За його столом сидів новий перекладач, фельдфебель Шютце. Вдивлявся в хворобливе, змучене лице літньої людини. "Бременський Сергій велів" — не виходило з голови. Що воно дасть нещасному, коли цей допит у нього останній.
Капітан ставив питання нарочито голосніше, аніж те було потрібно. Старому підпільникові неважко було зрозуміти, що цей допит робиться "за диван". Так, він справді старий комуніст, але німецької, а не якоїсь ін: шої компартії. Компартія існує ще з 1918 року. Нічого дивного в тому, що й він, молодий робітник бременської судоверфі, через два роки теж став членом тої робітничої партії... В страйках? Звичайно ж, брав участь і в страйках нарівні з іншими робітниками. І в іспанських подіях також брав участь разом з кількома сотнями німецьких комуністів, аякже! Солідарність... Чому переходив кордон? Бердгавер ні на мить не замислювався, чітко відповідаючи на кожне запитання. Всі тоді тікали в еміграцію, бо на батьківщині була гонитва на комуністів. Франція теж виселяла. Треба було кудись діватись, десь пересидіти тривожніший час. Та вже за кілька місяців він повернувся на батьківщину, спочатку в Рур, до Кельна, потім знов, до Бремена і, нарешті, в глибоке запілля.
Арештованому показали кілька фото. Капітан уже який раз витирав рясний нервовий піт на чолі. А Бердгавер спокійно милувався знімками. Ось жінка з дитиною — для Шютце теж були цікаві ті фото, з охотою їх роздивлявся. Потім те саме дівча у формі вихованки дитячого будинку, студентка, доросла жінка, схожа на свою матір...
Помічник коменданта вдивлявся в обличчя, особливо в очі комуніста. Хотів вловити бодай би якийсь порух, трепет повік, брови, зміну в очах. Комуніст переглядав фото, довго спиняючись на кожному з них. Часом здавалося, що й забував, де він, що з ним. Але ні капітан, ні Шютце не вловили жодного зрадливого тремтіння в нерві ока, з чого можна було б зробити якісь висновки. Тільки коли з останнього фото на комуніста глянуло веселе дитинча в коротенькій сорочечці, він різкіше перевернув його, прочитав майже вголос: "Ніночка". Щось ніби зрадило його. Бердгавер ворухнувся. Але тільки щоб запитати:
— Це що ж, та сама дівчина в дитинстві?
— Ні, то... "Варшава, сила Сергія", або твоя онука, зраднику! — не витримав капітан.
Бердгавер розкотисто засміявся, поклавши всі фото на стіл.
— Дякую за культурну розвагу,— спокійно мовив. Те, що кати досі не знали нового пароля, користалися старим, особливо його порадувало.
Чиновник прикордонної служби в суміжній кімнаті лише внутрішньо зворухнувся, коли Брюнне так чітко висловив той старий пароль. Рукою витер піт з чола, відчував, як мліють ноги, як занило в грудях від напруги, коли слухав ту чудово завчену для численних допитів розповідь старого комуніста, спостерігав його спокій і впевненість. Все так бузсумнівно і так просто! Безперечно, слідчі теж розуміють його спокійну впевненість. Та це ж підказало, що саме очна ставка з ним, прикордонником, мусить кардинально вирішити долю Жозефа Бердгавера.
До самого ранку Шютце так і не міг заснути, повернувшись після допиту. Голова тріщала від тисячі проблем, так раптом висунутих за ці кілька діб. Повертаючись із допиту до гуртожитку, де мав тимчасово оселитися, несподівано здибав того ж ад'ютанта.
— Звичайно ж, упізнали бременця?
Ад'ютант раптово озирнувся на нього — тепер його погляд був живий, а не мертво службовий, як до цього. Двоє есесівців при ньому козирнули Шютце і поспішили в іншому напрямку. Лише відходячи, ад'ютант обернув голову, тихо по-змовницькому відповів:
— Звичайно ж, упізнав Бердгавера, як Сергій велів, прошу не турбуватися...— і зник у сірому мороці.
...Передранкова тривога в таборі не здалася чимось ненормальним для такого закладу. Шютце змушував себе таки заснути. Чи ж заснеш, коли голову тривожила та сакраментальна фраза, яку почув уже з уст молодого комендантського ад'ютанта. Прокинулися всі в кімнаті, заговорили, чортихалися собі в кулак.
— Алярм! (Тривога! (нім.)) — прорепетував вартовий, відхиливши двері і відразу нестримно грюкнув ними. В наступну мить двері бурею розчинилися і до кімнати вскочило кілька озброєних вартових концтабору.
— Шютце! — гукнув старший ще з порога.
— Хайгітл...— прорепетував стривожений фельдфебель.
— Алярм! До коменданта!
— Що трапилося? — запитав, надіваючи на ходу шинелю.
Старший вартовий півшепотом повідомив:
— В'язень Жозеф Бердгавер зник! Капітан Брюнне застрілився.
— Бердгавер зник, як то зник? Може, спалили в камері?..
Це була необережність. Вартовий окинув фельдфебеля переляканим поглядом.
— Зник, утік! На тому ж авто, в якому прибув прикордонний свідок і разом з ним зникли два есесівці. Свідок теж з ними. Вони свої. Ад'ютанта, пораненого при спробі втекти, прихопили в авто. Чиста робота! Фельдфебель, до коменданта!
Раптом підскочив до Шютце червоний, спітнілий від бігу, розхристаний, неначе тільки-но з бійки, есесівець і з розгону клацнув наручними кайданами, заковуючи в них фельдфебеля. Присутнім здалося, що фельдфебель ніби й чекав цього, послужливо простягнувши руки.
"Оце конспіратори!" — досі ще захоплювався фельдфебель, пригадуючи молодого ад'ютанта і непоказного, мовчазного чиновника, що влаштували втечу такому в'язневі.
Лише в камері дізнався від вартового, що ця втеча готувалася давно і мала статися на день пізніше. їхній старий пароль розшифровано арештантом-провокатором. його кілька день тому знайшли в камері мертвим. Отрута. До останнього дня дошукувалися співучасників. А вони втекли на день раніше через прорізані заздалегідь колючі дроти. Той самий водій авто, який віз чиновника, ті ж есесівці з його охорони...
Через кілька годин скаженої гонки по лісових хащах і бездоріжжю авто спинили озброєні лісовики. Вони оточили машину, спрямувавши на неї автомати. Шофер відчинив дверці, визирнув.
— В чому справа, партизани? — запитав, не певний, що справді натрапив на той інтернаціональний загін партизанів у Польщі, який йому був потрібен.— Бременський Сергій велів,— ніби розпочав розмову.
— Го-го! Вилазь, браток,— російською мовою озвався партизан, за звичкою протерши пучкою юнацькі вусики.
— Партизани? — похопився Бердгавер з авто. — У нас поранений.
Лука Телегін обернувся до гурту своїх. Кілька чоловік кинулися до авто. Пораненого молодого ад'ютанта обережно винесли з машини, поклали на землю за кущем. Хтось присвітив ліхтарем з-під поли. Телегін продерся крізь гурт до пораненого.
— Поранений, ще з годину потерпиш? Наш лікар там...— обізвався російською мовою.
Бердгавер швидко переклав ад'ютантові ту фразу партизана.
— Потерплю. Тільки б зав'язати, бо я рукою тримаю весь час рану,— переклав Бердгавер фразу ад'ютанта.
— Зав'язати? Костю, ти в нас запасливий, бинта маєш? Перев'яжи товаришеві плече. Ну, як операція? До речі, з цієї хвилини бременський пароль скасовується... То ви і є товариш Бердгавер?— запитав Телегін у найстарішого, що досі ще був в арештантському одязі.
— Так, дякую красно. Я і є Жозеф Бердгавер. А ви росіянин?
Бердгавер підійшов привітатися і обняв молодого партизана, на плече йому поклав свою голову. Скаржився, а чи просто тамував почуття, зустрівши по-справжньому вільну і сильну тою волею людину? За хвилину заспокоївся, знову звернувся до партизана російською мовою:
— Нам конче треба перекинути товариша прикордонного чиновника до французьких партизанів. Йому б лише пристойні документи і надійний супровід хоч би до чехів.
— Може б, перечекав у нас? Фронти зараз дуже рухливі, наближаються. Можна й на несподіванку налетіти.
— Фронти наближаються? А партизанка... Маруся?
— То ви, папаша, і нашу Марусю знаєте? Нас двоє тут, сапери з її загону.
— Я— Марусин батько...— ледве вимовив старий комуніст, знову спираючись на надійне плече молодого, дужого партизана-росіянина.
12
До того, як розігралася та комедія в поліцейській дільниці Мадріда, капітан Горн і Лужінський були спочатку тільки інтернованими в Іспанії чужинцями. Ганс Горн, німецький військовий льотчик, мав якісь об'єктивні підстави опинитися в цій нейтральній країні. Але Станіслав Лужінський повинен був викручуватися, називаючи шляхи своєї емігрантської мандрівки в цю країну.Льотчик Горн так виклав свої зізнання в поліції Мадріда:
— Зустрівся я з ним як з кореспондентом преси, ще перебуваючи в шпиталі. Подобався, цікавий! Тоді і запросив його до себе в готель. Але в готелі...
— Випили при зустрічі...— якось зовсім недоречно підказав поліцай.
І Горну раптом стало гидко брати участь у цій справі. Здалася ганебною його роль виказувача поліції, хоч поліція й нейтральної держави. "Кому виказуєш?" — допитувалися настирливі нотки совісті. От билася людина сюди за скільки земель з благородним прагненням допомогти матері розшукати її дитину, але натрапила на нього і провалилася...
— Ну, звичайно ж, випили,— майже знущально всміхнувся Горн більше від свідомості, що добре діло таки перемогло.— Випили і розговорилися.
— Поскандалили? — підказував далі поліцай, аби хутчій покінчити з цим усім.
— Які годиться в таких випадках... ("Звідки в нього така певність?").
— Не пригадаєте, бува, якими саме політичними моментами керувалися ви? Бо вчора ви лише натякнули про це.
— Натякнув? — Льотчик блискавично згадав про ті "натяки". Мов окропом обпекли вони сумління людини.
— Пригадую єдине, що ж тут незрозумілого: він дорікав мені недосконалістю, гарбою взивав наші найкращі в світі винищувачі "Мессершмітти".
— Вас це образило?
— Мало сказати, образило. Та за це...
— Все ясно, можна далі не говорити. Ви перший ударили, а він?
"Невже справді цій тупиці все так ясно?" — дивувався льотчик. Та треба ж відповідати.
— Він? Та я вже і не пам'ятаю... В якому стані він зараз, прошу? Можна з ним побачитись?
— Цілком нормальний стан. Запевняє, що коли б ви перший не вдарили його, то він побив би на вашій голові стілець. Завзятий! Запевняє, що саме ви змушені були оборонятися і, на щастя своє, перший ударили. Власне, після його допиту поліція не має права тримати вас далі під арештом.
— А його?
— Він...— поліцай допитливо подивився на Горна.— Він комуніст. Ви знали про це? До того ж хоч і комуніст європейського континенту, але якось-то пов'язаний з тою державою...