Наче аж охнула вся п'яна зала. Всі очі були звернені на Івася.
А він… хилиться… хилиться… і впав півбоком на долівку. В самім центрі чола куля пробила дірку і звідти виступила одна, тільки одна краплинка крові. Це була та, що переповнила чашу терпіння.
Постав крик. Майже всі кинулися до дверей. Пан Злотніцький кричав:
— Панове! В чім річ? Ну хибив, ну заплачу кому слід і скільки слід. Невже через таку дурницю переривати собі забаву?
Але його ніхто не слухав, і не пройшло мінути, як зала опустіла. Зосталися тільки ті, хто не мав сили піднятися.
Пізно вночі принесли до Мокрини трупик її сина. Вона глянула…
Щось до неї говорили, співчували, але вона нічого не чула. Стискаючи плечима, порозходилися всі, й зостала Мокрина сама.
Мовчки, без слів, роздягла свого хлопчика, обмила. Потім одягла у все чистеньке, поклала на стіл, зложила маленькі рученята…
Довго дивилася. І все мовчки, без слів і без молитв… Раз тільки глянула на образ якимось дивним, особливим поглядом — і вийшла з хати. Отак, як стояла. Ні на голову не взяла нічого, ні на плечі, ні на ноги. Так, як стояла, так і пішла, зоставивши трупик на столі й свічечку коло нього.
Мала, мабуть, рацію, бо в кілька хвилин по тім, як вона зачинила за собою двері, прийшли двоє гайдуків її арештувати…
XXII
Мокрина знала, що Гуцульщина лежить на південь, бачила часом гуцулів у Станіславі на ринку, але куди йти, кого питати — нічого того не знала. Знала тільки одно ім'я — Довбуш. Один тільки цей звук знала і вірила, що він виведе її, як Ізраїля стовп огненний у пустелі. І не помилилася. Довідалася одразу, що сам Довбуш родом із Печеніжина, що Печеніжин недалеко Коломиї, що там і досі живуть Довбушеві батько й мати і що, очевидно, найскоріше якраз вони можуть сказати, де їх син. Дійшла. Добилася до Печеніжина, знайшла старого Василя, але, на диво, заявив старий, що він нічого не знає про сина.
— Ци він, гадаш, на оннім місці сидит? Ци в него хата? Таже він літит горами, єк орев. Дес у горах го шукати — лиш де? Ти, молодице, ліпше звержси того. Де тобі йти самій у гори? Мушшінин та й тот не видважитси сам у гори йти, а ти, рахувати, молодица. Та де–е!.. Звір ті роз'їст.
— Покажіть мені, в який бік іти.
— Ой, не прубуй, молодице. Там і такий, що знає, ме блудькати чєсом, аж і смерті пожиєт. Ти не знаєш, іке там. Скали, дебри, ліси непроходимі, жерепи. Дорог там нема, стежок нема. Та шо говорити…
— Я піду…
— Ні, молодице, не підеш. Та й гори — ци вни малі? Таже то тисячі миль… Де шукати? В котрий бік іти? Зрештов, не так вни сі приховуют, вопришки, аби котрий–будь їх міг ізнайти. Може, десік разів ти будеш іти попри них, а не спостережеш.
— Я таки піду…
І скільки не бився Василь, скільки не вговорювала стара Катерина, відповідь була одна: "Я піду…"
Може, так і пішла би Мокрина у саму у безвість, але несподівано трапився їй попутник. І не один.
Від недавнього часу в селі блукався чужий чоловік. Одежа на ньому селянська ніби, доліська, хоч з обличчя на селянина не виглядав. Казав, що він із села Голоскова якогось, підданий якогось пана Карпінського Андрія. Сей пан, каже, такий лютий, такий лютий, що лютішого вже на світі нема. Неволить людей багато робити: і косити, і жати, і снопи возити, і толоки збиває (прихожий толоку називав "клака").
— Думайте лиш, люде. Така тєжка у нас панщина, що як село селом — ніхто не був у церкві. Бо то цалий тиждень робимо, а в неділю обрахунок. Хто не доробив, каже його економ замкнути. І мусиш сидіти до понеділка до досвіта. Рано в понеділок скоро світ — випустив, дав кілька буків і жене на панщину.
Печеніжинці лиш похитували головами. Се гірше, куди гірше, як у нас. У нас іще такого нема.
— Ой буде і у вас, люде… Буде, ой, буде… А гайдук літає селом, як вихор, та зганяє людей до роботи. Хто спізнився трохи, того в полуднє б'ють.
— А вроки великі?
— Ой–ой–ой… Чи бураки, чи збіжже яке полоти, то все стаємо на тілько місця, що два мали би що займати. У нас усе полільник робить за двох. Ану став котрий — ого! Вже летит економ і лущит гарапугою. Б'ют, за все б'ют. За зело в полотьбі, у жнива за два–три колоски — куди, все б'ют на пропадне.
І знов кивають гуцули головами. Все ж у них такого нема.
— А як жнива надійдут, то щоднини копу нажати мусиш, снопи під міру, у півклані поскладати і колосся визбирати — тогди додому йди.
— Ого…
— А взимі молотьба заїдає. Кождий має копу змолотити в тижні. День малий, а снопи великі, не раз і два дні оден мусиш молотити. А ту всєкі роботи. Отcє дорошівським гендлярам дерево возили…
І багато такого розказує зайда. Каже, що громада вислала його шукати Довбуша, най би прийшов та дав лад із тим проклятим паном Карпінським.
Але люди печеніжинські не такі футкі, аби зараз же справляти до Довбуша. Хочеш — іди сам, а радити ніхто не буде. Бо то може бути яка зрада. Бо якось не будить довір'я цей зайда. Каже про тяжкі роботи, а у самого руки чисті, мозолів, видать, і не було ніколи.
От баба об'явилася, скаржиться на другого пана, Злотніцького якогось, — оце вже видко, що баба й єсть, і зради жодної тут нема. Коли бабу питалися цікавіші, чи не чула вона ще й за лютого пана Карпінського, баба здивувалася.
— Карпінського? Скільки ми чували у селі, то се дуже добрий пан, і на нього неначе ніхто не скаржився.
Селяни переглядалися, хотіли навіть зробити конфронтацію, але Мокрина в скорім часі добилася–таки того, що її відправлено до Довбуша. Сталося це так.
Отож був собі пастушок, що пас громадські й Василя Довбуша вівці. Коли з'явилися до Печеніжина брати Довбущуки, то такі вивбирані, та все на них блищить, сяє — не одна леґінська душа, дивлячись на ту красу, й собі запалилася до опришківського ремесла. В числі тих запалених і Жолоб. Він прямо прийшов до Василя й заявив, що піде в опришки.
Що було Василеві казати! Відраджувати якось не випадало, хлопець скаже: "Бач, його синам щастя випало, так він оце із заздрості не хоче, аби єнчий хто щастя зазнав".
Порадився Василь де з ким із приятелів — кажуть усі, най іде.
— Ци ти го зіпреш, єк він си наважив? Оннаково втечет. Ци своїх синів дуже–с зіпер?
Таким чином, виходило, що Жолоб піде шукати Олекси Довбуша за вказівками старого Василя (ніхто не знав, що Жолоб підмовив іще із собою до мандрівки приятеля свого й однолітка Олексу Твердюка, сина отого Гаврила, що у нього сидів у комірнім Василь Довбуш). Тут уже починалася конспірація. Василь доручав Жолобові свій чепіль. Свого чепеля у великій таємності мав показати Жолоб у Ясені отаманові села Грицеві Данилюкові. Бо хоч це був і отаман, ніби урядова особа, окрім того первий брат, тобто дуже побожна людина, але окрім тих усіх достоїнств, він ще був головним довіреним опришків і, таким чином, негласним учасником їх здобичі. Ясенівці, як Срібнарчук, Паліїв, Дрислюк, підтримували цей зв'язок, і Данилюк кожного разу знав, де можна шукати Довбуша.
Так–от Жолоб, показавши свою вірительну грамоту, отой чепіль Василів, міг дістати від Данилюка більш конкретні вказівки, на якій полонині можна шукати ще одну довірену особу, яка вже вкаже, де саме Довбуш, чи скоро буде на місці — словом, усе.
То до цього Жолоба додано було бабу Мокрину й отого зайду. Причім наказано було Жолобові цих двох нікуди не вести, зоставляти їх завжди на боці, а довідуватися про все самому.
Розпрощався Жолоб і пішов. Твердюк мав догнати його в дорозі. Все пішло, як по–писаному. Знайшов Жолоб отамана ясенівського. Це був красивий, повний, жадний до життя чоловік. Він довго розпитував Жолоба, випитував, запитував — словом, вивертав на всі боки й аж після всіх тих маніпуляцій сказав, що мав.
Не будемо переповідати, як ішли наші, а тільки Довбуша вони нарешті знайшли.
Жолоба й молодого Твердюка Олекса радо прийняв до ватаги. Бабу Мокрину вислухав у суворім мовчанні. Слів вона виговорила мало, але зате кожне з них так було насичене горем, що Олекса вже й не розпитував. Для нього ясно стало, що коли він, Олекса, хоче дійсно бути месником людських кривд, то ось вона, арена його діяльності. Якщо тут не втрутитися Олексовій бартці — то де ж іще?
Правда, виправа буде небезпечна, бо то далеко в глибину Поділля, околиця густо заселена й цілком незнайома, треба здатися на вміння Мокрини провести. Але при всяких умовах вирішив піти.
Своїм поводженням взагалі й своїм останнім учинком Злотніцький, а з ним і поміщицтво взагалі кидало визов Довбушеві. Ти кажеш разом із твоїми братами селянами, що пани перелякалися опришків і стали м'якшими. Так ось тобі. Знай, що ми тебе не боїмось і наплювати нам на всяких опришків. Як били ми селян, так і будемо бити. Як уважали себе за Богом поставлених владик, так і уважати далі будем…
Треба показати їм, панам, що таке опришки й що таке Довбуш. "Без мене ви могли іще таке виробляти, але тепер я є на світі. Треба бути уважнішим".
Спитав Мокрину:
— Поведеш?
Та кивнула головою.
— А дорогу добре знаєш? Бо то не один чоловік має йти. Де переночувати, де приховатиси.
Мокрина казала, що мала все це на увазі й добре примічала всяке місце, яке чи то вдень, чи вночі могло би стати придатним опришкам.
Олекса почув повне довір'я до кожного слова цієї жінки й не розпитував більше.
— Іди відпочивай. За день–два будемо йти.
З другим оскаржителем свого пана було трохи складніше. Оскільки баба Мокрина була маломовною, остільки багато говорив цей зайда, видно, все чогось боявся. Коли Олекса втуплював у нього свої очі (навчився дивитись проникливо), зайда починав мнятися й плутатись.
Похоже, що вся його промова заучена. На всі запити, яких можна було сподіватися, зайда давав бистрі й вичерпуючі відповіді. Але коли Олекса задавав прості, лиш неможливі до передбачення запити, зайда викручувався як міг. Так, наприклад, Олекса запитав:
— А кілько покоїв у вашого пана?
— Як то — кілько покоїв?
Це був запит для відстрочки часу відповіді.
— А так: кілько в панцькому будинку покоїв?
Зайда здвигнув плечима й криво посміхався.
— Чи він мене в гості звав, що я мушу знати, скілько у нього покоїв? Видко з двору, що хати великі, а скільки там кімнат і що в них стоїть — не знаю…
Відповідь була дуже й дуже правдоподібна, але, видно, в обережному Олексі будила якісь сумніви. Питав Мокрину, киваючи на зайду:
— Ти го знаєш?
Мокрина заперечуюче хитала головою.