— Ти хочеш мене відпустити? А як же твій вусатий начальник, який погрожував обмалювати лозунгами всі сортири? Ти не боїшся, що тобі влетить від нього?
Аміна майже побігла до дверей, не зважаючи на Лукаса. Він поплентав за нею. Надворі стояв не той пошарпаний "віліс", яким вони сюди добиралися вчора, а новенький "датсун" попелястого кольору.
— Такий комфорт? — здивувався Лукас.
— Сідай! — гукнула Аміна, запускаючи двигун. — Сідай, а то я поїду сама!
Лукас, похмикуючи, вмостився на задньому сидінні, легенько доторкнувся пальцем до плеча Аміни.
— Коли вже ти така добра дівчина, то чи не могла б ти завезти мене до Баальбека?
Почни Лукас допитуватися, чому вона прийняла таке несподіване рішення, дівчина, може, й схаменулася б і знов повернула його до саморобної в’язниці. Але він, як усі американці, не дивувався, не дякував, не ахав і охав, а негайно виявляв свою натуру — демонстрував безмежне нахабство.
— До Баальбека? — рвучи з місця одразу на третій швидкості, перепитала Аміна. — І, може, влаштувати там фестиваль народної музики, як це було до нашої війни? Ти хоч знаєш, скільки туди миль? Півсотні, а то й більше!
— Ти не зрозуміла мене. Йдеться не про туристичну прогулянку. Я розповідав тобі про глину. Звідси я хотів вивезти пробу глини, взятої з-під Баальбека, який вважається одним з нерозгаданих чудес світу.
— По дорозі нас можуть убити п’ятдесят або й сто разів, от що таке сьогодні Баальбек!
— Це було б навіть цікаво, — сказав спокійно Лукас.
— Ти справді божевільний?
— Тим самим була б спростована моя теорія.
Аміна не зрозуміла його.
— Спростована чим?
— Ну, моєю смертю чи як це у вас називається.
— Я вирішила вивезти тебе звідси не для того, щоб хтось убивав! Може, ти справді являєш таку цінність для людства, що ми не здатні ще сьогодні осягнути цього своїм розумом. Мовчи! Послухай мене: я везу тебе до готелю. Тільки туди! І тільки з умовою, що ти негайно зникнеш з Бейрута і взагалі з Лівану. Інакше тебе знайдуть і тоді… Ти мене зрозумів?
— В межах доступного.
— Ну, то от у цих межах і дій.
— Залиш мені адресу, щоб я мав змогу запросити тебе колись у гості.
— Обійдемося без гостювання! Подивися на мене. — ото й усе. Я на тебе надивилася досхочу.
Лукас не знав, як вестися з цією колючою дівчиною.
— Ти хоч не підвозь мене близько до готелю, щоб хтось не запам’ятав номерів машини, — нерішуче промовив він.
— Не турбуйся: ця машина взагалі без номерів!
— Тоді як же ти їздиш?
— А ось так.
Він не впізнавав вулиць, якими вони їхали. В усіх журналістських розповідях про заложників неодмінно підкреслювалося, що викраденим зав’язували очі, перевозячи до сховків. Лукасові Аміна очей не зав’язувала ні вчора, ні сьогодні. Забула чи не хотіла? Але він однаково ж не знав міста і зовсім не орієнтувався серед цих звалищ цегли й бетону.
— Далеко до "Рів’єри"? — поцікавився Лукас.
— Потерпиш, — була коротка відповідь.
Квартали стали багатшими, руїн тут майже не було, вулиця, по якій їхали, приваблювала зеленою прохолодою. Їм назустріч, вивернувшись з бокової вулиці, посунув довгий тяжкий лімузин, він об’їздив іржавий автомобільчик, приткнутий до тротуару, і виїхав на протилежну смугу руху, так що Аміні довелося різко крутнути руля, щоб не зіткнутися. Але й це не помогло, бо наступної миті чорний лімузин зненацька став повільно підійматися в повітря, нависаючи над попелястим "датсуном", над Аміною і над її пасажиром, який дивився на те, що відбувається, і тепер вдарило йому в пам’яті, що буквально хвилину тому зазнав він того забутого вже відчуття, ніби влітає в безмежний сріблястий тунель знання й незнання. Пересторога народилася в його крові й подавала сигнал тривоги, а він не звернув уваги і не застеріг Аміну! Не встиг, не зумів, не зміг…
Йому ще здалося, ніби Аміна гукнула тій темній масі: "Та куди ж ти!", а тоді все потонуло в дикому грюкоті, чорна маса безжально вдарила по їхній машині, ще безжальніше і ще чорніше вдарило саме повітря, загримів увесь простір, репнула земля, вивергаючи з себе червоне полум’я і б’ючи, б’ючи все довкруж чорним залізом, чорним камінням, чорною смертю.
Лукаса викинуло з "датсуна" разом з відірваними дверцятами. Він летів мертвий, а тоді ожив, це тривало тисячну долю секунди, а могло тривати й цілі віки, бо коли його миттєве знепритомлення минуло, Лукас опинився мовби зовсім" у іншому світі, навіть на іншій планеті: довкола рване шмаття чогось твердого й гострого, розбризкана глина червона, як кров, і кров густа, як глина, чад і дим, і крізь той дим біжать до нього розмахані істоти, з округленими в німому крикові ротами і руками, безсило піднятими над головами — чи то в молитвах, чи в прокляттях.
Він глянув на себе, і холод смерті пронизав його жили: рожево-сірі вибризки на його сорочці були тим, що лишилося від мозку Аміни.
Чорний лімузин, підкинутий вибухом приткнутого до тротуару іржавого автомобільчика, розвалюючись у повітрі, вдарив згори по "датсуну", розчавив його передню частину разом з Аміною, і йому, Лукасу, не вистачило до смерті навіть не півметра, а кількох сантиметрів. Його викинуло зі сплющеної машини, і тепер, оглушений і одурілий, він підводився на ноги саме біля того місця, де щойно стояв іржавий автомобільчик, набитий вибухівкою, а тепер була червона рана в землі, і пекельним смородом і смертю віяло з неї. Люди, яких досі майже не видно було на вулицях, збігалися звідкись цілими купами, всі, мабуть, кричали, але оглухлий Лукас нічого не чув, він ще трохи постояв, повільно роззираючись довкола, так ніби сподівався, що оживе коли й не Аміна, яку поховало в собі знищене залізо, то хоча б один з тих чотирьох пасажирів чорного лімузина, яких порозкидало разом з шматтям їхньої машини, але чуда не сталося й не могло вже статися. Тоді Лукас, не сходячи з місця, нахилився над неглибокою вирвою в бруківці, набрав повну жменю червоної бейрутської глини, міцно затиснув пальці руки і сліпо пішов просто на людей, які вже оточили звідусіль місце трагедії.
Перед ним розступилися, ніхто його не затримував, коли хтось пробував що-небудь спитати, Лукас однаково не почув би, та й що там розпитування і взагалі все на світі? Весь здерев’янілий, насилу переступаючи ногами, він пішов у напрямку, де мала бути "Рів’єра", іти довелося довго, але за цей час трохи поменшав шум у голові і частково повернувся слух, так що Лукасові навіть здалося, ніби він чує в зелені дерев пташиний спів майже такий, як у світанковому повітрі оазису Сіва, та згодом він подумав, що це й не птахи і не їхній спів, а тільки збережений у його пам’яті образ птахів і образ їхнього співу, збережений і винесений вже й не з єгипетського оазису, а з далекого пенсильванського дому, з самого дитинства. Таке дивне відкриття викликало сумний, усміх на обличчі Лукаса, і з тим усміхом, в пошарпаному вибухом, забризканому мозком і кров’ю Аміни одязі, з міцно затиснутою в кулаці рідкою червоною глиною Лукас постав перед портьє "Рів’єри", ледь ворушачи губами, назвав свій номер і попросив ключ.
Портьє був не той, що чергував учора, він не знав Лукаса, тому спитав обережно, але з притиском:
— Ви — містер Лукас? Лукас мовчки кивнув.
— Містер Ор у себе, — повідомив портьє. — Я б радив подзвонити йому.
— Подзвонити? — Лукас підніс собі до очей праву руку з глиною, ніби вперше побачивши її, розгублено глянув на портьє. Той швидко набрав потрібний номер, притулив трубку Лукасові до вуха. На тому боці провода трубку зняли, але ні звуку, ні мови.
— Хелло, — хрипко промовив Лукас, — містер Ор, не затаюйтесь і не ховайтесь, бо я знаю, що ви там. Це — Лукас. Я зараз буду в номері.
Містер Ор не впустив його, поки не переконався, що то справді він і що сам, не веде за собою ніяких хайджекерів.
— Вони хотіли однозначно виманити мене звідси, — вдоволено бурмотів він, клацаючи замком, — але вони ще мене не знають! Але я питаю: де це ти знов щезаєш однозначно, примушуючи мене ставити на ноги мало не всі збройні сили Сполучених Штатів! Або ми вже домовилися в Єгипті, або ти дав зобов’язання…
Він вмовк, побачивши Лукаса. Позадкував од нього, як од мари, а той, так само дивно усміхнений, простягнув до містера Ора затиснуту в кулак праву руку з патьоками червоної глини між пальцями, збуджено повідомив:
— Ось глина. Бейрутська.
— Тепер я бачу, в яку однозначну авантюру дав себе втягнути, — прокашлюючи остюки в горлі, промовив містер Ор. — Невже не досить американської глини? Або я дурний, або зовсім нічого не розумію!
Може, він уперше в житті говорив святу правду про себе, але Лукас його не чув.
Він сидів у ванній кімнаті і наповнював один з своїх пластикових мініконтейнерів червоною бейрутською глиною.
13
З Бейрута вони пливли турецьким пароплавом "Ізміт".
Містер Ор розкошував у каюті-люкс, вдоволено поплямкував.
— Або тобі відомо, що таке Ізміт, або я знаю це однозначно.
— Здається, ви хочете мене заінтригувати? — ліниво відгукнувся Лукас.
— Ізміт — це прекрасна американська база, яка однозначно тримає за горло Дарданелли. А.в кого в руках Дарданелли, той має в своїй кишені також Босфор.
— Містер Ор! — вигукнув здивовано Лукас. — Я вперше чую, що ви так добре знаєте географію.
— Босфор і Дарданелли не географія.
— А що ж воно таке?
— Це життєві інтереси Америки.
Лукас ляснув себе по лобі.
— Пробачте, забув.
Містер Ор співчутливо помахав коротенькою ручкою.
— Або ти станеш справжнім американцем, або я виховаю з тебе громадянина.
— Ви забуваєте, містер Ор, що мене вже виховали. Перевиховувати людину після двадцяти років — марна справа. З цим, мабуть, згодився б сам високоповажний Б. Ф. Скіннер, який мало не ціле півстоліття вперто намагався перевиховувати американців, застосовуючи методи позитивного й негативного підкріплення, тобто заохочення двоєдушних пристосуванців і "аверсивного впливу" на непокірливих, яких намагалися зламати транквілізаторами, електрошоком і просто середньовічними тортурами. Ви нічого не чули про теорії Б. Ф. Скіннера, містер Ор? Але навіть Б. Ф. Скіннер вважав, що змінити поведінку, тобто перевиховати людину можна тільки тоді, коли вона ще не змужніла. Інакше кажучи, знущатися над дітьми й підлітками.
Містер Ор, всупереч своєму узвичаєнню, слухав Лукаса надзвичайно уважно.