Сльози виступали в неї на очах, але вона стискувала зуби й знову хапала кирку чи лопату. Ніколи було плакати. Ніколи було думати про біль.
Увечері поверталася до свого притулку. Гули від утоми ноги. Вона ввалювалася до кімнатки, падала на своє ліжко, відділене від інших ситцевою ширмочкою. Господиня, су-хенька метка бабуся з чорними добрими очима, ставила на тумбочку миску борщу. Він смач-но парував, але їсти не хотілось.
На ширмі ворушилась тінь господаря. Він тримав розгорнуту газету, бобонів:
— Фашистські орди рвуться до Москви. Після кровопролитних боїв нами залишено…
І так день за днем. Щовечора. Все сподівалася, що зміниться щось, що станеться чудо, що голос старого сповниться нарешті радістю. Ні, все відступають, залишають… Дніпро, Київ… Все це вже під ворогом.
Не можна стерпіти цього, несила.
Чому вона тут? Чому втекла з найтяжчого шляху? Тут теж працюють, тут кується зброя для фронту, й тут ой як потрібні руки, але там — потрібніші.
Клубочиться дим, палає обрій. Микола йде на тому тлі, страшний, суворий. Чому він такий страшний? Де він? Погляд звернений десь убік, він не дивиться на Оленку. Невже гнівається? Чим завинила вона перед його любов’ю?
Відповіді нема. Микола йде назустріч своїй таємничій долі. Вуста його німі. Оленка повинна вибирати сама…
Отямилася від своїх марень. Схопилася з ліжка. Почала взуватися. Старенька заглянула за ширмочку, здивувалася.
— Чому ти не вечеряєш? Куди зібралася?
— Після скажу, ніколи…
Вискочила в заметіль, попрямувала на головну вулицю, до центру. Повз неї гримотіли машини, йшли колони новобранців з торбами за плечима.
Біля госпіталю дорогу перепинив натовп. З машин виносили поранених. Жінки зітхали, плакали, розпитували. Оленка й собі зупинилася. З жалем дивилася на спотворені тіла, забинтовані руки й ноги. І раптом скрикнула. Сестра сердито глипнула на неї.
— Чого тобі?
З машини виносили на носилках чергового пораненого. Він був обмотаний з ніг до го-лови. Лише обличчя виднілося з-під білого савана смерті. Великі блискучі очі і хрящуватий ніс — Оленка пізнала б їх з-поміж тисячі інших. На неї дихнуло далеким літом, радісним клекотом минулого життя. Нетреба!
Вона кинулася до нього, припала до носилок. Санітари перезирнулися, опустили но-силки на сніг.
— Дружина або наречена, — загомоніли в натовпі.
— Нетребо, голубчику… чи впізнаєте мене? — з надією запитала вона.
Очі пораненого запломеніли радістю. Він заморгав повіками, захрипів:
— Оленка… Царівна троянська.
Вона плакала, всміхалася.
— Нетребо, брате рідний! Хоч слово… про нього…
Дивилася з надією, стражданням: ждала. Очі згасли, заплющилися. Знову відкрилися.
— Про Миколу!? Знаю. Бачив…
— Бачив? Де? Коли? — скрикнула вона.
— Біля Дніпра. Переправа. Говорили. Два слова…
— Далі, далі, — підганяла Оленка.
— Він просив передати… Тобі… Як побачу, — втомлено шепотів Нетреба.
— Що? Що передати?
— Що любить. Що вірний.
— А ще…
Очі Нетреби згасли. В них з’явився неймовірний біль.
— Будь мужньою… Оленонько… Нема Миколи… Загинув, захищаючи переправу… Як герой…
— Неправда! — закричала Оленка. — Неправда! Не хочу!
Вона впала на сніг, обхопила руками носилки, благала в Нетреби:
— Ну скажи, що це неправда! Ну скажи, що ти… помилився!..
Санітари суворо відсторонили її, підняли носилки, понесли. Натовп мовчав. Вона підвелася з землі, знеможено рушила вулицею. Куди? Навіщо?
Сиплеться сніг. Тріщить мороз. Порожнеча в світі. Нічого нема. Нема людей. Нема життя. Лише тіні, тіні… Навіщо? Для чого?
Незчулася, як ноги принесли її до військкомату. Опинилася в кабінеті воєнкома. Він за-просив сісти. Мовчав. Нічому не дивувався.
— Ви зрозумієте мене, — прошепотіла Оленка. — Я не можу тут бути. Я втратила все… найдорожче… найкраще… Там… Я теж хочу туди, де він загинув.
Довго не зводив погляду з неї капітан. Що він бачив у глибині її зіниць? Помітив без-одню муки, яку звідало юне серце, побачив передчасно поховану любов чи помітив глибину відчаю, з якої зароджується героїзм або відкривається прірва падіння? Зітхнувши, поклав долоню на її руку. — Добре, дочко. Направлю тебе на курси радистів. Їди на свою важку стежину, дочко. Іди…
СТРИБОК У НІЧ
Безкрає поле. Хилиться під подихом вітру зелене жито, викидає колоски. Деякі з них уже посивіли, оповивають себе й простір над полем тонким, ніжним пилком.
Стежечка в’ється поміж хлібами, обривається біля старезної козацької могили. На зарослім верхів’ї пишається молоденька берізка. Звідки вона взялася, хто її посадив? Дерев-це, ніби соромливе дівча, пустотливо хитає ніжно-зеленнми вітами, вклоняється голубій далині.
Навколо — пісня. Вона пронизує простір, ллється з кожної квітки, звучить у мелодії океану хлібів, у дзвоні жайворонів, у шепоті оксамитних трав. Вона зринає з рідної землі, лине вгору, мчить у безмірнім дивоколі разом з пухнастими хмаринами.
Мовчать Микола й Оленка. Йдуть стежиною тихо, мок заворожені. Зупинилися біля могили, дивляться в очі одне одному.
— Які в тебе страшні очі, Оленонько, — шепоче Микола.
— Чим же страшні? — сміється Оленка.
Він не відповідає. Хто зна, чому страшним здався хлопцю погляд коханої. Микола підхоплює Оленку на руки, піднімає до грудей, несе на верхів’я могили. Вона пригорнулася до нього, цілує в шию, шепоче:
— До щастя, Миколо?
— До щастя, Оленонько!..
Руса коса розвилася, вітер грається нею. Затуманені очі дівчини, затуманена далина.
…Гримнули вибухи.
Оленка розплющила очі. Яке болісне пробудження! Знову замріялась, знову пірнула, мов у казку, в минулі дні.
За ілюмінаторами літака — темне небо, вибухи зенітних снарядів.
Примарні спалахи миготять на обличчі Оленки. Холоднішає під серцем, неприємно слабнуть ноги. Страшно. Але мусить триматися.
Відкривається люк. Два її супутники прощаються, мовчки тиснуть їй руку, щезають у пітьмі.
Гримлять мотори, віддаляються вогні трасуючих снарядів — спалахи смерті. Довкола морок, пасма хмар. Літак набирає висоту, щоб одірватись від ворожих винищувачів.
Незабаром і їй стрибати. Настає час іспиту. Треба звідати, на що ж вона спроможна. Для чого зростала, училась, мріяла, жила. Хто ти, Оленко?
Останні дні промайнули, як уві сні. Школа розвідників, курси радистів, короткий інструктаж. Їй належало вистрибнути з літака південніше Києва. В лівобережних лісах, неда-леко від Зеленьок, кілометрів за двадцять п’ять від рідного села. Там десь діяв партизанський загін товариша "Агронома". Месники не мали постійного місця і поки що не могли самі прийняти літака. Тому доводилося йти на риск, вистрибувати по приблизних орієнтирах, а потім шукати контакту. Та що таке риск у ці грозові дні? Що їй власне життя, коли нема то-го, хто світив для неї закличною зіркою у темні дні відчаю? Тепер вона й себе відчуває лише зброєю. Для себе — нічого!
А з глибини душі піднімався ледь чутний протест. Спокійний тихий голос заперечував, застерігав: ти втратила все? Ти ж і маєш все. Ти зростала не в порожнечі. Ти дитя цієї землі, її минулого, її сучасного і майбутнього. Ти дочка її пісень і труда, її горя й радості. Ти несеш у собі все, як малесеньке зерно таїть у собі грядущі пишні врожаї.
Оленка прислухалась до того внутрішнього голосу, згоджувалась. І коханий Микола співав їй улюблену пісню, котру вона так часто слухала під зорями, пісню казкового Зоре-дива:
Ключ не зупинити, крил не доточити. Птах давно тріпоче в серденьку твоїм. Лише власні крила повертають силу Відшукати стежку в Материнський Дім…
Правда, правда! Чую ваші голоси, Миколко, дідусю… Йду вам назустріч.
Спокій і віра входили в серце. Хто сказав, що нема Миколи, доньки, вбитих бійців? Во-ни в й і й, отже, вони є, вони вже невмирущі. Хвиля життя котиться поміж новими й новими берегами. Але то береги єдиної ріки. Тієї самої ріки, краплями якої були й вони з Миколою.
Хтось торкнувся її плеча. Вона розплющила очі, підхопилася.
— Що? Пора?
Помічник пілота схилився до неї, очі в нього тривожні, темні.
— Пошкоджено прилади. Важко орієнтуватися. Десь близько, а де, не можу сказати. Що будемо робити?
— Стрибатиму, — вирішила Оленка.
— Київ недалеко. Але тут повно поліцаїв, жандармерії. Дивись…
Вона не відповіла, рушила до люка. Перевірила ящичок з рацією, кобуру з пістолетом. Помічник пілота відкрив люка. Звідти дихнуло холодом, темрявою. Оленка мимоволі відсахнулась.
— Скоріше! — квапив супутник.
Вона потисла йому руку. Той підбадьорливо кивнув.
Ревуть мотори. Десь у просвітах хмар блимають вогники поселень. Чи, може, здається? Млосно в грудях. Серце б’ється, як у птаха в сильці. Подих перехоплює. Ну чого ж ти, Олен-ко? Звідки страх? Це ж завершується твоя дорога сліз. Починається дорога битви. Ти ж хотіла її? Йди!
Оленка рішуче стрибнула в ніч…
Мелодія восьма
ПАЩА ХИЖАКА
ПЕРШИЙ ПОСТРІЛ
Віддалився літак у чорному проваллі неба. Перехоплює подих, дзвенить у голові. Дов-кола чорно-сіра пелена хмар. Падіння, падіння у невідомість, у пітьму. Час розтягнувся до нескінченності. Моторошна, кошмарна самотність у хаотичній безодні.
Раптом Оленці здалося, ніби вона десь збоку, і спускається зараз на парашуті не вона, а хтось інший. Вона ж здивовано спостерігає за цим, тамуючи страх. А руки механічно нама-цують парашутне кільце, смикають його.
В’юном полинули вгору, натяглись стропи. Оленку смикнуло, вона заколихалася в повітрі на незримих руках. Одразу їй полегшало, стало веселіше, зникло почуття роздвоєності.
Вона поглянула вниз. Швидко наближалася земля.
Аби лиш не потрапити в руки ворога. Аби вдалося непомітно приземлитись. А там вона дасть собі раду. Добереться до своїх.
В стропах свище вітер. Насувається громаддя лісу. В обличчя дихнуло запахом хвої. Рідним, знайомим запахом лісу. Верхів’я дерев скажено мчать навстріч, гілки боляче стьоб-нули по щоках. Оленка заплющила очі.
Ударі Вона звично впала на правий бік, як її вчили.
Серце стугоніло, шуміло в скронях, важкий подих заважав їй прислухатися до зовнішніх звуків. Кілька хвилин вона лежала, щоб втишити серце. Потім підвела голову. Темрява обступала з усіх боків. Тиша. В тій тиші ухнув сич. Вона здригнулась від несподіванки.
Підвелася, смикнула за стропи. Купол зачепився за верхів’я сосни. Треба зняти, бо вранці помітять, підуть по слідах.
Рвонула з усіх сил, впала на землю.