька й нагайка опинилася в руці керівника, й Сивий аж здригнувся, коли той оперезав нею верхівця. Сивий опинився біля них, і йому здалося, що дружина щось гукнула, голос був сухий і сердитий. Керівник одкинув нагайку коневі до ніг й, заклавши руки за спину, швидко пішов до табору. Верхівець дивився тепер на Сивого й навіть не ображеним, а якимось здивованим голосом питався: *3а віщо він мене вдарив".— *У нього нерви не витримали, не ображайтесь".— "Я буду останньою людиною, якщо не помщусь". Мало хто помітив, що молодший верхівець повернув коня іншою дорогою. Там десь треба з'їхати вниз, а потім убрід перейти швидкий і кам'янистий струмок Молодший вирішив проїхати там, не чекаючи, доки закінчиться сварка. Старший ніяк не міг заспокоїтися і повторював, що помететься; він зістрибнув на землю й стояв поруч Сивого. Невдовзі прибігли люди, кричали, що той, молодший, пішов убрід, кінь спіткнувся і впав, придушивши верхівця. Всі побігли туди, і разом з усіма йшов старший верхівець. Спочатку витягли хлопця, а потім заходилися біля коня. Уперше бачив Сивий
знепритомнілого від удару об валун коня. Найбільше старшого верхівця вразило, що впав кінь. Сивий пробував уявити, Що б це з ним сталося, якби покалічився кінь,— йому ще не доводилося бачити, щоб людина так переймалася чужою бідою. Сивий дивився, як вони обоє, не кажучи й слова, повистрибували на коней і поїхали... Та й що він там просидів не без толку, то вже тепер більша радість бігти далі, не забуваючи притримувати пляшечку безпалою рукою... Реактивний летів зовсім низько, гулом заповнило весь проспект. Здавалося, що той літак легенько увійшов у гору, на якій цвіли білим дерева." Сивий добре знав, де тут було одне місце, то він хотів саме сюди привести Миколу. Щоб тому ж легше було, вже тако де-небудь не скаже, але Сивий знав місце, де можна казати. Учора він усе виповів своєму начальникові; той тільки голову опустив й — ані два, ані три. Сивий підняв у запалі руку — наче з клубка нитку рвонув, але нитка далі не пустила й рука завмерла на рівні чуба. Він тоді легенько поворушив пальцями в чубові, розріджуючи його — щоб той жест не виявився даремним. Це — як з тих снів фантастичних чи марень, коли думаєш, от я вам зараз усе скажу, от я зроблю,— але зігнешся, скривишся; а, нехай потім, нічого, та. А це зірвало, вже ж не будеш каятися, винувато братися за чоло. Але й десь тако, як нікого ніде не було, і сидів його начальник на своєму другому поверсі сам — ну таке буває*, наче це літо, стіни ще біліші від сонця, а той сидить — як серед оази, і увесь свіжий, аж тією свіжістю пахне до дверей,— зайшов Сивий у двері, впросився до кімнати, й йому аж сяйнуло в очі від цього видива й забило усю його селянську хитрість: перед ним сидів начальнику є таке поняття, ціла епоха немов, щось цілком конкретне, але й таке, що не піддається аналізові, існує поза твоєю волею, свідомістю. Було б засміятися, як це й робив іноді, хоча 6 подумки, але — де ти бачив; і слова якісь мовив за тим про свою гарячковість, аж дивно самому робилося. Це ж треба було злякатися, чогось на старість люди такі полохливі робляться. Але це вже з ним таке, він міг пояснити навіть, звідки воно взялося; бо ти візьми його земляка котрого, той тобі не злякається: щоб це я біля землі робив та ще переляк мав... *Яраз бачив, як за вікном над побитими морозом бур'янами,— розказував Микола,— пролітають птахи. Птахи, це ніби були ластівки, летіли зовсім низенько, аж можна подумати, що це не пізня осінь, а літо перед дощем. Не стало птахів,— подумавши трохи, казав Микола,— і я намагався втримати перед зором кілька тіней, котрі ще жили па пухнастеньких китицях полину і дрючкуватої лободи. Ці тіні розпливалися трохи згодом, сонце їх розтопило так само легко, як і легко створило надвечірньої пори."* Сивий пробував усміхатися — десь він щось таке чув чи бачив, але пам'ять не в змозі була повернути картину почутого чи баченого. А, нехай, хіба не могло приснитися. Думка його тепер працювала в одному напрямку: треба не збитися з дороги, і він посувався далі, зірко приглядаючись до обрисів міста у затуманеному морозяним духом просторі. Таки йому й вірилося, що не зіб'ється, хоч траплялося й на пам'ять хибувати — було вже ж таке: голова мокріє, потім мерзне, і якісь кришталики солі утворюються, ото вони й паралізують пам'ять; однак нюху він ще не втратив. Цього у нього ніхто не відніме, його степового нюху, він знав, як пахнуть цілі квартали й вулиці, наосліп тобі втрапить, де яка установа чи заклад,— ну да, де більше бувати доводилося. Це місто стало другим степом, вже звідси нікуди й не їхав би, хіба іноді заболить ("аритмія, Василь Дмитрович") й потягне десь туди, в бур'яни. Хоч іншого разу й не їхав би нікуди, й од цього диво хіба не візьме: наче змушує що покидати ці міські обійстя. Сивий думав, чи вів би отак Миколу, якби він був не з села хлопець, а такий, міський, як усі друзі його синів. Він чогось жалів і цих міських, бо хіба вони винуваті, що знають менше? Траплялися серед них жорстокі, слова путнього не складе, а котрі — то пороззявляють роти й слухають. Чи їм доходить що — Сивий не знав. А за дітей своїх — що? Але що ж ти зробиш, так уже й буде, тут тобі інше життя. Трохи й сільського знають,— хіба не возив їх туди, не бачили, як доїться корова, картопля вибирається? Ото сміху було. Старший наврипився, спитайся щось, батьку (завтра буцім екзамени з літератури). "Ну що написав Рильський у час війни?" Той довго не думав: "Як упав же він з коня". Ну та нічого. Сміх. Чи знає він, чому йому саме цей вірш запам'ятався. Колись у степах Сивий хотів його навчити їздити верхи. Там була кобила й лоша. Хлопця взяли посадили на сумирну кобилу, але вона не хотіла йти, — що хоч роби. Старші хлопці поскакали, й лоша заіржало та за ними. А кобила, мати ж, встелила услід, і хлопець не втримався — беркицьнувся, горопаха. Однак треба було поспішати, та й за цим Миколою нагляд май — чи той де зупинявся й роздивлявся, таке вже йому все нове було, чи блукав, лапаючи по стінах, а потім знов доганяв і щось розказував. Сивий думав, що Микола не перестає розказувати й тоді, коли десь заблукає позаду, але не міг зрозуміти, чи шкодує він сам за тим, недочутим, чи ні. А, нічого, хай. Мусить же на тому місці, куди вони неодмінно пришкандибають, все статися, все почутися, все зрозумітися. Микола вже погукував, що, ма'-ть, нема потреби шукати того місця, бо він сказав усе, і вже йому легше зробилося. "Так, я знав, що він довго з цим тягарем не ходитиме,— думав Сивий, зупинившись у морозяному тумані,— такі люди, як він, не вміють роздвоюватися". Він гукнув Миколі, щоб той не забувався, як він його вже колись рятував. Ага, так, так. Як вони сиділи за столом, і Миколині ноги шукали ніг Галининої сестри,— Сивий якось посунув ногу далі й наткнувся на їхні майже переплетені ноги. Добре він бачив, що з Миколою, хоч обличчя Галининої сестри було таке ж незворушне. І він йому все випалив, щоб той не мучився, иачорта воно йому, бо він то добре знав усю їхню родину, це кодло — їй треба з машиною, ще з чимсь, і не думай, і не пробуй, бо я все життя мучитимусь, як ти, не дай Боже, злигаєшся з нею. Ні, в нього думка зразу була — познайомити взяти, може, що вийде. А тоді як одрізало. Це ж смерть. Десь тако розкривалися наче нові простори — якісь інші вулиці, ширші, й будинки біліші, то, може, це він уже додому прибився. Але ж він цього не думав, яка там може бути дома. Й морозяної пари стало менше, але та, що залишилась, угусла так, міцніша зробилася, що торкнися пальцем, то буде й пальцеві, й тобі. А, нічого, хай, якось буде, хоч би він саменький дійшов до того місця. Бо вже не так то він і боїться їх всіх, і це що один самотою впирає цею-го дорогою — то й що. Сивий не забувався притримувати пляшечку під полою безпалою рукою — воно ж десь нічого й не пропаде, хіба життя не учило його: гляди, нічого не викидай, хай пробуде, як не тобі, то комусь знадобиться. Але йому так було якось на душі, що він би й нікому осьо нічого не віддавав, хоч би й просили, казали йди-но сюди, що в тебе там під полою. З того забіленого морозяною парою (там аж потріскувало, в небаченому просторі,— сказав би, що то стіни будинків лускають, але що не видко нічого, то не будеш брехати собі) простору вже поставали якісь живі істоти, щось таке, що й людьми не назвав би, якби більше зору тобі. Але торкнувся він здоровішою рукою за тумбу, обклеєну в кілька шарів цупким папером, аж подлубав твердим нігтем, що вже давно не знав ножиць,— еге, так його й одколупаєш, це треба добре згрем-бло. Ставай туго й вивчай, що тобі треба; таке його тут постійне місце, одне на всеньке місто. Чиясь добра рука не забувається наклеювати інформації про що хоч — і запрошують на роботу, й про співи якихось "червоних сорочок", а ці ось кімнату на цілу сім'ю наймуть. Од такого радісного доторку до чогось живого просвітлювалося трохи й удалину. Вже він добре бачив, які то двоє людей вишкрьомбують з мерзлого світу Що одна чорнота, та друга ще більша. А чогось же вони обоє такі чорні, і якщо це він самий такий чорний та з білим трохи у нього, ну там де-не-де, то це вже їх троє чорних на цьому проспекті. Галина ж йому багато чого пробачала цього літа, та й має ж він серце, щоб не дивитися й нічого там такого поганого ну не думать. Така йому радість була тепер видивлятись на неї таку аж наче все новішу, з тим животом. Сивий угріб здоровішу руку в кишеню й постискував там пальці отак і отак— хай хоч і пітніють, йому ж треба було кудись радість діти. Та любов улітку в горах не минулася так собі; хай вона тепер де хоче йде і з ким хоче, але вже ніхто нічого не вдіє, не заподіє, не одмінить... "Перший заходжу до цієї зали,— аж співав би Сивий до всього світу ці немовби з космосу взяті слова,— ще нема нікого"* Стій-но, то це хіба тоді таке зло взялося на неї, що тільки одному "старому черкесові" вдавалося втішити його трохи своїми розмовами; й вона прийняла його те зло, вона його, може, навмисне до цього зла навертала; він тепер думав, що за це варто обожнювати жінку, бо вона так уміє тебе взнати, спрямувати, що ти потім думатимеш, ніби сам до цього дійшов, сам сотворив ту ніч, коли, може, востаннє в житті відчував свою силу; і його брав подив, що він дужчий на ту, покалічену руку, і вже навіть не жалів її, всю вагу свого тіла дарував тій руці, і траплялося, що очі переставали бачити — й щезали гори у шибці під низеньким поренчем їхнього металевого ліжка, очі зарошувало чимсь теплим з лоба, й він останньою натугою пробував задирати голову десь до спини, як це роблять олені чи ще якісь звірі (він саме про звірів тоді думав), наче цей рух міг протримати його у невагомості ще хоч трохи до тієї рятівної й бажаної миті, коли почуєш десь глибоко знизу покірний голос не те що однієї, а сотень невидимих жінок, виповнений тихої вдячності, й коли можна буде провалитися в ту глибину з усвідомленням, що всі зусилля його існували не задля простої собі первісної втіхи...