Прапороносці

Олесь Гончар

Сторінка 46 з 80

— І на себе, і під себе. Відстріляється — і в пір'я грітися.

— Така вже раса хлипка. Зазябає. Денис оком знавця оглянув німецький міномет і, виявивши, що він непошкоджений, наказав братові:

— Зривай плиту. Перенесемо.

Міномет перенесли в кімнату навпроти. Перетягли плетені кошики з мінами. Виламали вікно, що виходило на місто. Будапешт гудів, клекотав, охоплений від краю до краю пожежами.

Денис звично навів приціл. Хотів спуститися вниз відшукати Антоновича, щоб дізнатись, куди бити.

— Хіба ти сам не знаєш куди? — здивувався Роман.

— Ай правда.

Міни були трофейні, міни були їхні.

— Огонь! — скомандував сам собі Денис.

Перша міна посунулася в ствол.

За мить вона уже зашурхотіла в повітрі, віддаляючись.

Били, поки розпечена труба починала світитися в темноті.

— Ну як, Романе? — питався Денис брата, який подавав йому міни з кошика. — Жарко?

— За ніч фріців поменшає.

Давали трубі вичахнути і знову били, били, били...

XVIII

То освітлюючи гранатами шлях перед собою, то потай обходячи задніми дворами прилеглі до готелю будинки, штурмові групи пробивались до самого ранку в глиб кварталу.

В "Європу" перейшов командний пункт батальйону. Сюди вже несли на плечах боєприпаси, зв'язківці тягнули кабель, на першому поверсі санітари перев'язували поранених. В усіх штабах по інстанції старанно відзначили на карті ще один важливий об'єкт, захоплений уночі.

Артилеристи в самих гімнастьорках котили на руках протитанкові гармати, встановлювали їх за рогом готелю і на перехресті в кругляку, виритому німцями для своєї зенітки. Розбита зенітка ще й досі стирчала в небо мертвим хоботом.

— Гармаші не відстають, — виглянувши крізь вирву вікна на перехрестя, ледь усміхаючись, промовив Чумаченко. Сьогодні він був задоволений усім, що діялось на світі.

З того часу, як почалися бої в Будапешті, гармати супроводження йшли поряд штурмових груп. Ці маленькі славні гарматки можна було бачити то в обваленому під'їзді, то вони, причаївшись, визирали з вікна підвалу, то стрибали по брухту вздовж вузької вулиці, що, затиснута обвалами стін, нагадувала гірську ущелину після землетрусу.

Гармаші, вправні, дебелі хлопці, одним духом викинули німецьку зенітку з кругляка і поставили на її місце свою. На стволі цієї гармати ясніли, як ордени, червоні зорі, а на щиті красувався напис: "Смерть білофіннам!"

Де вже були ті білофінни та карельські ліси, а напис не злиняв і в Будапешті.

Артилеристами командував Саша Сіверцев. Бадьорий голос його дзвенів. Сіверцев встановлював гармати жерлами в різні боки: одну — вподовж проспекту, що простягся вниз, здається, до самого Дунаю, другу — в бокову вуличку. Сьогодні юнацьке обличчя Сіверцева грало якимось особливо ясним рум'янцем. Вуха під чорною околичкою кашкета пашіли, як півнячі гребені. Він був у тому настрої діяльного натхнення, що завжди так осяває, красить людину перед боєм.

— Сашо! — почув він десь зверху знайомий голос. Біля вікна третього поверху стояв Черниш, також збуджений і радісний. — Доброго ранку, Сашо! Як спалось?

— Дякую, друже! Ніяк не спалось. А ти хіба спав?

— Куди там спав! Сьогодні ж у нас вальпургієва ніч! "Хазяїн" каже, класична ніч. — Де твої "самовари"?

— Скрізь: два на подвір'ї, два тут зі мною, один десь кочує.

— Ви знову ввели кочуючі?

— А чого ж не ввести?.. Тут теж як у горах!.. Ти мене з землі підтримаєш?

— Обов'язково! А ти мене з своїх апартаментів...

— Апартаменти!.. Самі розбиті ванни та фріци з ночі лежать. Як твоя "Смерть білофіннам" почуває себе в дунайському кліматі?

— О, будь здоров! Готується прийняти нову зірку на ствол.

— Сепі.

Морозяний свіжий ранок розцвітився над Будапештом. Біліло небо, білястим здавалося тонко вібруюче повітря. На сході лягла по обрію величезна оранжева смуга. Літаки над висотами Буди купались у ясному, недосяжному небі.

Десь знизу вподовж проспекту гучно вдарив "фердинанд". Понеслися одна за одною з пекельним гудінням болванки, скачучи по асфальту. Шматувалось туге повітря. Посипались вікна. Черниш бачив, як заметушилися артилеристи. Десь у глибині кварталів заскрипів залізним скреготом "собака" — шестиствольний німецький міномет, і одна з мін вибухнула поблизу пушкарів. Хтось з-поміж них, видно, вийшов з ладу, бо Сіверцев сам підскочив до гармати, схилився, намагаючись вхопити ціль у панораму.

А ціль насувалася знизу проспектом. Пофарбований уже в білий колір, "фердинанд" наближався, як суцільна крижана брила, викинута з Дунаю. Тільки-но Сіверцев, припавши очима до панорами, хотів віддати команду, як важка гаряча болванка просвистіла над самою його головою і знесла щит.

— Бий! — щосили вигукнув Сіверцев і закрив обличчя руками.

Пролунав постріл.

Крізь усі пальці Сіверцева сочилася кров.

Внизу, на іншому перехресті, біла брила спалахнула високим полум'ям.

— Лейтенант! Вас поранило?

Незрозуміле, як його могло поранити: болванка, просвистівши над головою, пролетіла далі, щоразу дзизкаючись об брук і знов підскакуючи, як камінь, кинутий по воді.

Однак Сіверцев усе ще стояв біля своєї гармати, закривши очі руками.

— Лейтенант, відкрийтесь!

Він через силу відірвав закривавлені паруючі руки від обличчя. Обслуга жахнулась: Сіверцеву вивернуло з орбіт очні яблука. Навіть незрозуміле ще було — як це, чим? Чи окалиною щита, чи страшним ударом повітряної хвилі від болванки. Бійці взяли його попід руки і перевели в готель. Тепер він лежав під стіною на килимі і чекав, доки його перев'яжуть. Косяки юнацьких бакенбардів злиплись від крові.

Батарейці метушились, розшукуючи фельдшера. Всі вони були, як один, голомозі. Мали за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влітку і взимку. Може, тому здавались особливо в'язистими — шиї наче витесані.

— Запорожець! — покликав Сіверцев одного з своїх сержантів. — Спалили?

— Спалили.

— По моїй наводці?

— По вашій.

Офіцер помовчав. Фельдшера не знайшли, натомість з'явився Шовкун і, опустившись перед Сіверцевим на одне коліно, став швидко розривати бинт...

— Востаннє в своєму житті, — промовив Сіверцев несподівано рівним, спокійним голосом, — я бачив у своїй панорамі "фердинанда"... Горить?

— Догорає.

— Хлоп'ятка... Остання моя панорама...

Хлоп'ятка, одвертаючись до стін, змахували сльози шорсткими запеченими долонями. Гвардійські потилиці, дбайливо голені з ініціативи Сіверцева, лисніли потом.

Шовкун обережно, м'яко перев'язував.

— Гармата ціла? — запитав через деякий час лейтенант.

— Ціла.

— Бережіть її, — тихо заповів він.

XIX

Черннш саме вів вогонь, коли телефоніст передав, що його хоче бачити офіцер з батареї.

— Лежить внизу... Поранений.

Командира роти якраз не було, і Черниш не міг піти,

"Поранений... З батареї? Невже Саша? Але як? Коли?" — думав Черниш між командами.

Через деякий час з'явився Кармазин і, замінивши Черниша, відпустив його до товариша.

Внизу пораненого вже не було. Біля одного з вікон стояв Шовкун з фаустпатроном у руках. Від Шовкуна. Черниш дізнався, що бачити хотів його справді Сіверцев.

— Але це так тільки мовиться... бачити, —гірко сказав Шовкун. — Йому, бідному, нічого вже не судилося бачити...

— Тобто як?

— Без очей зостався...

Євген стояв, наче вражений громом. Майнула згадка, як одного разу, ще в госпіталі, Саша признався, що нічого так не боїться втратити, як зір.

— Хай це буде між нами. Женю, — говорив тоді Сіверцев, — але я чомусь найбільше за очі боюсь... Як наші фронтовички найбільше за свою вроду переживають, щоб не дай боже обличчя осколками не спотворило, так я понад усе зір бережу... Бережу його для мирного життя, для Ленінграда. Так, знаєш, хочеться ще хоч раз би все те побачити... І шпиль Петропавловки, і балтійських морячків на набережній з дівчатами. І Ермітаж... Після трьох років розлуки... все це, Женю, якось само в очі проситься... Розумієш, у серце проситься...

Хтось вигукнув, що на проспект знову вирвався німецький танк. Шовкун наготував фаустпатрон для пострілу.

"І коли він навчився користуватись ним?" — мимохідь подумав Черниш, бігцем повертаючись на вогневу.

В другій половині дня напруга бою дещо спала, і Черниш, блукаючи з важкими думами по готелю, зустрів у більярдному залі Ференца. Художник, заклавши руки за спину, стояв у кутку, зосереджено щось розглядаючи перед собою на підлозі. Підійшовши ближче, лейтенант побачив у поламаній рамі розплатане полотно картини. Сліди багатьох чобіт залишились на ній.

— Моя, — промовив художник, вказуючи ногою на картину.

Вася Багіров за допомогу в нічній операції подарував художникові широкий ремінь. Тепер художник, затягнувшись ним поверх макінтоша, справді трохи скидався на партизана. Високо підсунутий капелюх відкривав випукле смагляве чоло.

— Так, моя...

Картина зображала гору Геллерт на правому березі Дунаю, де нині стоїть цитадель. Гору на картині показано ще не забудованою, такою, якою вона була в давні часи. Мов скеля на безлюдному материку. На самому шпилі — вершник, суворий степовик у шоломі, в кольчузі. Стомлений кінь схилив голову, шукаючи паші. Паші нема. Бо... "Не ростиме трава, де ступить копитом мій кінь". Вершник, відкинувши забрало, вглядається в далекий обрій.

— Хто це?

— Арпад. Один з перших угорських витязів, що привів наших пращурів з Приуралля аж сюди, на береги Дунаю.

— Куди він дивиться?

— На Пешт. Вірніше, на те зелене поле, де через багато років виростуть квартали Пешта.

— Хочете реставрувати?

— Навіщо? Кому зараз це потрібно, лейтенанте?.. Зараз я бачу нові теми, нові кольори. Ви знаєте мої альбоми? Я їх поповнюю...

В залі з'явився один з санітарів, козирнув Чернишеві.

— Я відправляв гвардії лейтенанта Сіверцева. Він передав вам записку.

Жіночою незнайомою рукою було написано:

"Женю, друже мій!.. Пишу. Не пишу, а диктую. В санроті. Те, чого найбільше боявся, сталося. Сталося безповоротно, назавжди. В єдину мить відійшло вбік усе, про що мріялось. Нема зору. Нема художнього інституту. Лежу і думаю про Павку Корчагіна...

А важко, важко. Нечувано важко, Женю. Перед відправкою хотів ще раз зустрітися з тобою — не вдалося. Знаю, що ти не міг.

Бажаю тобі найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми стільки передумали, — чистий, голубий від неба... "Як льони цвітуть". Може, він буде таким у ясний день Перемоги.

43 44 45 46 47 48 49