Інша річ, ми, грішні, служим заради злиденного існування. Ви ж — милістю божою піїт, творець, так би мовити, світу прекрасного, і, отже, маєте законне право — встигати лишень збирати вам належну данину, ми ж — ваші піддані і, отже, у вічному у вас боргу.
Задоволена своєю промовою, особа посміювалась, нюхала заморський тютюн і, ґрасуючи а ля франсе, розсипалася в люб язностях: "Зрозуміло, мосьпане, якщо хоч найменший трапиться випадок, то заходьте, так-так, можливо, що-небудь вас достойне, і відкриється... Але... не раніше майбутнього року".
І — вся розмова. Просити, переконувати не мало сенсу: однаково, що звертатись до глухої стіни. Даремно і скаржитись: адже йому не відмовляли, щоправда, нічого суттєвого і не пропонували. "Чекайте. Заходьте" — і тільки. А скільки чекати? Рік? Два? Десять? Не такий був, однак, візитер — колишній канцелярист, домашній вчитель, а пізніше і військовий, який встиг за свого життя чимало набідуватись і набачитись, щоб не розуміти значення подібних обіцянок. Саме так декотрі із високопоставлених позбавлялись небажаних візитерів.
В той вечір вирішив остаточно: їхати! І як можна скоріше.
2
Вісімнадцять років тому, у минулому, вважай, столітті, полишив рідний дім, і всі оці дуже нелегкі роки, ніде надовго не знаходячи пристановища, не маючи над головою надійної покрівлі, нічим особливо не зв яза-ний, відчував себе отією людиною, що постійно перебуває в дорозі. Спинившись на ніч чи день, а десь на місяць чи навіть і на рік, а то й довше, все одно лишався подорожнім: надходив час, коли виразно долинав манливий голос піддужних дзвіночків, дріб невгамовного дощу у шкіряний дашок поштової карети. В передчутті обов'язкового від’їзду з'являвся напрочуд п'янкий, ні з чим не зрівнянний настрій звільнення, бажання простору, а біль пережитого поступово стихав. В дорозі мав надію забутися, побачити таке, що досі не бачив, таємно-чарівне, нові місця і обов'язково нових людей.
І цього разу, ледве поштова карета поминула міську заставу і шлагбаум, чіткою рисою відділивши минуле від нинішнього, лишився позаду, як раптом знайомий настрій неспокійного захоплення охопив його, і він готовий був забути все, що так боляче зранило серце. Головне — він їде, причому не куди-небудь, а додому, все останнє не мало значення. Як музика, дзвенить, заливаючись під різьбленою дугою, дзвінок, високо на козлах бовваніють широченні плечі ямщика, а у віконце карети світить весняне небо, сонце посилає перше ранкове вітання; під колеса стелеться безкінечна смуга битого тракту, по обидва боки збігають назад одинокі берізки, обтерхані колесами кущі терну, а на відльоті від дороги, неначе кружляючи, пливуть і пливуть у зворотний бік дерев'яні, чорні від часу, ледве помітні в землі, селянські хатки.
Незвичайне почуття звільнення, свободи не полишало, а разом з тим і перший, і другий день дороги не виходив з пам'яті, був з ним Миколенька Гнєдич...
Щоб попрощатись, він рано, ледь зазоріло, прибіг на ноштову станцію і несподівано в останню хвилину спитав: "Невже ж оце їдете?.." Ніби не знав раніше, що це повинно трапитись. Гнєдич не вірив, не міг повірити в розлуку. За минулі два роки вони здружились, як брати, полюбили один одного і не уявляли тепер життя, щоб не зустрічатись, якщо не щодня, то хоча б один раз чи двічі на тиждень, щоб вести оті тихі вечірні розмови, які радують серце, підносять дух і вселяють віру в добро і людську щирість. А що ж тепер буде?
— Сиротою лишаюсь. — Миколенька раптом якось незграбно, боком прихилився до Котляревського і затих.
— Чого ж ти, друже мій?! Дасть бог, побачимось. — Іван Петрович міцно обійняв друга за плечі, взяв під руку. — Наступного літа приїзди в Полтаву. Побродимо околицями, за Ворсклу махнемо. Як хороше там в літні вечори! Цвітом всі луки вкриваються. Диво земне!
Гнєдич зажурено хитнув головою:
— Добре було б... але як же ж "вона"? Не відпустить...
"Вона" — це "Іліада". Миколенька дні і ночі, як каторжний, що добровільно поклав на себе незміряний труд, сидів за письмовим столом. Великий Гомер, святиня ста родавнього світу, під його чарівним пером оживав у російському перекладі. За кілька днів до Нового року Гнєдич ощасливив друзів ще одним десятком строф. Божественно звучав чіткий, як вилитий, гекзаметр, почув би його сам Гомер — здивувався б геніальності російського поета. Але то лише початок, а скільки ще літ подвижницької праці випаде молодому другові пережити — нікому поки що не відомо... Не скоро, не скоро він побачить Полтаву — "Іліада" забере кращі роки, він віддасть їй кожну вільну хвилину, все свідоме життя, хоч, щоправда, іншої долі йому не треба. Дай же, боже, йому сил та снаги більше, щоб вивершив задумане...
На роздоріжжі визирнув у віконце. Далеко в небі пропливли золочені маківки Смольного монастиря, шпиль Петропавловського собору лишився праворуч, танули обриси палаців і казарм. Ще верства, сотня саженів — і ось уже зовсім щезла Північна Пальміра, поглинув невситимий туман, поховав навіки.
Але знову випливло, ожило бліде, змарніле обличчя. Гнєдича, і почувся голос:
— Тут, на берегах Неви, у вас, дорогий мій Іване Петровичу, лишаються справжні друзі. Крилов, Батюшков і багато інших, яким все краще, славне, далебі, не чуже. Ще хочу сказати: заради всього святого, не полишайте роботи над "Енеїдою". її треба довершити, чого б то не коштувало, і, якщо у вас щось напишеться, буде, отже, готове, шліть неодмінно. Обіцяю вам твердо: все буде негайно прочитано і запропоновано до опублікування. Нехай знають усі, хто не глухий, про наше рідне слово...
Голос став слабнути, стихати, і ось він уже зовсім розтанув у свіжому весняному повітрі.
Ах, друже мій, у думці відповідав Гнєдичу, не так все просто, як здається, а втім, ти це й сам добре розумієш. З кожним роком часу лишається все менше і менше, а робота посувається повільніше, хоч, зрозуміло, продовжувати її обов'язково буду — інакше не мислю й життя свого. Проте для початку було б добре дістатися домівки, ввійти під рідну стріху, знайти спокій — хоч би відносний, — досить набідувався по білому світу. А там — з'явиться можливість — необхідно знайти собі службу, щоб бодай скромно, але жити, не залежати від випадку і, зрозуміло, працювати, працювати над "Енеїдою"... Все це, однак, скоріше одні фантазії, мрії. Де нині у Полтаві приготували тобі місце, якщо і. в столиці, з її можливостями, нічого не знайшлось? До канцелярії ти не ходок — не ті літа, у домашні вчителі проситися до якого-небудь перезрілого недоростка — теж пізнувато, хоч, правду кажучи, корисним бути саме на ниві освітній кортіло. А поки що — дзвенять, перемовляються піддужні дзвіночки та чути хрипкий голос ямщика.
Що ближче до Москви, то кращою ставала дорога, як камінна, гриміла під колесами. Все частіше траплялись гуртівники, гнали в столицю величезні табуни худоби, мчали кур'єрські прольотки, погойдувались на вибоїнах запряжені четвериками розкішні карети. Одного разу обігнали партію кайданників. Вже проїхали мимо, вони лишились за переліском, а сумний кайданний дзвін ще довго не стихав, каламутив душу, ввижались сірі обличчя нещасних, високі шапки варти.
Понад два тижні добивались до Москви — за тих часів не так вже й задовго. Доводилось — іноді день, а іншого разу і два — чекати змінної пари коней. І це затримувало.
Ще гірше стало з кіньми після Москви. Їх забирали люди служиві, станційні доглядачі без слова, покірно відправляли їх в першу чергу, і розмови, претензії на них не впливали. Розгадавши у капітані людину совісну, незлостиву, деякі доглядачі зразу ж ставали їжакуватими, з ними не можна було й говорити. Інша справа — фельд'єгер. Той з ходу, ще не ввійшовши до станції, кричав, тупав ногами на ошалілого доглядача, вимагав негайно коней, та найкращих, тикав в обличчя шапкою з чорним султаном: "Щоб миттю!.. Не потерплю!.. Та самовар — на стіл! Зараз же!.." І справді, не встигав проїжджаючий красунь фельд’єгер допити свій чай, як біля ґанку стояли добрячі коні, а хвилиною пізніше — десь за сільцем, за околицею стихав кінський тупіт, і карета зникала, танула в жовтавому світлі призахідного сонця. А, ідучи по "своїх власних потребах", капітан, хоч і з подорожньою, виданою у самій столиці, лишався ще на півдня в чеканні зустрічної пошти.
Це стомлювало і, коли б не книги, які на всякий випадок лежали зверху у баулі, не знав би, де себе подіти. Прокурені хати поштових станцій набридли до смерті. Та коли, попивши чаю з дорожнього самовара, сідав ближче до свічки, запаленої добросердечною дружиною доглядача, забував на деякий час і нахабнуватого господаря станції, і докучливого попутника — відставного ротмістра, поміщика Курської губернії, що, як відомо, межувала з його, капітана, Україною. Ротмістр надокучив своїми оповідями про поїздку в гості до сусіда — якогось Баклицького — теж військового, учасника російсько-турецької війни та відставленого по причині поранення. "Може, і ви, пане капітан, бували там, під Ізмаїлом, коли штурмували його? Бачу, орденом Анни відзначені". — "Помиляєтесь, мосьпане, відзначений, та не за це", — відповідав, аби відчепитись.
Зате одного разу розговорився зі станційним доглядачем — людиною, як видно, досвідченою, що немало на своєму віку набачилась. Доглядач, як виявилось, служив з самим Суворовим, ходив з ним через Альпи. Сиділи майже до світанку, курили люльки, потім пили схололий вже чай, а жона доглядача, миловидна жінка, на багато літ молодша від чоловіка, не раз зазирала до них і не наважувалась сказати, що пора б уже перестати палити казенні свічки і відпочити час, бо ж попереду день.
Котляревський співчував колишньому солдатові: начальство ставилось до нього несправедливо, постійно чіплялось, лаяло, якщо він діяв "по закону", коні давав по черзі, а не тим, хто "виривав з горлянки".
Ранком другого дня Котляревський закінчував свій сніданок, коні були подані і, як сказав доглядач, все готово і можна рушати. Та в цей саме час на станцію вихором підкотила поштова карета, і ледве вона спинилась, як з неї вискочив у формі драгунського офіцера молоденький поручик.
Доглядач, полишивши Котляревського у хаті, вибіг з дому гостю назустріч.