Куди тече та річка

Улас Самчук

Сторінка 46 з 55

Так. Він уже снує чергові свої плани, як його уникнути в полудень роботи і як би вирватися з дому та як перемогти отого здоровенного Ет-Тоєвого німого Романа, з яким ось цілий місяць веде завзятющу боротьбу, що робити зі своїми новими приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, і, нарешті, як добратися до отого далекого, що на обрії, темного жолобецького лісу, що так манить до себе і що про нього оповідають дива-дивні, нібито він ще з тих лісів, коли то ішли козаки на Польщу.

На полі просторо, але не для Володька. Володьків простір від межі Никифора Ет-Тоя до межі Івана Кушки. Там овес і там овес, і туди не сміє залізти корова, і туди не сміє. А тут кортить і помріяти, і поспівати, і пострибати, і кудись відвинутись, і в озерці з позакачуваними штанями польопатись, і багато іншого кортить, та гай-гай! Щастя ще ті жидочки — Мошко та Іцько, дуже славні, спокійні, несміливі хлопці, що дуже пильно пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже повільна, тяжка, черевата, має обламані ратиці і обидва роги, обірваного хвоста і дуже обдряпана. Мошко й Іцько не мають свого пасовиська, вони пасуть сьогодні там, завтра деінде, їх часто звідкільсь виганяють, але ось вони дісталися на Матвієве і тут зачепилися надовше. Тепер кожного ранку Володько, Мошко й Іцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме:

— Чи твої тато нас не будуть бити? А Володько завжди те саме відповідає:

— Паси, паси! Ми і так скоро будемо це заорювати… Хоч не можна це пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, він має на це свої розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив, і це його дуже інтригує.

— Покажи-но ту свою книжку, — просить Володько. Мошко охоче і гордо показує. Володько листає книжку, оглядає малюнки і питає:

— Що ти тут учиш?

— "Лісіца і Ворона", — відповідає Мошко. Володько знаходить "лісіцу і ворону" і вголос, по складах, прочитує:

— "Вороне гдє-то Бог послал кусочек сиру. На ель ворона взгромоздясь, позавтракать, било, совсем уж собралась, да прізадумалась".

Володькові байка подобається, і він швидко вивчає її напам'ять, щоб одного разу здивувати своїх слухачів у дворі.

Володько, Мошко й Іцько — приятелі. Мошко розпитує Володька про Дермань, а сам оповідає про дуже велике містечко Шумське. Володько оповідає так про Дермань, що він виходить ще більшим, ніж Шумське, бо там є така велика церква і така велика школа, що ніде в світі, навіть в Острозі, нема більшої. Мошко перехилить округлу, зі шрамом на чолі, голову, приплющить одне око і дуже уважно слухає, а менший, Іцько стоїть на своєму місці перед коровою і лише здалека позиркує.

І як тільки сонце підійметься отак, що треба за ним задирати голову, Володько знає, що вже можна гнати "товар з роси". І робить він це дуже охоче, значно охотніше, ніж "гнати на росу". По-перше, йому вже захотілося порядно їсти і на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим куснем чорного хліба, по-друге, сьогодні в нього на порядку денному обслідування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами і що саме так гарно зеленіє і цвіте. Можливо, там є щось дуже цікаве, а до того там цвітуть дикі яблуні, черешні, кущі калини, дерева черемхи. Там також розвиваються гарні липи з молодими пагінками, що з них можна дерти лико, плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки.

І як тільки Володько з'їв свій борщ, і як тільки мати відвинулася та не встигла сказати: "А віднеси-но батькові полуденок", — як він уже змився. Він уже женеться через двір, знаходить десь там Хведота і обидва тягнуться до гаю. Ах, скільки тут квітів — чорнобривців диких, та ромашок, та дзвіночків, та папороті під кущами. Як тут свіжо та зелено. Як чудово пахне. І як приємно для ніг вичувати свіжу прохолоду, особливо там, у темних місцях, де найдовше триває роса. Хлопці довго тут вештаються, довго вирізують різні дубці, довго топчуть траву, але нарешті і вертатись пора. Володько згадав і про матір, вони там напевно його гукають, треба йти, бо хоча вони вже напевно самі віднесли полуденок, але треба хоч щось там зробити. І, щоб задобрити матір, Володько рішає принести їй оберемок квітів, мати, до речі, їх дуже любить. Він рішає принести їй оберемок черемхи, що саме так буйно цвіте.

Але не встиг він вилізти на дерево, не встиг відламати пару галузок, як у кущах щось шумно зашерехтіло, Володько встиг лише побачити, що Хведот нагло зірвався і подер, мов опарений, отуди до городів, а, глянувши вниз, він зненацька побачив під собою здоровенного, з рудою бородою, дядька, що грубим, хриплим голосом продубасив:

— А куди то тебе, чортове дерманя, занесло? І при тому, Володько помітив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька, і йому не залишається нічого іншого, ніж сидіти тут і чекати. Але дядько не хоче чекати, він гримить далі:

— Злазь! Чортові заволоки! Налізло вас сюди, мов сарання, і нічого від вас не влежить на місці.

Володько дуже гарно розуміє бажання дядька, але злазити йому ніяк не випадає. Дядько ж задер бороду і лютує:

— Злазь, бо шкіру з тебе спущу! Така обіцянка ще менше спонукує Володька виконати того наказа, і він ані руш.

— А, чортова халєра! — вже цілком поважно лютує дядько, — забрався на чуже і ще буде з тебе кпини робити!

— Я не знав, що то ваше! — кидає згори Володько. — Я думав, що це наш ліс.

— Ваш? Колька в ребра твоїй матері! Я тобі зараз покажу — ваш!

Володькові непереливки, дядько виразно наміряється лізти за Володьком, його борода сердито мигає, довгі руки лапають за гілля. Володько чим скорше дряпається вище, і геть до самого верху, але дядько й собі не відстає, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очі, мов пси, злючі, а руки довгі та великі. Володько швидко шукає рятунку, побіч он росте граб, що його гілля аж сюди сягає, і є то те єдине, що простягає йому Божа долоня, і, ані секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стрибає на гіллю граба, його малі, жилаві руки швидко працюють, ноги теліпаються в повітрі, але ось і вони схопились стовбура і він посунувся вниз животом по корі, обдерши лише дещо біля пупа шкіру і сорочку.

Але й дядько не такий, щоб дармувати, і він уміє дряпатись по деревах, до того він має довгі ноги — сягни лише і ти на грабі! І він схопився за ту ж гіллю, що й Володько, але гілля розважила тягар, нагло звучно тріснула, а дядько вже летить із гілляччям униз. "Ух! Ух", — ухкає мов потопельник, розмахує руками, намагаючись за щось схопитись, але все під ним лише тріщить, і саме тоді, коли Володько торкнувся ногами землі, дядько пролетів, уже без перешкод, останню віддаль і гепнув із шелестом на траву.

Що там далі творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись землі, він миттю зірвався і так подер звідсіль, ніби за ним гналося сто чортів.

Але це ніяк не значило, що після цього Володько якось зрезигновано дивився на життя. Нічого подібного — ані краплі зневіри. Він про це ані довго й не думає. Тисяча інших думок і проектів роїться в його неспокійній голові, і одною з найбільших його турбот є — як помиритися із німим Романом. Останніми часами Володько переконався, що той йому до болю потрібен. З перших днів знайомства завели вони отой бій, але це тепер зовсім зайве. А почалось з отих розшуків по горищах та по смітниках усілякого старого залізяччя, дірявих залізних горшків, якогось старого панського взуття. Німому все то потрібне, він то носить своєму братові ковалеві, але Навіщо воно Володькові — він і сам не знає. А звели вони бій за оті гвинти, що їх старанно вишрубовували з великої молотарки, що ото стоїть перед клунею і чекає, поки її не забере власник. Натягнули того кожний цілу жменю, і треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але кого то обходить. Німий дуже зручно орудує шрубаком, Володько далеко так не потрапить, тому в німого гвинтів значно більше. Німий гордо показує Володькові свою здобич на долоні, Володько показує свою — і враз німий схопив Володькові гвинти і пустився навтьоки. Володько за ним, дігнав того на подвір'ї, плигнув йому на спину і обидва покотилися по болоті. Скінчилося тим, що обидва мали зовсім пошматовані сорочки і з носа кожному текло червоне.

Після того билися за все: за обламок коси, знайдений на горищі маказину, за випасання межі, за корови, за всіляку всячину. А одного разу німий міцно віддячився Володькові, жбурнув на нього тверду брилу землі, попав у живіт і забив тому на кілька секунд дихання. По тому Володько лише весь час плекав почуття солодкої помсти, чекав лише нагоди, німий старанно його оминав, але одного вечора він гнав свою корову попри Матвієву будівлю, Володько засів за недокінченим муром і вгатив німому кусень цегли в саму потилицю. Німий лише заскавулів, мов пес, і схопився за голову.

І тепер були б квити. Тепер би лише помиритися, і все гаразд. Тим більше, що на Володька чекають тепер значно більші підприємства, ніж до цього часу. На нього чекають оті ліси довкола, "наш", угорський, жолобецький, одерадівський, але з ким туди підеш, коли біля нього сама дрібнота, самі малі і слиняві дівчата, а ті пара лобурів якісь такі недотепи, що їх ніяк не переконаєш, що можна так легко перекинутись з Володька на лицаря, на розбійника, на шукача скарбів, що в тому лісі можна знайти стільки цікавого, не кажучи вже про всілякі там воронячі гнізда, але там також можна знайти між семи дубами і оту сплячу царівну, що її заворожила відьма, і ті скарби що їх замуровано великим розбійником під одною з лип, і, чого доброго, навіть ту хату відьми на отих курячих ніжках. Але хіба тих Хведьків та Ільків, та всю ту дівч дрібноту якось у тому переконаєш.

Думав, було, про Мошка та Іцька, але ті виявились великими боягузами, бо вони хоч і вірять, що в лісі живу розбійники, але саме тому вони ніколи туди не підуть. До того ані Мошко, ані Іцько не вміють дряпатися по дереві вони бояться так високо, їм крутиться голова. Ні, ні… Мошко й Іцько на таке не надаються. Залишається один німий, речі, Володько вже чудово з ним говорить — руками, ногам головою, вухами, очима і, як це не дивно, німий найкраще його розуміє.

Ні, помиритися конче треба, Володько мусить піти якусь жертву, і він пішов на таку.

43 44 45 46 47 48 49