Ти той... Ти коло пожильця нашого... топчись. Понімаєш? Всякі бувають люди. Вєрно, я знав одного, так він тільки кривоножок уважав. Первую красавицю прожене, а давай йому каліку. Бувають! Ти так, знаєш...
Саламандра круто повернулась і мовчки вгору дивилась на батька своїми зубчатими щілинками.
— Що ви мелете? — нарешті перебила вона його з якоюсь погрозою в голосі.
— А ти з вираженіями поменьче, мармузо! — строго сказав Товстонос, — з тобою батько говорить. Кажу, коло пожильця наблюдай со вніманієм. Понімаєш? Він зо мною оце говорив і намьоки строїв нащот тебе. Ще жениться може, дурепа.
Саламандра вмить схопила з столу качалку, якою качала тісто, й з несподіваним вереском і люттю кинулась на батька.
— Дря-янь! Зводник! Як ти смієш таке... Та я... Ой, Боже мій! Та я...
Коли б старий не впіймав рукою качалку, Саламандра так і ударила б його по голові. Він від несподіванки й непорозуміння навіть не розлютився й не кинувся її бить. Тільки вирвав качалку з рук її й вражено крикнув:
— Ти! Сказилася? Що тобі?
Саламандра обхопила своїми коротенькими ручками голову й вибігла з хати з якимсь болючим виттям.
Старий високо підняв кошлаті брови й з качалкою в руці здивовано дивився їй услід. Потім помалу з тим же виразом крайнього здивовання одягся й пішов на службу.
23.
Вадим спішив, — через старого він спізнився хвилин на десять. Олеся, мабуть, не буде сидіти в вітальні, як завжди перед його приходом. Подума, що він не прийде, і піде до себе в кімнату або до Зої.
На його дзвінок одчинила двері не покоївка, а Модест Аркадієвич. Він зразу звернув на себе увагу Вадима своїм надзвичайним виразом, — трівожним, заклопотаним, зажуреним.
В передпокою висіло багато одежі, а на підлозі рядами стояли калоші. З їдальні чувся гомін багатьох голосів і видно було постаті людей з бородами, лисинами, поважних.
— А це ви, Вадим Трохимович! — скрикнув Модест. — Роздягайтесь, роздягайтесь. Лекції, здається, сьогодня у вас не буде. З Славком невеличкий припадок був. Але ви про це з Олесею поговоріть... У нас горе, милий Вадим Трохимович, просто горе. Чули про Пампущенка?
— Якого Пампущенка? — вішаючи плащ на кілок, спитав Вадим.
— Ну, значить, не чули. Єсть тут один... Чи був... Чи, той, єсть таки!.. Один з компанії Ганжули чи відроженців, хто їх там знає. Сьогодня влетів в редакцію чорносотенного "Русскаго края" і вистрілами з револьвера убив редактора, секретаря й ранив двох співробітників. Його схопили. А тепер є чутка, що чорносотенці нам погром готують… Яке наробили! Яке наробили! Ай-ай-ай! Що буде? Що буде?
Вадим був вражений. Вій згадав чоловіка в сивій шапці, який біг до Ганжули тиждень тому назад.
— Вибачте, голубчику, треба бігти! У нас там рада тепер. Треба обміркурать, що робить... Ах, ах, яке наробили!
Хитаючи головою то вправо, то вліво, він побіг у їдальню й зачинив за собою двері.
Вадим пройшов у вітальню.
На столі горіла лямпа, а біля столу, примостившись якось боком у фотелі й притулившись щокою до спинки його, сиділа Олеся. Вона не поворухнулась, як ввійшов Вадим, хоч і знала, що це він. Він хутко наблизився до неї й тихо сказав:
— Добрий вечір!
Олеся, не повертаючись, простягнула йому руку. Він узяв і, не випускаючи її, проговорив:
— Що з вами?
— Вам казав Модест?
— Казав.
Все-таки держучи її руку, Вадим підтягнув другою рукою стілець і сів поруч з Олесею.
— Я так і знала, що щось подібне трапиться, — немов задумчиво сказала вона. — Мусіло трапитись.
— Боротьба, Олесю!..
І Вадим легенько й ніжно погладив її по руці. Олеся глибоко зітхнула. З їдальні глухо доносився гамір балачок.
— У Славка припадок був? — тихо спитав Вадим.
— Ах, тут... все було! — з мукою сказала Олеся і сильно потиснула руку Вадима, немов цим жаліючись йому й від цього оживляючись. Вона ще раз зітхнула й зняла голову з спинки фотеля.
— Сьогодня якийсь кошмарний день... Зранку знов сцена у Модеста й Діни. У Славка припадок. Я, дійсно, хутко згожусь з вами, що Модест божкові служить. Діна — неможлива. Я вже не можу її бачить. Навіщо всі ці жертви, взаїмні муки, образи? Ах, я не можу більше! А потім... Ви знаєте... Ні, цього я вже не сподівалась!
Олеся обережно вийняла свою руку з руки Вадима й взяла себе за виски.
— У мене від усього страшно голова болить.
— Щось ще трапилось? — з уважною, сумною ніжностю дивлячись на неї, спитав Вадим.
— Ви знаєте, що вийшло у Водосвятського й Валі? — раптом, знімаючи руки й злегка червоніючи, проговорила Олеся. — Вони... вона... Він її знасилував, і вона тепер вагітна.
— Що ви кажете? — здивувався Вадим. — Але ж... я їх бачив ці дні, й вони... мирне, навіть більше, розмовляли між собою? Я не розумію...
— Ну, так! — живо й з замішанням згодилась Олеся.— Але що ж Валі було робить? І він їй подобається. Але не в тому річ... Ну, може, Валя так це сказала, їй соромно. Але друге! Ви знаєте, що Валя прінціпіально проти... проти штучних абортів...
Олеся стала дивитись убік і говорити швидче й дуже серйозно.
— Вона мусіла признатись Анатолію як опікуну. Хоч вона й совершеннолітня, але... Ну, вона сказала. Ви можете уявити, що сталось з Анатолієм. Він їй запропонував... — аборт, але вона не згодилась. Значить, як? Валя сказала, що повінчається з Водосвятським. Тоді Анатолій покликав Водосвятського.... І от тут... Це щось таке вже, що я... просто не розумію. Водосвятський приніс з собою якісь векселі. Очевидно, знав уже, за чим кликав його Анатолій! Розумієте! Хоч Анатолій нічого не писав, для чого й за чим. Коли Анатолій сказав йому, що він мусить женитись на Валі, Водосвятський вийняв векселі й сказав, що жениться тоді, як Анатолій підпише ті векселі. Щось тисяч на тридцять чи пьятьдесять, я не памьятаю... Ні, я просто не можу... Анатолій так розсердився, що почав бити нагайом Водосвятського. Водосвятський вихопив револьвер. Валя в істерику... Що ж це таке, Вадим Трохимович? Що?!
— Ну, і чим же скінчилось? — з посмішкою й інтересом спитав Вадим.
— Кінчилось тим, що Анатолій мусів згодитись. Але в день вінчання підпише. Через тиждень вони вінчаються. Валя хоче якнайщвидче, щоб рождіння дитини потім не кинуло на неї тінь.
— Так... — помалу сказав Вадим. — Але, власне, в цьому нема нічого надзвичайного.
— Як "нічого надзвичайного"?!
— Ну, що ж тут надзвичайного? Майже всі "порядні шлюби" так робляться. Розуміється, без таких ексцесів, спокійніще, прилично, але… в основі те саме, що й тут... Купля-продажа! — різко додав Вадим і чогось встав.
— Так лекції сьогодня не буде з Славком? — холодно спитав він.
Олеся й здивовано, й разом немов розуміючи його, сумно глянула на Вадима й тихо сказала:
— Ні, сьогодня не треба. Він лежить.
— В такому разі прощайте. Завтра прийду.
— Чого ж ви так швидко? Посидьте... — дивлячись в землю, проговорила Олеся.
— Чого ж сидіти? Та у вас же сьогодня вечір в клубі. Мабуть, треба... щось там...
— Вечір ще не скоро. І потім, я не знаю... Після цеї події з Пампущенком... Сядьте, Вадим Трохимович... Я вас так ждала...
Вадим мовчки й поволі сів. Олеся несміло взяла його руку й проговорила:
— Наші ж відносини... цілком дружі... Правда?
— Правда, — коротко сказав Вадим.
Олеся мовчки й дуже ніжно стала перебірать його пальці, часом поглажуючи то один, то другий.
— Я ж не можу кинуть Зої, Вадим... — раптом прошопотіла вона. — Це не божок, а... я не можу.
— Я ж нічого не кажу. Я згожуюсь... — жорстко кинув Вадим.
Олеся помовчала, не перестаючи ласкати його руку.
— Та діло й не в Зої! — голосніще, ніж треба, додав Вадим. — І що говорить більше? Я тільки справді падлюка й нікчемність. Нема у мене сили встати й піти собі од вас. На завсігди, розуміється. Нема сили навіть не брехать собі. Собі брешу, от в чому вся мерзота, себе обманюю, поганець! І нічого дивного не буде, що я зроблю те саме, що й Водосвятський, не так грубо, нахабно, але те саме.
Він одняв свою руку з рук Олесі й знов устав. Олеся похилила голову.
— Безвольність, трухлявість якась. Щоб почути ваш голос, я готов... Хіба тут моє місце? Е!.. Прощайте, я вас задержую...
Олеся все сиділа з похиленою головою.
— Посидьте ще трохи... — винувато прошепотіла вона і підвела лице. На очах у неї були сльози.
Вадим кашлянув, з кректінням зітхнув, ступив кроків два убік і потім, швидко сівши коло Олесі, взяв її руку.
— Не сердьтесь на мене, біла! Не треба. Я не хочу вам боляче зробить. Вам найменьче. Виходить так... Мені я не знаю як тяжко, що я роблю вам неприємности. Вам, якій я так вдячний. Біла, не треба...
— Я ж не сержусь... — крізь сльози посміхнулась Олеся. — Мені тільки так... сумно. Все так... тяжко кругом. І я теж уся розкисла. Я зовсім закинула Зою, Славка, а стала якоюсь егоїсткою. Ви не звертайте уваги, у мене сьогодня нерви напружені... Ці історії всі... Ну, ідіть лучше, а то я тут зовсім... розплачусь...
І, одвернувшись, упершись чолом в спинку фотеля, вона тихо заплакала.
— Ідіть... Вадим... — сказала вона, не озираючись.
Вадим устав, узяв її руку й ніжно, винувато поцілував її. Рука тихо стиснула його руку.
Він майже на шпиньках вийшов, одягся і, стараючись не робити шуму, одімкнув собі двері.
24.
Він, не перестаючи думати про Пампущенка й Олесю, попрямував до батьків. Був холодний різкий вітер, і, щоб не змерзнути, треба було якомога швидче йти. Крім того, коли Модест і Олеся оповідали про Пампущенка, йому згадувався Стьопка, який годині о четвертій зустрівся йому біля воріт дому Рибацьких. Стьопка не помітив Вадима, бо був якийсь весь розхрістаний, піднятий, а на тупому лиці горіла зла рішучість. Тоді Вадим не дуже над тим роздумував, але тепер йому стало трівожно. Очевидно, той вигляд Стьопки мав зв'язок з Пампущенком. А раз так, то лють цього дегенерата могла вилитись на тих, що найменьче мав змоги боронитись від неї. Рука Вадима з якоюсь сласностю ненависти стискувалась при одній думці, що той паскуда щось учинить з старими.
В великих сінях сиділа покоївка Тепи. Як тільки вона побачила Вадима, зараз же встала й хутко пішла йому наперейми.
— Вас Степанида Макаровна до себе просять… — проговорила вона поспішно й з таким чудним виразом, що Вадим зразу зупинився й різко, трівожно сказав:
— Щось сталось...