Чоловік у шкіряній тужурці чимсь нагадував йому батька, і він уже не питав, чи це комісар, чи хтось інший, а тільки кволо сказав:
— Нехай вийдуть… Товаришу, я вже, мабуть…
Політрук зробив головою знак, і лікар з санітаром вийшли до сіней.
— Як тебе звати?
— Ілько… Треба скоріше… — І він почав схвильовано, уривчасто розповідати про все бачене на станції Курибідою.
Політрук з кожним словом нахилявся все ближче до ліжка. Він був вражений, а коли Ілько стих, все ще з недовірою запитав:
— А ти не брешеш?
— Чого ж би я брехав? Ви, мабуть, і батька знаєте, з Калинівки.
— Ти з Калинівки? А документ який-небудь є в тебе?
Ілько знову захвилювався:
— У шинелі був пакет, там ще накази…
— Пакет у нас. Тебе без шинелі знайшли. Ну, дивися, — політрук підвівся з стільця, — збрешеш — ти в наших руках, а на твоє вийде — тоді живи здоровий. Це ми скоро взнаємо!
Ілько від напруження зів'яв, як билинка на сонці, і його тіло безсило завмерло на постелі. Політрук якийсь час ще вдивлявся в змарніле обличчя юнака, потім глянув на годинника й заспішив. У сінях він гукнув до лікаря:
— Хлопця треба врятувати!
Лікар знову повернувся до знепритомнілого пораненого й безпорадно розвів руками: наказ комісара був досить категоричний. Він присів до ліжка, взяв зів'ялу Ількову руку й почав перевіряти пульс.
— Товаришу Кривенець, кладіть йому холодні компреси до голови. Чули, що нам наказано? Буває, що й з простреленими легенями виживають.
Ілько знову марив, потім схоплювався на лікті й божевільними очима дивився у вікна:
— Не чути?
— Чого не чути?
Лікар чув це запитання вже кілька разів і нарешті зрозумів, що для хворого це було віссю, довкола якої все крутилося: і думки, і марення. Лікар тепер і сам почав на щось чекати, і коли над хатою загув мотор, він визирнув у вікно й побачив літак із зірками на крилах, який полетів у бік денікінців. Може, це цікавило пораненого? Він озирнувся на ліжко. Ілько дивився на нього великими очима, в яких перемежалися і страх і радість:
— Аероплан?
— Ага, аероплан.
— Наш?
Лікар розгубився:
— А тобі який потрібний? Цей полетів громити денікінців.
Ількове обличчя спалахнуло радістю, навіть помертвілі вже очі засвітилися. Коли мотор віддалився, він тихо опустив голову на подушку, і на його знекровлених губах затремтіла усмішка, як крильця метелика.
— Якби ти був таким молодцем увесь час, — сказав лікар. — Це вже половина здоров'я. Комісар сказав, щоб я тебе виходив. Треба слухатись.
Від хвилювання Ілько знову знепритомнів і почав марити вже страшними вибухами. За якусь годину до медпункту приїхав уже сам начальник політвідділу дивізії. Певне, він збирався робити детальний допит.
— Ну, товаришу лікарю, покажіть нам цього юнака.
— Він заснув. Це дуже добре.
— А треба, щоб було ще краще, тоді він нам і ще щось розповість.
Начальник політвідділу був теж, певне, робітник, бо олівець у його руках здавався голкою.
— Товаришу лікарю, виходить так, що хлопець цей говорить правду: все, що говорив про станцію, розвідка ствердила. У вас тут нікого нема з Калинівки?
— Із Калинівки — Маруся, — сказав санітар.
— Вона ще не бачила його?
— Ще вдосвіта поїхала на позицію, товаришу начподив!
— Шкода.
Начподив глянув через вікно до середини кімнати. Ілько лежав із заплющеними очима, жовтий, з загостреними рисами обличчя.
— Ви прізвище узнали? Чи посвідку яку знайшли?
— При ньому нічого не було. А він весь час марить.
— Як він потрапив до білих, чому надумав перебігати? Щось незрозуміле. Як прокинеться, дайте мені знати.
Начподив пішов, а лікар присів до ліжка, взяв руку пораненого й почав перевіряти пульс.
— Для живих, товаришу Кривенець, такий пульс не годиться.
Санітар Кривенець, що чув сам, як цим юнаком клопотався начподив, подивився на Ілька заздрими очима:
— Такому можна спокійно вмирати, правильний хлопець. Кажуть, усе справдилось, як казав. На станції наші аероплани, кажуть, такого шелесту наробили, так що й умерти не шкода.
— Чого ви вже його ховаєте? — підстрибнув збентежений лікар. — З вас, товаришу Кривенець, ніколи не вийде лікар, навіть фельдшер. Ви й ходите так, що й мертві, мабуть, прокидаються. А хлопець ще й вас переживе.
Санітар Кривенець силкувався ходити на пальцях і все-таки не міг, щоб не гупати важкими чобітьми. У сінях він за щось зачепився й заторохтів на всю хату.
Лекція в школі доходила до кінця. Чорна дошка на трьох ногах уже вся була записана прикладами з граматики. Зверху твердою рукою було виведено: "Ми не раби", потім ішла відміна слова "партійний". Непевними кострубатими літерами було спочатку написано "партєйний", але, мабуть другим учнем, літера "є" була двічі підкреслена, потім перекреслена і зверху поставлена літера "і". Далі йшли приклади на сполучники. Граматичні функції їх, мабуть, не для всіх були зрозумілі в однаковій мірі, бо поруч з фразою "Влада робітників і селян" стояла вже зовсім незрозуміла: "Надворі дощ іде, а в кутку палиця стоїть".
Старий вчитель місцевої школи, забілений у крейду, з ганчіркою в одній руці і з газетою в другій, ще раз подивився на дошку і стер усі приклади. Біля дошки знялась курява, а на підлогу посипався снігом порошок з крейди.
— Тепер я вам випишу ціле речення, і на ньому повторимо всі граматичні правила. — І, кидаючи оком то на газету, то на дошку, він почав писати:
"При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови".
Він помітно хвилювався: на школярських лавах сиділи учні, подібних до яких йому не доводилося бачити за всі тридцять років свого учителювання. Це були червоноармійці, що, можливо, тільки годину тому лежали в розстрільні й випускали кулі в своїх класових ворогів. Сиділи й стояли вони, набивши класну кімнату, закурені, засмаглі й майже босі. У кожного чи в руках, чи за плечима стирчала гвинтівка або висіла при боці шабля. Із гвинтівок ніби все ще курився димок від останнього пострілу, а від шабель ішов розпарений дух не застиглої ще крові.
У кімнаті було душно, піт струмками заливав укриті курявою обличчя червоноармійців, стікав по шиї на бронзові груди, але армійці, одкривши роти, ловили кожне вчителеве слово, вчитувались у кожну літеру, і від їхнього шепоту здавалося, що під вікнами шелестить листя на дубі. Учителя брав страх перед ручними гранатами, підвішеними до поясів, перед частоколом гвинтівок, що пахли порохом, але в той же час він відчував і велике задоволення, що ці відважні бійці, перед якими дрижить буржуазія всього світу, від яких кидаються уві сні різних мастей контрреволюціонери, сидять перед ним, як школярі першого класу, такі ж тихі, лагідні й такі ж допитливі. Вони жадібно ловили кожне слово.
До кімнати весь час входять нові бійці. Від них гостро несе кінським потом. Напевно, щойно повернулась із поля кінна розвідка. Учитель сутулиться, перебирає з руки в руку крейду: йому здається, що він не цілком щирий і лякається більше, ніж треба, пострілів, які долітають з фронту. Поставивши крапку, він питає:
— Хто це так сказав, знаєте? Товариш Ленін, — продовжує вчитель. — А ви знаєте, хто такий Ленін?
— Ленін — Раднарком! — вигукує Кіндрат Сусідка.
— Вождь пролетаріату і Голова Раднаркому, — поправляє його з передньої парти Гриць Духота.
До кімнати входить Василь Моренко. Витягши шию, він довго когось шукає в густому натовпі червоноармійців і потім, щоб не заважати, мовчки манить рукою й головою. Але той, кого він кликав, напевне, не помічав цього.
— Кіндрате! — не витримує Василь Моренко. — Сусідко, на тебе ж чекають! Запрягай коні!
Кіндрат скинувся, почухав потилицю й почав продиратися до виходу.
— Ну, так як же ти, товаришу Сусідка, розумієш слово "раб"? Хто це буде? — запитав його Духота із передньої парти. — Ти ж так і не сказав.
Кіндрат зморщився, почухав уже лоба, але, мабуть, відчуваючи, що й на цей раз там не було гідної відповіді, сердито, ніби й не чув запитання, посунув за двері.
Бесіда точилася далі. Кіндрат, обігнувши школу, підійшов до вікна і, всунувши голову, крикнув:
— Чуєш, Духота! Раб — це которий під буржуєм ходить!
Мабуть, певний своєї правоти, Кіндрат уже не сердився, а поблажливо оглянув клас і з гідністю відійшов од вікна.
Лекція не мала певних годин. Вона могла тривати й до вечора, й до ранку: слухачів би не забракло. Але прийшов заклопотаний боєць, попросив в учителя пробачення й звернувся до червоноармійців:
— Партійних на збори! Зараз!
Із-за парт підвелося кілька бійців, а серед них і Гриць Духота, і Гордій Байда. За останні місяці він став ще кремезніший, а зморшки на обличчі ще більш поглибились. Через щоку йшов свіжий червоний рубець. Довгі козацькі вуса були вже підстрижені, але Гордій Байда, за звичкою, ловив короткі їх кінці й відтягав униз. Через плече у нього висіла потерта польова сумка, в якій рябіла стара газета. За Байдою підвівся жовтолиций, мов бронзовий, Люй Лі. Останнім ішов Гнат Убогий. Одну руку він ніс на перев'язі: всі пальці на ній були обмотані сірим од пороху бинтом.
— А ви, товариші, збирайтесь на мітинг у садку за школою! — сказав посланець, виходячи.
Вимучені задухою, червоноармійці шумно знялися з шкільних лав і, ховаючи в кишені огризки олівців, вставлені в мідні гільзи, і клаптики паперу, на яких вони кострубатими літерами виводили приклади, гамірно посунули в садок. На косогорі під густими деревами вже сиділи купками цивільні. Це були робітники з ближчої шахти й селяни. Між ними то там, то там сіріли червоноармійці з червоними зірками на кашкетах.
У селян та й в робітників був стурбований вигляд. Просування денікінської армії на північ і якісь непевні чутки про Махна загрожували їхньому районові скоро опинитися під чоботом білих, побачити знову приставів, жандармів і озвірілих козаків. Чутки про їхнє поводження в тилу випереджали фронт і не радували тих, хто не наважувався покинути насаджені гнізда і взятися за зброю. Низенький, з хитрими очима селянин домагався, щоб йому розповіли про денікінський земельний закон.
— Ми чули: Анікін-генерал оголосив такий закон.
— Аякже, оголосив, оголосив, товаришу, — пояснював йому червоноармієць. — Усім, хто сіяв і буде сіяти на панських землях, третину всього врожаю звозити до поміщика, а коли його нема ще…
— Так буде, — вкинув хтось збоку.
— Тьху, з його законом! — Селянин був невдоволений і пішов з садка.
— От і помізкуй тепер! — прокричав навздогін червоноармієць. — Думав, що Денікін йому рідний брат!
Серед червоноармійців балачка точилась переважно про Махна, що грабував населення, потім про юнака, що кілька днів тому перебіг від білих.