Вандзя порозкидала все по цілій хаті, повиймала іншу одежу з подорожного куфра і стала одягатись на ново. При тім Юзьо помагав, послуговував, аж засапався. Вандзя надягла вкінці капелюх, пришпилила його дротами до волосся, прикрила лице синім вельоником, надягла рукавички, взяла в руку парасольку — була готова в дорогу.
— А тиж чому не одягаєшся? — каже до Юзя.
— Абож я не одягнений?
— Бійся Бога! та в тій капоті і в чоботах хочеш до міста йти?
— Чи раз я так до міста ходив, тай нічого мені не сталося...
— Змилуйся! та ти навіть краватки не маєш?
— Чомуж ти мені, Вандечко, в дома того не сказала?
— То розуміється само собою... Я гадала, що ти приладив собі другий гарнітур...
— Ні, не приладив.
— Як же я так з тобою тепер піду? Боже мій Святий! — говорила Вандзя, заломлюючи руки.
— Не журись Вандзю! Ти підеш передом, а я за тобою...
— Так зле буде... Ти мій чоловік і я на таке не позволю, щоби ти йшов за мною, як льокай. Ліпше так буде, що йдемо окремо. Я піду за своїми орудками, а ти за своїми. Лише дай мені грошей, бо я не маю тілько...
— Кількож тобі треба?
— Дай мені пятьдесятку.
— Пятьдесятку? А щож ти аж за пятьдесятку будеш купувати?
— Не будь дитиною! Я маю богато дечого купити до хати... ось... Ага, де мій записник? ти не бачив? — і стала шукати по кишенях.
— Який то записник?
— Та така книжечка, що записується для памяти. Шукали обоє за записником, як ті поліцайники
що перешукують арештованих підозрілих, перекинули усьо до гори ногами, обсмотрили всі кишені, кожний кутик — не було нігде. Юзьо побіг до воза і тут доперва знайшов в соломі маленьку книжечку записану дрібненьким письмом. Вже мали виходити.
— Юзечку! ще одна просьба до тебе! — каже Вандзя, беручи Юзя одною рукою під бороду а другою за шию.— Оглядайся за якоюповозкою, бо я не можу возом їздити...
— Деж я знайду повозку? та і на що вона нам здалася? Або ми будемо так часто їздити? Буде даремнісінько стояти. Як би нам треба, то пожичимо від тата тарадайки...
— А тота тарадайка на ресорах?
— Ні, не на ресорах, але добра.
— То так само, якби возом! Але найліпше купити свою, то буде раз на все.
— Коли я не знаю, де за тим шукати...
— Пожди, я тобі поможу!
Вандзя задзвонила і зявився кельнер.
— —Закликати мені фактора! — приказує Вандзя.
— Та що ти, Вандечко, робиш? Я і гроший тілько не маю, і я на тім не розуміюся... до цього треба попросити тата, бо мене зідруть...
Але фактор таки зявився.
— То нічого не шкодить, нехай шукає! — каже Вандзя.
— Та нехай шукає,— повторив' Юзьо з резиґнацією і вже не слухав, що жінка говорила жидові. Юзьо рішучо постановив стояти при цьому, що без батька не буде купувати.
Розійшлися. Вандзя пішла зі своїм записником по склепах, Юзьо пішов за деревом на комору і на третий покій.
Юзьо упорався скоро, дав завдаток на дерево і другої днини мав приїхати з фірами.
Вернувши до готелю, довго мусів ждати на Ван-дзю. За нею поназносили жиди усякого добра, цілу копицю цукру, кави, чаю, булок, ріжків, тісточок, кухонної посудини, ріжних тканин. Юзьо аж за голову взявся, побачивши такий крам.
— Юзечку, ти вже тут? Дай мені ще три рин-ські, бо мені не стало...
Нічого було робити і Юзьо виймив ще три срібних, навіть не скривившися із сорому перед жидами.
— А тепер ходім на обід... Чи ти уже замовив що?
— Який обід? Я уже пообідав.
— Та коли?
— Вступив під нумеро два, напився горівки і закусив хлібом з бриндзею.
— Алеж змилуйся! не будеш прецінь вимагати, щоби я під "нумером два" пила горівку і закусувала бриндзею...
— Треба було дещо з дому взяти... Впрочім маєш тут ріжки і скажу принести пива...
— Не будь смішний, мій Юзечку, і ходім до реставрації! — і не ждучи на відповідь, потягла Юзя за собою.
У готелевій реставрації було повно панства; Юзьові стало трохи ніяково, коли нагадав собі, як він одягнений. Служба не знала, які між ними відносини, бо Ванда виглядала на паню, а Юзьо простий шляхтич. До такої реставрації Юзьо ніколи не заходив, що найбільше ходив з батьком, як часом з батьком до міста приїхали, до Брікнерки на кроваву кишку з капустою і на гальбу пива, ту попав відразу між панів, та ще в чоботах, у запорошеній капоті і без краватки. Не знав, що з собою робити. Ванда вибрала місце і сіла, показуючи Юзьові місце біля себе. Кельнер прийшов зараз до Ванди і вона замовила обід. Цілий час не говорили нічого, а Вандзя ладилась сказати Юзьові науку доперва пізнійше. Але за обід платив опісля Юзьо, та аж посіпався, як мусів дати вісім-найцять шісток. Жалував, що не нагадав Вандзі про кроваву кишку з капустою у Брікнерки, де заходила найповажнійша шляхта.
Не мало було клопоту, заки спакували до воза цілий закуплений крам. Вандзя задзвонила і зажадала рахунку. Рахунок був не великий, бо почислено за покій 80 кр., за постаємне 20 кр., а за воду 4 кр. Але Юзьові і цього було шкода, бо на площі коло яток не платиться нічого. Та на цьому не кінець, бо кельнер і сторож наставили лапу, щоби їм дещо вткнути. Юзьо про це і чути не хотів і це уже заплатила Вандзя, щоби рату-вати гонор свойого чоловіка.
Юзьо аж відотхнув свобіднійше, як виїхали з міста. Не говорив нічого, бо у дусі рахував, кілько його нинішна їзда коштує. Усьо, кромі рогачок, уважав за змарновані гроші. В інтересі цілости свойого маєтку постановив собі, як найрідше їздити з Ван-дзею до міста. Добре ще, що не дався намовити на купно брички, бо був би мусів пожичити гроший у жида.
По цім усім, як Юзьо поводився сьогодня, можна легко догадатися, що йому Вандзя по дорозі наговорила, як він повинен виїздити з жінкою до міста...
XIX.
Михась видів зі свойого огорода, що Юзьо їде до міста. Цікава річ, за чим вони? Чейже не було потреби так зараз до міста телепатись... Доперва пере-дучера приїхали. Відтак каже до жінки.
— Не знати, куди Юзьо повіз свою паву?
— Мусіли поїхати за справунками...
— А Господи, Святий! чи ще її мало того граття, що понавозила?
— Нераз, Михасю, покажеться потреба такої малої дурнички, без котрої годі щонебудь зробити...
Михась не сказав більше нічого, Міхаліна зміркувала з цього, що чоловік помяк і загадала ще дещо на нім ви могти.
— Знаєш, Михасю, що такі відносини до Юзя, як наші, то неможливе...
— Ну, щож я маю робити?
— Правда, що Юзьо оженився проти твоєї волі, та вже годі, сталося! Але через це знова годі відцуратися дитини, а навпаки, треба, щоби ми до них зблизилися і не випускали їх з під своєї опіки та впливу...
— Нехай собі роблять, що хотять! — відрізав Михась.
— Так зле, Михасю. Коби ти знав, який той наш Юзьо бідний! Аж серце крівавиться, дивлячись на нього,— і Міхаліні станули сльози в очах.— Та, що він цьому винен, що залюбився на смерть і звязав-ся словом, а відтак присягою? Він страшно терпить. Тепер ні в кут ні в двері. До тебе не має сміливости, бо не послухав твоєї ради, жінку любить страх і готовий її зівсім піддатися, тоді може зійти зівсім нінащо...
— Щож я на це пораджу? — оправдувався Михась.— Моє сумління чисте, бо я йому щиро відраджував...
— Треба, Михасю, до них зблизитися. Треба його підпомагати і радою і впливом, треба і на неї впливати, щоби тямила, що не пішла за пана але за шляхтича...
— Вибачай, Міхаліно, але я до них не піду!
— Михасю, не говори так! Таж це твоя дитина... Не він же усьому так дуже винен, що послухав серця. Нагадай собі, що і ти був молодий... Ей, Михасю! щоби ти відтак не нарікав, що твоя дитина піде марно у могилу...
Того Михась найбільш боявся. Похоронити дитину він уважав найбільшим нещастям для себе.
— Та нехай,— каже він,— вони перше до мене прийдуть... Та бійжеся Бога, то я, старий, маю до них перший іти? Такого ще світ не видів! Всеж я батько, хочби і супроти тої Ванди... Вона знала, за кого йде. А то приїхала уже від коли та не ласкава показатися... Яка мені ось магніфіка!...
— Я не уважаю, щоби це з пихи,— замітила Міхаліна.— Вона не в лісі вихована і знає повинности невістки супроти тестя...
— То чомуж не прийде?
— По просту боїться, що її не приймеш, боїть-соро-му...
— Я також не в лісі виховався і умію пошанувати гостинність.
— Але її може так здаватися, хочби з цього, що подружжя це вийшло проти твоєї волі, а ти навіть на весіллю не хотів бути. З цього можна богато чого сподіватися...
— Скажиж сама, чи я міг бути?
— Не входжу в це, чи міг, чи ні, але тепер можеш. Оттак, щоби бодай поступити заглянути, щоби їх осмілити... Тим би ти, Михасю, усьо лихо направив. Як би ти бідного Юзика бачив, як він йшов до слюбу... Виглядав, як смерть, як сирота приступав по благословенство до мене самої... і не одне прикре слово долетіло до його уха, що гості між собою шептали...
Михась не знав, що сказати. Жінка переконала його зовсім. Мусів признатися, що і він трохи завинив, що не наглядав сина, куди він їздить, та дав йому волю...
— Ну то піду в неділю., дайте мені уже спокій! — сказав Михась.
— Так, так, мій друже! — підхопила утішена Міхаліна,— треба піти конечно, бо так лиш вік закислимо собі і рідну дитину вженемо у могилу...
Міхаліна говорила правду, але лише що до Юзя.
Юзьо аж счорнів з грижі. Перші хвилі його супруж-жа були затроєні, а він мав доперва двайцять літ. Не смів приступити до батька, хоч йому серце кровави-лося і пригадувало синівські обовязки. Він добре тямив, що поступив на власну руку, що видурив від батька, хоч правда несвідомо, свою власновільність, а тим самим укоротив його право. Совість не давала йому супокою. Тої грижі сумління, не могло йому розігнати гарне личко молодої жінки. Він хоч любив Ван-дзю безконечно, пізнав зараз по першім побуті у місті, що вона не для нього, а він не для ньої пара. З другої сторони його честь наказувала йому вину цього по-дружжа взяти на себе і робити так, щоби Вандзя не мала причини ^калувати того кроку. Тимто Юзьо попав на невластиву, лиху дорогу. З цього він прийшов до заключения, що Вандзя пожертвувала собою для нього, бо у цьому супружжі вона не могла мати ніякого інтересу. Вона пожертвувала собою для нього, то він повинен пожертвувати собою для ньої. Юзьо зміркував тепер, що ціле його життя зломане на віки, отже нехай би хоч його дорога Вандзя могла бути щаслива. Хоч його природне самолюбство бунтувалося проти цього, щоби посвячувати себе для другої людини без взаїмної посвяти, то таки він переміг себе та порішив терпіти до смерти..
Ванда знов дивилися на ту справу так само, як Юзьо, розуміється з користю для себе, хоч іскорка тої вродженої чоловікові справедливості перечила тому.