"Фросю!" — так і хочеться крикнути до неї, щоб почула, бо я ж так люблю нашу Фросю, та вона гасне там, в'яне, мовби тінь від хмари напливає на неї.
На чорному сучку, мовби пришпилений, Корній Потуга!.. Руки розметав навхрест, не ворушится, а лице чорніє вугляком. Ластівки в'ються довкола нього, а що мені страшно, щоб ластівки хурделицею завіяли його отам, на дубі, неподалік від ярмарку, щоб не бачити його.
А трохи далі поміж рясного жолуддя, такого великого, мов гарбузи, видніє і не жолудь білий, а біло-сива усміхнена голова Павла Голохи!.. Голова сміється, усміхнені губи хочуть сказати щось, але не кажуть, тільки сміються мертвим усміхом. Я хочу відірвати погляд від усміхненої голови — й не можу, така дивна й страшна сила в мертвої усмішки Павла Голохи. Та зрештою наче тінь від хмари наповзає — і меркне вищирена голова.
Який цей дуб великий — і все є в його могутній кроні!
Бачу там і дядька Тилимона з тіткою Нілою, вони обоє порпаються на городі поміж розквітлих соняшників. А ген і тітка Секлета, вона на довгому мотузку пасе червону корову. А то, либонь, ота збаразька ласкава чорнява молодиця, що гойдає співучу колиску з верболозу. Ген стоїть тітка Марія, а над нею літає лелека, мовби над тіткою літає добрий дух. О, Тарапатий заглядає у чорну розверсту яму, й та глибока яма — рвана рана в грудях кладовища. І тітка Варка сидить біля кужеля, веретено крутиться в її руці, прядеться та прядеться біла чиста нитка, намотується й намотується на фуркітливе веретено в її руці.
Що ж я шукаю, що ж я шукаю? Що ж я хочу побачити на могутньому дубі, на якому сподівайся на всяку всячину?
Ага, я шукаю Клима Климішу в лісовому курені під розлапистою зеленою ялиною!
Де ж Клим? Чому ніде не видно його? Може, він коло Фросі? Намагаюся в тих нескінченних людських роях знайти Фросю, котра зодяглася, наче наречена, але й Фросі вже не видно.
А ще кого шукаю, кого?
В тих людських роях таки знову намацую збаразьку чорняву ласкаву молодицю. Молодиця легко розгойдує співучу колиску з верболозу, підв'язану до сволока на вервечках. Молодиця гойдає колиску й співає, тільки пісні її не чути. Я приглядаюся до колиски, пильніше, пильніше...
Чиї то очі цвітуть чорним цвітом у колисці?
Таж то збаразька молодиця гойдає у колисці маленького Марка, а він звідти, з дуба, з колиски, видивляється на весь білий світ неоглядний. Когось шукає очима — й не може знайти. Може, він шукає мене?
Хочу крикнути: "Ось я, ось я, тут!" І просинаюся несподівано.
Спершу не можу втямити, що я таки проснувся. Не можу втямити, чому довкола все стало іншим. Іншим стало Овечаче, іншим став дуб, під яким я сиджу. А де поділося оте Овечаче, отой дуб, які я щойно бачив?
Зводжуся — і здивовано дивлюся на дуб над моєю головою.
Де поділося все те, що було на дубі? Листя різьблене шелестить, сузір'я жолудів висять, дзвенять мурахи, щебече сіра пташка. Але ж і листя не таке, й жолуді й пташка. Все не таке!
Невже на цьому дубі я вже так і не побачу Клима в ялиновому курені?
А маленький Марко в співучій колисці з верболозу?.. Де маленький Марко з блискучими чорними очима? Десь має бути отам, у зеленій кроні, має бути! Але нема. Та невже нема?
Стогін виривається з моїх грудей.
А хто то йде через яблуневий садок слідом за бабою Ликорою? Горбиться, помагає собі сучкуватим вишневим костуром. Ага, та то ж баба Весна, шептуха наша овечацька.
— Йди-но сюди, дитино, йди-но до мене,— наблизившись, каже вона.
Обличчя в неї — наче вощина, з якої випито мед.
Баба Весна торкається пучками пальців моєї голови — й чародійна ласка через її пучки вливається в моє єство. Літепло спокою сповиває мене. Я вмить забуваю за те, що сталося зовсім недавно, забуваю за своє видиво, навіть за дуб забуваю, хоч він зовсім близько і до його шкарубкого стовбура можна торкнутися рукою.
Повіки мої все важчають, і я тицяюся головою в поділ спідниці баби Ликори, і вже вона торкається мене своїми солодкими пучками, наче вділяє цілющих, жаданих ліків.
СУМНЕ ВЕСІЛЛЯ У ВІВСЯНИКАХ
Нарешті, баба Ликора відпускає мою руку.
— Ось і прийшли,— спадає зітхання з її пошерхлих уст.
У садку — старі яблуні та старі груші, що далеченько порозходилися одна від одної, а смарагдову траву під ними встелено падалішніми грушками та яблуками. Знявши з плечей клумачок і поклавши під кущем розквітлих мальв, баба Ликора повільно йде через садок.
І зупиняється над ручаєм, який уже тече за садком. Тут сідає на вузьку кладку, перекинуту через ручай, і опускає запорошені, збиті ноги у воду. Вона заплющує очі й стогне від задоволення.
— Наче ліки... як добре...
Підійшовши слідом, я дивлюся в ручай, що тече поміж вузеньких, поснованих травою низьких берегів. Біле піщане дно зовсім близько, бо ручай мілкий, зате вода в ньому — чиста й прозора, так що на дні видно кожну піщинку чи сріблястий водяний пухирчик.
Нахилившись, беру пригорщами воду й п'ю. Вода прохолодна, від неї ледь-ледь пахне зіллям та м'ятою.
— Вмийся... Вмийся з дороги,— радить баба Ликора. Зачерпую пригорщами воду — і вмиваюся в ручаї,
змиваючи втому. Й тут, у затінку під вербами, що поспліталися плакучим своїм гіллям над ручаєм, до мене повертається свіжість та бадьорість.
До садка прилягає город, а на городі — цілий хоровод золотих соняхів. І на сусідніх городах — так само хороводи соняхів. А за городами зеленіють луги, буйні
від високої трави та квітів, і подувом вітерця доносить духмяні пахощі, такі медвянисті, хмільні такі, що вдихав би й вдихав би.
— Це ви, лебедики мої?
Оглядаюся від ручая — і мало в воду не заточуюся від здивування: через старий садок поміж груш та яблунь іде... Хто ж це йде?.. Та невже йде баба Ликора?!
Та хіба ж усміхнена баба Ликора йде через садок, коли зморена баба Ликора ось таки сидить над ручаєм і студить ноги у протічній воді? І я здивовано втуплююся в неї. Таки сидить, таки ніде не ділася. Переводжу погляд...
Переводжу погляд — таки йде через садок,' наближається до нас!
— Лебедики ви мої, прилетіли аж з Овечачого... Баба Ликора, що студила ноги в ручаї, зводиться й
повільно ступає назустріч бабі Ликорі, що наближається до ручая. Вони обіймаються, на якусь мить зливаючись і стаючи начебто одною бабою Ликорою. Та розняли руки — і знову їх дві.
— Ликоро!..
— Мартохо!..
Та це ж Мартоха, радію я. Та це зовсім не друга баба Ликора, а її рідна сестра Мартоха! А як вони схожі між собою. Схожі так, як сонях на соняха, як чорнобривець на чорнобривця, як ластівка на ластівку.
Ось тільки... Ось тільки в Мартохи молодша усмішка на кощавому смаглявому обличчі. Й молодші в усмішці очі та зуби. Й навіть голос у Мартохи молодший, а в тому голосі більше веселощів та радощів.
— Та нема для мене гостинця дорожчого, ніж такі гості! Ноги били в таку далечінь. А в тебе ж, Ликоро, ніжки давно вже находилися, бо скільки ж вони виходили, скільки!..
— У тебе тут рай,— каже баба Ликора, оглядаючись обіч.— А в нас там в Овечачому... І не розкажеш.
— Де ж тут рай? — дивується тітка Мартоха. Й також здивовано оглядається обіч, немов шукає той рай.— Не бачу.
— Ти не кажи. Німців у Вівсяниках нема? Нема. Й ні одна бомба не впала на вас. І не відступали через ваше село... А в нас! Ото я малого за руку — й сюди. Бо скоро вже обоє подуріємо в Овечачому. Я тільки й знаю, що до шептухи воджу його, а вона яєчком йому переляк виливає. День-другий перекапаріємо в тебе, а там у селі Ніла з Марією придивляться за обійстям, а хазяйства й нема в мене, щоб побиватися.
Йдемо через старий садок до хати. Справді, як тут славно! Здається, що на кронах високих дерев і небо повищало, поглибшало, посинішало. В садку прохолодно, хоч і стоїть надворі літня спека. Де-не-де й опеньки біліють у траві попід стовбурами.
Тільки тітка Мартоха взялася за клямку сінешніх дверей, а тут з вулиці — гуркіт і гамір. Дві великі ху-ри-халабуди, схожі на циганські, спиняються за хвірткою. До хур-халабуд прив'язано корівчину, двоє теляток, овечок кілька.
— Мартохо, агов!
Двоє — один вогнисто-рудий, а другий смолисто-чорний — ідуть з вулиці на подвір'я, обоє з батіжками, обоє з якимись мотузками.
— Хто такі? — питає вогнисто-рудий, показуючи на мене та на бабу Ликору.
— Ликора, сестра моя з Овечачого. З дитиною. Погостювати навідалися.
— Погостювати навідалися! — сміється вогнисто-рудий, а смолисто-чорний тільки очима блимає понуро. И тицяє на клумак поміж мальв: —Що це?
— Харчі та гостинці мої,— вихоплюється баба Ликора.
— З Овечачого? — понуро питає смолисто-чорний мовчун.
— Еге, еге,— наче виправдовується баба Ликора.
— Подивимося, які то скарби водяться в Овечачому,— каже вогнисто-рудий, і закидає бабин клумачок собі на спину.
— Хлопці, хлопці! — поривається до них баба Ликора, и голос у неї — благальний і жалібний.— Та то ж усе бабине! Та воно вам треба, хлопці? Бабине...
Вогнисто-рудий відтручує її плечем так, що баба шкопертається, мало не впавши, й замовкає.
— Ну, Мартохо, що в тебе є для великої Німеччини? — питає вогнисто-рудий.— Та для німецьких вояк на фронті?
— Що ж у мене є, хлопці? Гола, як бубон, хіба не знаєте. Нитку до нитки складаю — ото й усе моє багатство... Ото хіба що індик у шопі, самі знаєте...
Скільки разів доводилося від баби Ликори чути про того Мартошиного індика! Послухати її — світ ще не бачив такого казково гарного індика, що живе в неї сам-самісінький.
Смолисто-чорний чоловік іде в шопу — й скоро виходить звідти з великим індиком, що сердито булькає горлом, а його рясні калинові ковтки на підгорлі та соковитий калиновий гребінь густо тремтять.
— Таж у мене тільки індик! — полотніє з лиця тітка Мартоха.— Таж індик у мене замість рідної дитини...
— Тітко, та нащо вам такий індик! — регоче вогнисто-рудий.
— Як дитина мені...
— Ха-ха! Дойчі люблять таких дітей!
— Краще б ти мене...
— Вас? Побоялися б господа бога, кому ви вже потрібні.
Вони з індиком ідуть з обійстя, а баба Ликора слідом тупцяє:
— Тлумачок мій... У тлумачку нема нічого для німців... Там таке, бабине... А нащо німцям бабине!
Індик летить у хуру-халабуду, звідти долинає куряче кудкудакання, гусяче гелгання, поросяче кувікання. Мекають вівці, збрикують телята, корова на налигачі впирається ратицями в землю, крутить шиєю.
— Родіона забрали! — схлипує тітка Мартоха, й губи її сіпаються, як попечені кропивою.
— Якого Родіона? — не може втямити баба Ликора, але їй також дуже жалко, й губи в неї також — як попечені кропивою.
— Таж індик у мене...